Почніть із себе, на своєму місці

Байдужих багато, колаборантів багато, лінивих думкою й серцем — багато. Чи зменшується їх кількість? Якщо це так, то лише завдяки наполегливості, активності небайдужих, хоч вони поки що… у меншості. Як би не було, але дедалі частіше чути українську мову — на вулиці, передусім — у молодіжному середовищі, у різних сферах суспільного життя. Якийсь маленький, а все-таки поступ.

Це засвідчує й маленьке місто на березі Чорного моря, що виросло при великому Припортовому заводі. Це засвідчують своєю поставою і юні южненці (південці!) зі школи імені В’ячеслава Чорновола, рівно ж їхні наставники-педагоги, а також випускники цієї школи, серед яких багато студентів. Це засвідчує і громадськість цього міста — а саме та частина її, що позиціонує себе з українською незалежною державою, з українською мовою, — нехай навіть друга частина її свідомо прихильна до мови сусідньої держави-агресора або ж залишається двомовною. До слова сказати, від недавнього часу вся технічна документація на заводі переводиться на державну мову. Про цю добру новину згадали й учасники «круглого столу». Вона додає трохи соціального оптимізму, до якого, властиво, й закликали учасників зібрання його модератори — педагог Леся Чайківська та художниця Лариса Дем’янишина.

Негативу у житті кожного зокрема і в суспільному житті назагал сьогодні вже задосить. Зациклюючись на ньому, а в даній конкретній ситуації — на питаннях нового глобального російщення вже й з боку нібито рідної держави, ми лишень роздмухуємо цей негатив, як оте багаття, яке потребує зворотної дії.

Що ми можемо зробити зараз, сьогодні, вже у своєму місті? Цим запитанням переймаються учасники зустрічі — а їх, без сумніву, було б значно більше, якби, скажімо, вони ставили перед собою мету розширити авдиторію. Та, видається, обраний формат виявився оптимальним. Поети Наталя Чамлай («одна з най-більших проблем мовного питання для молоді — конфлікт із соціумом, у якому треба бути «як усі») та Олесь Чайківський («спілкуватися зі своїми дітьми українською мовою, залучати їх до патріотичних заходів, моя донька стояла зі мною у ланцюгу єдності в 1991 році»); подружжя Мальцевих — Світлана та Ігор («створювати український культурний простір»; «у школі не вивчав, освоюю самотужки, бо є бажання, ми всі виросли у російськомовній родині, а дитину віддали у цю школу»); пенсіонерка Наталя Шаталова, директор школи Тарас Прокопечко («най-більше турбує нехтування українською мовою учнями в позаурочний час, навіть на перервах»); науковець Микола Безотосний («у Южному понад 70 відсотків українців, а школа українська — лише одна. Поки українська мова не стане для всіх рідною в країні — доти не буде вона по-справжньому незалежною»); педагоги Ольга Стратулат, Оксана Ворожбит, завуч НВК ім. В. Чорновола Леся Чайківська, випускники НВК та нинішні її учні; гості з Одеси — художниця Тетяна Маслова (вона та художник Іван Орос єдині на художньо-графічному факультеті педуніверситету викладають українською мовою) та поет, автор кількох захоплюючих книжок про українську мову, колишній політв’язень Олекса Різників («мене судили за те, що українець», «в Одесі живуть люди з душею українською, а мовою чужинською»)…

Учасники зустрічі вияскравили низку проблем, усі їх знають і розуміють, а вирішуються вони вкрай важко. Це, передусім, ота пресловута толерантність, що ви-творила (на думку Богдана Луця) якийсь дивний «етикет»: перейти на мову співрозмовника, якщо він заговорив до тебе російською. Але навіщо? Людина ж не приїхала вчора з РФ, мову розуміє. Навіть якщо вона є переселенцем з Донбасу — то й тоді не слід переходити, бо то ж таки Україна.

Так, починати потрібно з себе самого, це — аксіома. Працювати гуртом, щоби відчувати поряд надійне плече однодумця. Навчати дітей української мови — від колискової, дитячого майданчика, дитсадка, далі вже — школа (а всі школи мають бути українськими — наголошували учасники зустрічі), читати й давати дітям українські книжки, українські музичні записи… Все починається в родині — це незаперечна істина. Але всі особисті ініціативи мають бути підперті діями влади. Кілька років тому по всій Одесі стояли величезні рекламні щити, які агітували за російську мову, цитували класиків російської літератури на цю тему. А про українську — ані словечка, наче її не існує в природі. І чи було це етичним у місті, яке самі ж владці називають багатонаціональним — питання риторичне. Але чом би не зробити щось подібне тепер? Учасники зустрічі неодноразово цитували захоплені висловлювання відомих людей про українську мову, та хто в масі містян їх бодай чув колись?!

Міська влада повинна сама перейти на державну мову — з цією метою вирішено написати відкритого листа до місцевого самоврядування. А проблема реклами, різноманітних вивісок, оголошень, мова місцевого телебачення? Не хочеш писати вивіску державною мовою — плати податок, буде поповнення місцевого кошторису. Йшлося і про вистави українською мовою в ляльковому театрі, і про створення українських книгарні та кав’ярні, і про курси української мови на волонтерських засадах, і ще багато про що.

Зрозуміло, що левова частка роботи лягає на плечі ентузіастів, але це люди доброго гарту, вміють гуртувати навколо себе однодумців. І що поробиш, коли держава не хоче (почасти свідомо) робити усе це, віддаючи державну мову на поталу русифікаторам. Нема кому сьогодні підсобити патріотам, котрі хочуть змінити свою країну в духовному сенсі, надати їй справді національного обличчя. Сказав же один з молодих учасників зустрічі: я хочу жити у національній державі. І всі ми хочемо того самого.

Для тих, хто свідомо ігнорує українську мову, питання це є головним. Для них мова сусідньої держави — своєрідний код хазяїв, привілейованої касти. Тож не варт зачаровуватися тим, що, приміром, в Одесі дедалі частіше звучить українська мова, що повсякчас чути вітання «Слава Україні!». З людьми треба дуже багато й ґрунтовно працювати ідеологічно. Культивувати не лише українську мову, а й українську історію, культуру… Агресор прийшов «захищати» «русскоязычных». Й надалі буде йти сюди на звучання тут свого «языка».

Чому багато українців байдужі до рідної мови? По-перше, через шалений тиск колоніальних еліт, а по-друге — лінуються, бо відлучені від неї, відучені брати на себе відповідальність господаря своєї землі.

І ще один висновок з цього «круглого столу». Його учасники сподіваються, що такі зібрання відбуватимуться й в інших місцях.

Роман КРАКАЛІЯ.
м. Южне.