«Якщо друзі у вас правдиві...»

Як і щороку, Олійниківський фестиваль розпочинається в столиці України над Дніпром, задіює Одесу, бере під свої крила незабутнє село Пасицели Балтського району, де народився Степан Іванович, і завершується в Левадівці, де минало дитинство поета, звідки «з дерев’яним сундучком» у супроводі батька прибув він на навчання в місто над Чорним морем. Саме тут закінчив семирічку ім. Лесі Українки, кооперативний технікум і літературний факультет Інституту народної освіти. З Одесою пов’язані щасливі й драматичні події у житті обдарованого юнака, який заявив тут про себе і як поет: сімнадцятирічним у далекому 1925-у надрукував свого першого вірша в одеській газеті «Червоний степ».

Якось пізньої ночі з гуртожитку, де мешкав студент, за доносом одного негідника його забрав «чорний ворон» як «ворога народу», бо носив вишиванку. На допитах домагалися зізнатися, що він — «український буржуазний націоналіст». Перебування у в’язниці спричинило до того, що молодим Степан захворів на епілепсію. З ув’язнення його вирятував лист до Калініна, під яким поставили свої підписи двісті студентів (якби це сталося в 1937-у, то невідомо, чи зо-стався б хтось живим з тих шляхетних підписантів).

Творче знайомство Степана Олійника з поетами Паньком Педою, Володимиром Івановичем, Євгеном Кравченком, Володимиром Сосюрою переросло в довірливу дружбу. Жвавий обмін думками, читання один одному віршів, виступи перед аудиторіями активізували творчу діяльність, формували особистості.

Тоді ж, у передвоєнні роки, Степан Олійник успішно розпочав свою журналістську діяльність у газеті «Чорноморська комуна» (нинішня — «Чорноморські новини»). Згодом перебрався до Києва, де також продовжував працювати в засобах масової інформації. До слова, саме наша «Чорноморка» на своїх шпальтах висвітлює щорічні Олійниківські свята, спеціально започаткувавши для цього окрему престижну літературну сторінку.

Митець за свого життя, починаючи з 1947 року, видав цілу бібліотеку творів; друкувався не тільки в республіканській пресі, а й у всесоюзних виданнях: газеті «Правда», журналі «Крокодил», хоча український сатиричний журнал «Перець» був для нього найріднішим. Дошкульні гуморески, фейлетони набували в ті часи широкого розголосу. Його «Пес Барбос і незвичайний крос» ліг в основу надзвичайно популярного однойменного фільму.

Сьогодні твори нашого незабутнього краянина, продовжуючи справу Андрія Сови, високомайстерно виконують неперевершені актори Анатолій Демчук, Ігор Чепіль, Василь Довжик… Вони, як і лауреати літературної премії імені Степана Олійника, є членами дружної Олійниківської родини.

У рамках «Ярмарку сміху» проводиться конкурс «Здоровше з гумором живеться», в якому беруть участь гумористи-початківці. Адже відомо, що Степан Іванович охоче підтримував аматорів дотепного слова, піклувався про молоду зміну.

Щороку в ці святкові дні відбувається урочисте вручення премії імені уславленого гумориста, якої удостоєні представники Києва, Одеси, Запоріжжя, Тернополя, Ізяслава, Вінниці, Саврані, Балти, Івано-Франківська, інших міст України, а також зарубіжжя — США, Росії тощо. Існують різні номінації цієї відзнаки — для літераторів і для журналістів, які популяризують творчість Степана Олійника. Серед лауреатів премії — письменники Володимир Іванович, Анатолій Гарматюк, Юрій Кругляк, Василь Кравчук, Анатолій Бортняк, Віктор Дзюба, Петро Осадчук, Віктор Нарушевич та інші а серед журналістів — Роман Кракалія, Віра Кульова, Борис Дубров…

Існує також фонд Степана Олійника «За благодійну діяльність», який багато років очолював Валерій Бойченко, а нині його керівником є Олександр Чорний. Медалей благодійного фонду удостоєні Валерій Горбатко, Наталка Бучель, Микола Вилкун, Віктор Гончар, Петро Сорока тощо. Вшановуються й переможці конкурсу самодіяльних артистів, які виконують гумористичні твори українських письменників, та юні художники-ілюстратори творчого доробку Степана Олійника.

Крім добродіїв-благодійників, які допомагають своїми пожертвами, до цієї акції причетні митці. Знаний скульптор Петро Мефодійович Герман, родом з Балти, подарував краянам бюст свого уславленого земляка, а відомий художник, родом також із цих теренів, Микола Митрофанович Вилкун презентував землякам графічні й живописні роботи, започаткувавши таким чином чудову картинну галерею, під яку місцеві господарі облаштували відповідне приміщення. Згодом тут передбачається відкрити центр естетичного виховання дітей та художню студію.

Хочеться спрогнозувати й науково-практичні Олійниківські конференції, принаймні в ювілейні роки, адже в Левадівці діє музей видатного гумориста, який значиться філією Одеського літературного музею. До речі, така робота вже велася й раніше, тож маємо певні напрацювання: «Дослідницькі статті, спогади про великого сатирика, написані Остапом Вишнею, Дмитром Білоусом, Борисом Олійником, Олегом Чорногузом». Є також видані дослідницькі книжки, літературні есе. Десь у недалекій перспективі, очевидно, так воно й станеться, ця ідея зреалізується, і тоді олійникознавство підніметься на новий, вищий рівень.

Сьогодні ми є свідками неоголошеної кривавої війни з підступним нашим тривалим поневолювачем, облудним «старшим братом» — північним сусідом, який віроломно анексував нашу територію Крим і, руйнуючи нерухомість та по-варварськи знищуючи все живе, прагне імперського реваншу. Пояснення цих військових злочинів одне — допомога російськомовному населенню в Україні, яке начебто зазнає всіляких утисків і дискримінації, що насправді є нечуваним блюзнірством.

Відтак на перший план виходить мовна проблема, що нині є нагальним питанням нашої національної безпеки. Свого часу ще Григорій Квітка-Основ’яненко говорив: «Коли українські письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови» (1841). Через чотири десятиліття визнаний польський та російський лінгвіст Михайло Красуцький у науковій праці «Древність української мови» (Одеса, 1880) в унісон сказаному заявив: «Займаючись тривалий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов’янських, не виключаючи т. зв. старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських» мов». Сепаратисти-«регіонали» накинули нам анігіляційний «закон Колесніченка—Ківалова», який, особливо сьогодні, культивує змосковлення в Україні на всіх рівнях, і чому нема ради.

Під цим кутом зору цікавим є мовний діапазон звучання творів Степана Олійника. В інтернеті даних про художні переклади написаного нашим визнаним гумористом шукати годі. Цьому питанню не приділяється належної уваги, хоча воно всіляко заслуговує на те.

Нам відомо, що перекладацькою діяльністю займався і сам Степан Іванович, який успішно озвучив українською твори іншомовних поетів: з російської — Володимира Корбана, Сергія Швецова, білоруської — Едуарда Волосевича, таджицької — Наімджана Назірі, Сухайлі Джавхарі-Заде та Абдусалома Дехоті, табасаранської — Казіахмета Рамазанова, лакської — Юсупа Хаппалаєва, лезгинської — Кияса Меджидова. Логічно думати, що тоді ж ці поети переклали твори Степана Олійника з української своїми рідними мовами. Але і без такого припущення можна твердити, що, друкуючись у газеті «Правда», де Валентин Корчагін російською «переклав понад сотню гуморесок і фейлетонів» Степана Івановича, його твори в своїх перекладах вважали за честь друкувати всі республіканські видання колишнього Союзу. Перекладали нашого класика-гумориста й мовами країн так званого «соціалістичного табору».

Не так давно ці твори вперше зазвучали англійською, художній переклад яких здійснив неперевершений майстер Андрій Іванович Євса (на жаль, уже покійний), за що був удостоєний честі стати лауреатом літературної премії імені Степана Олійника. До цього, також в аверсному перекладі, він надрукував кілька збірок одеських колег-письменників та здійснив унікальну творчу працю, переклавши англійською всесвітньо відому пісню Дмитра Павличка «Два кольори». «Це — краще з усього, що мене переклали», — визнав сам автор пісні.

Й от сьогодні ми є свідками ще однієї важливої події. Твори Степана Олійника вперше прозвучали й гагаузькою мовою. З української їх переклав Віталій Бошков, член НСПУ. Він народився в Бол-градському районі на Одещині, закінчив філологічний факультет ОНУ ім. І.І. Мечникова, автор і ведучий гагаузьких програм Одеської обласної державної телерадіокомпанії. Автор книжок «Вітер з Буджаку», «Освячена вода», «Біла шовковиця», «Небом подарований вогонь», «Мій край — моя любов», «Моновірші. Двовірші. Бошку. Катрени»; упорядник збірників гагаузького фольклору. Нещодавно його книжка лірики вийшла у столиці США — Вашингтоні. Щойно видана в серії «Бібліотечка Одеського обласного фонду імені Степана Олійника» збірка перекладів творів українського гумориста гагаузькою мовою, виконана Віталієм Бошковим, є безперечним успіхом як самого митця, так і олійникознавства.

Як бачимо, мовний діапазон звучання гумористичних шедеврів Степана Івановича Олійника розширюється на наших очах і, треба сподіватися, такі приємні й потрібні презентації обов’язково продовжаться.

Дмитро ШУПТА,
академік, лауреат літературної премії ім. Степана Олійника.