Станіслав СТРИЖЕНЮК. Вірші

Все захоплять під загарбний чобіт.
Віру! І історію! І побут!
Україно!
Що в твоїм іменні?
Все вкрадуть ординці,
Все, що є.
Варениці виліплять в пельмені,
Бо і православ’я не твоє.

Хани в мирі мали жити з вами
І тому не руйнували храми.
За Різдвом Великодень веснує,
Простір за дияволом не йде.
Звісно, хто мурує — не руйнує,
А в майбутнім Сталін ще гряде.

Гітлер мовив:
— Винні всі іуди,
Більшовизм посіяли повсюди.
Я спочатку всіх юдеїв знищу,
Потім храму упаде стіна.
Сталін теж придумав кару вищу,
Ідеолог в ньому — Сатана.

Прапори криваві —
Ось біда!
Свастика, де Золота Орда.
Світ живе рибиною у верші,
Тіні чорні тліють на стіні...
Перший крок...
хто починає першим,
Той загине першим у війні!

Так і сталось.
Вмерли поодинці.
Фріци й околгосплені ординці.
Та більшовикам овець не пасти,
Тягне всіх у простір за межу.
Хочеться й більшовикам украсти
В будь-кого історію чужу!
7.01.2016 р.

Пошук істини

Скажи, чому сумуєш, краю?
Чиї в твій сум вп’ялись гачки?..
Шукаю істину!
Шукаю!
І вже допалюю свічки.

Невже шукати безнадійно,
Неначе в мишоловці сир?
Коли для всіх готує війни
Якийсь новітній лжекумир.

«Караюсь. Мучусь. Та не каюсь...» —
Сказав Шевченко. Суть стара.
Я не від істини ховаюсь
При списі гострого пера.

Іду, немов на службу Божу,
Вперед в полоні тишини.
Але забути сам не можу,
Що був учасником війни.

Не допоможуть вдома стіни,
І не впізнаєш сам себе,
Коли історію замінить
Короткий курс ВеКаПеБе!

І я натомлююсь від люті,
Бо час у подобах погруз.
І то Донбас невіглас Путін
Перейменовує в Улус.

Не чути істини простої,
Без неї скрізь добра не жди,
Хоч ми, на зло,
І з Золотої
Гуртом не вирвались орди!
І бідні всі,
Хоч всі при ділі.
Але погляньмо на Москву,
Де по-злодійськи Джугашвілі
Творив імперію нову.
Отож читай
«Майн камф» по суті.
І зрозумієш «Vas ist das»,
Чому в Улус
Бешкетник Путін
Перейменовує Донбас.
20.02.2016 р.

Хапуги

Хапуги скрізь — в Верховній Зраді
Й повсюди-всюди на місцях:
Сидять у кріслах казнокрадів,
Над ними — синьо-білий стяг.
Лжереформаторів потуги
Надумали собі хапуги.
Капітуляція! Хапуги
Прийшли номенклатурно вдруге.
20.03.2011 р.

Диво

Немає більш смішного дива,
Як чіп тверезий в бочці пива.
20.03.2011 р.

Псевдо

Дивлюся на міськраду німо.
В ній — Костусєв під псевдонімом.
Невже з Диявола руки
Без «родины» і без «родыны»
Сидять в міськраді байстрюки?
30.03.2011 р.

Час

На кому доля двічі грає?
І в чому в долі перша суть?
Чиновник йде і помирає,
А підлабузники живуть.
10.04.2011 р.

Хабарники

Що ж, привіт, хабарники чиновні!
Ви моральні з вигляду лиш, ззовні.
Ви акули у хабарнім тісті
І хмільні, хоч вам і не наллють.
Хабарів не мають в нашім місті
Тільки ті, кому їх не дають.
19.04.2011 р.

Чутка

Мудрець почув і аж скривився,
Він отаке в юрбі почув:
Хто в ранній юності не вчився,
Все в пізній старості забув.
19.04.2011 р.

Мідь

І Крим, і Рим,
І труби мідні.
Та Батьківщині завдяки,
Хоч ми матеріально бідні,
Та не духовні жебраки.
21.04.2011 р.

Тобі

To be or not to be
Тебе любити Бог мені звелів.
І ти моя мелодія без слів.
Це я, мов соловейко завбільшки.
Хіба ти знаєш,
Як мовчать пташки?
Тому в ту мить, коли відсутня ти,
Я чую в долі вирок самоти.
І хай там що...
Мій вирок — ти сама.
Спасибі, що амністії нема.
12.01.2004 р.

Сліди

Не стрінутий ніким
В дорозі хлібом-сіллю,
Йду по слідах чужих
я поступом важким.
Назустріч в край чужий
Своєму божевіллю,
В своїй землі добром
не стрінутий ніким.

А що мої діди?
З якої це спокути
Мені колись звели над головою дах?
Їх потім віддали
В казахи і якути,
А інших — в вогкий льох
в монаших Соловках.
Кому в пустелях душ
Життя належить рента?
Хоч і земля в цвіту,
а на душі — зима.
Ні в голові царя,
Ні в серці Президента,
Ні в рідному краю
вже гетьманів нема.

Чому ж у цім краю
Доводиться радіти?
Історія пливе, як з-поза хмари тінь.
Онуки теж такі,
Як скоростиглі діти,
Духовні кріпаки
бездушних поколінь.

Куди ж іти? Куди?
Назустріч божевіллю?
То кобзарем, а то...
Можливо, як акин,
Не стрінутим ніде
Людськими хлібом-сіллю,
Йдем по слідах чужих,
не збагнуті ніким.
3.01.2003 р.

Війни

Війна в мені.
Не вірю снам,
Боюсь зізнатися знайомим,
Що ставлю пам’ятник синам
І ще онукам невідомим.
Вже й сивина летить до скронь,
Неначе сніг...
Ти чуєш, тату?
Ми вічний винайшли вогонь
Лиш невідомому солдату.
А рід гниє з кореневищ,
Світ кров’ю впився на похмілля.
Земля — плацдарм для кладовищ.
Війна — суспільне божевілля.
О, траур, — Боже борони,
Нема героїки і сліду,
Бо після кожної війни
Всім — не до шани інваліду.

А час летить і вірить снам,
То чорно-білим,
То червоним.
І ставить пам’ятник синам,
І поколінням невідомим.
24.11.2002 р.