Бути патріотом...

На мою думку, більшість з нас не може чітко відповісти собі на, здавалося б, просте питання: «Бути патріотом — це як?» А це питання нині дуже актуальне. Ми часто чуємо вигуки «Слава Україні! — Героям слава!» від одних й «Україні — державну двомовність» — від інших. І тут простому українцеві, якому втокмачили у свідомість, що «хіба не все одно, якою мовою говорити», ніяк не розібратися: де справжній патрі-от, а де «патріот»-провокатор, бо всі вони щирі у своєму ставленні до України. З єдиною, але суттєвою різницею: для перших Україна є Батьківщиною, а для других — тільки зручним місцем проживання. І якщо Батьківщину, буває, зраджують, то місце проживання просто змінюють, без усяких докорів людей та сумлін-ня. А це надзвичайно різні речі, бо зрада Вітчизни — то гріх великий і злочин, а зміна помешкання нікого й ні до чого не зобов’язує, та й не підсудна.

На превеликий жаль, слід визнати, що наш патріотизм, почасти, є пасивним, споживацьким, патріотизм переляканого слуги, а не господаря власної господи. І далеко за прикладами не треба ходити. Узяти хоча б перейменування вулиць у наших населених пунктах, коли декомунізація дедалі більше набуває не громадянського, патріотичного, а дендрологічного та квітникарського характеру, з прихованим прицілом і таємними сподіваннями на державну двомовність та федералі-зацію, яку зручніше дочекатися «на лавочках», у тіньочку зеленолистих крон вуличних дерев: по-перше, їх назви «не ріжуть» нікому слух, а по-друге — такі «милі, романтичні, а головне — нейтральні», тобто «і нашим, і вашим». Та ще може зі споді-ванням, що «милозвучні» назви Вишневих і Лимонадних вулиць та Вербових провулків створять для нас тишу раю, принесуть у наші оселі мир і спокій, що з листя цих дерев ми плестимо одне одному віночки братолюбія та любові.

На жаль, історія показала, що така «обережність», яка була притаманна відомому Премудрому коблику, вичавила із колись козацького прислів’я «Моя хата скраю — першим ворога стрічаю!» його патріотичний зміст, залишивши нам у спадок ганебний український покруч, макуху: «Моя хата скраю, я нічого не знаю!»

То який патріотизм порятує Україну, відродить українську націю, виростить українця? Той, що першим зустрічає ворога, чи той, що «нічого не знає», окрім тіньочку та джерельця під тихими вербами?

Я не ставлю за мету шукати всіляких «відьом». Не до лиця нам цим займатися, як не на часі й «зелений» романтизм (сказати б точніше: «тихий зелений» сепаратизм) нашої спільної домівки.

На часі — наша перемога у війні з агресором, відроджена, що працює на народ, економіка та повернення нашим дітям відчуття національної гідності, українського патріотизму, зрілого усвідомлення того, що вони є тією частиною національної потуги, за якою велике майбутнє України, а не державна меншовартість, до якої нас знову хочуть нахилити оті «патріоти» державної двомовності та федералізації. І прикладів тому в нас немало, як і немало, починаючи від добровольців АТО, волонтерів і всіх небайдужих до долі України, патрі-отів, якими завжди була багата наша земля. І все ж...

І все ж почуття меншовартості раз у раз та й визирає назовні з кожного з нас. Як саме? У кожного по-своєму, але визирає. Бо не в повній мірі прищеплюємо ми в дитячих садочках, школах, у колективах український патріотизм, забуваючи, що тільки він — дорога до єдності, а єдність — шлях до сили та процвітання. Не випадково ж наш великий Тарас заповідав нам: «Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!»

І це можливо, але за умови, коли кожен громадянин України, незалежно від свого походження, з гордістю скаже: я — українець, і Україна — це моя держава, за яку я ладен віддати своє життя. За відсутності цього ми ще довго блукатимемо у мороці, не бачачи того, що давно вже шукає нас — нашу Державність.

Тому я дуже сподіваюся і вірю, що новий депутатський склад наших рад буде спрямовувати свої зусилля не на чвари та розбіжності у поглядах, а на загальне добро, мир і єдність своїх співгромадян, а з ними — всієї любої нам України.

Петро ЗЕЙКАН,
заступник голови
Ананьївської районної ради.