Степу і моря брат

ЛЮБЛЮ ліс, добре в ньому почуваюся. Часом думаю: чи не в генах загніздилася та незборима любов? Адже жителі Полісся називають себе поліщуками і я — Поліщук, хоча моя Київщина — то переважно лісостеп, ліс і степ.

Прекрасний ліс за будь-якої пори. Чарує кольорами, запахами, своїм тваринним світом. Ось пробираємося через снігові завали до бору, аби вибрати в ньому новорічну ялинку. Пурхаємо вище колін у пухкий сніг, падаємо, сміємося, сполохуємо своїм гамором принишклих пташок, і з гілля дерев сиплеться на нас додаткова пороша. Скільки ж то на снігу різних слідів мешканців лісового царства! Он точно заячі, а ось мережки пташиних, он — дрібного звірка. А це — ніби міні-бульдозер пройшов, либонь, що сімейка вепрів. Чи ж обминути нашій ватазі отой кущ барбарису, чорні гілки якого рясно пересипані кетяжками червоних ягід?! Ну й смачнющі вони на морозі! Потріскують на наших молодих зубах.

Помічаємо прагматично молодий сосняк, що рясніє достиглими шишками. Наступного разу прийдемо саме сюди, адже наш клас обіцяв керівникам лісництва зібрати тонну шишок для розсадника. Щоки палають, радісно збуджені повертаємося додому з молодими сосонками, ревниво приглядаємося, чия ж краща.

А навесні тільки-но сніг зійде — мерщій мчимо у березняк, що біля білої казарми (так називалася та місцина). Ви ніколи не потрапляли цієї пори до царства білокорих беріз? Шкода, якщо ні. Ні з чим не зрівняєте цілющу свіжість терпко-гіркуватого повітря, яке, здається, потужно струменить з поки що голих віт. Але ж настав час березового соку. Прочищаємо старі зарубки — й ось уже дзвінко крапає у наші банки-бляшанки березовий нектар, жадібно до нього припадаємо, ще й додому лісовий гостинець понесемо.

НАБЛИЖАЄТЬСЯ благодатна пора лісових походів. По черзі розквітатимуть, приманюватимуть до себе проліски, сон-трава, конвалія, черемха. Побувати у царстві того диво-цвіту неабияка радість. Від пахощів, пташиного різноголосся голова паморочиться. Сядь, відпочинь.

Отож якось і присіли з братом край невеличкої ковбані (либонь, стара воронка від снаряда), наповненої водою. І раптом перед нашими очима вилітає з води срібна рибина, робить у повітрі пірует і знову — шубовсть у воду. Нам час додому, наламали розкішні букети черемхи, нарвали широколистого лісового щавлю. А брат вирішує спіймати голими руками ще й ту рибину. Жодні вмовляння не робити цього не вплинули. Сама з тими букетами почвалала додому.

Тільки надвечір повернувся мій Євген, змарнілий, ніби аж зморщений, очі почервоніли, а на лозинці із шелюги теліпається спіймана щучка. Заморив нещасну своїм бовтанням — сама ви-плигнула з тієї нестерп-ної багнюки на берег...

Якби мені хтось розповів про той випадок, ніколи б не повірила, що таке можливе. Та самій довелося пережити радість від довірливості дикої звірини.

Пішла того разу до лісу по суниці. Назбирала майже повний бідончик, сіла перекусити на пеньку. Аж гульк — прямо на мене пробирається серед папороті сімейка диких кіз. Дуже помітна сімейка, бо серед гурту була зовсім біла — альбі-нос, яка своїм кольором видавала всіх. Косулі звернули на трав’яну галявину. А одна, мабуть, ще дурне козеня, зупинилася неподалік мене й взялася розглядати чужинця. Боюся поворухнутися, отак і дивимося одне на одного. Поволеньки простягаю долоню зі шматочком хліба. Й о диво! Козеня довірливо наближається до мене, ковтає гостинець, ще й долоню лизнуло, ніби подякувало. Віри не йму, що таке сталося. Але ж справді було!

А скільки ляку завдавали нам зубри! Десятків зо три завезли з Білорусії до нашого лісу. Величезні, похмурі, страшні. Як правило, ходили лісом чередою. Що-правда, один вештався самотою. Лісник Жорик, що завжди підказував, у який краще бік іти, де є зараз гриби, радив не натрапляти саме на нього, бо може проявити агресію. Вельми не любить сторонніх, а особливо — на велосипеді, мотоциклі. Якось одного невдаху-мотоцикліста загнав високо на сосну, а мотоцикл вщент потрощив. До речі, із зором у цих велетнів не дуже, а на звуки реагують блискавично.

Ми старалися завжди обходити стороною звірині стежини, що ведуть лісових мешканців до водопою. І лосів побоювалися. Виявилося, вони нам суперники — теж полюбляють гриби. Було, йдеш по їхньому сліду й обов’язково натрапиш на непомічені сохатими боровички поруч з обгризеним більшим грибом.

НЕДАРМА збирання грибів називають тихим полюванням. Треба мати хист і терпіння мисливця, розумітися, де певної пори їх шукати і які саме. Насамперед слід добре знати місцеві грибовища і прийти туди раніше від інших. Бо кому приємно натрапляти на корінці кимось зрізаних та ще й недавно? Хоча матінка моя завжди втішала, мовляв, наш гриб нас зачекає.

Згадую, мамо, твої лаконічні телеграми. Вони всіх потішали в редакції. Лише два слова: «Пішов гриб». Це означало негайно брати відпустку і мерщій до села. Вітчим не дуже-то полюбляв ту нашу пристрасть. Краще б квасолю в городі зібрали, почали копати картоплю. Та яка там квасоля, яка картопля!

Попросили нашого Пилиповича поставити будильник на півп’ятої ранку. Поки зберемося, дійдемо до лісу — й розвидниться. Нехай інші по наших слідах ходять. Наближаємося до лісу, а все ще темно. Сіли на першій галявині від краю. Тиша. Та раптом гучно зойкає сойка, чуються ще чиїсь різкі розпачливі голоси, неподалік щось важкувато протупало. Дикі свині? Страшнувато. Тулимося одна до одної, не подаючи виду, що боїмося.

Довгенько просиділи, поки почало світати. Нарешті косе проміння сонця пробилося на нашу галявинку. Яка ж то краса! На траві, листі суниць заблищали міріади діамантів з крапельок роси. А це що? Тихо торсаю матір. Десь за двадцять метрів сидів, мабуть, ще спав, заєць. Кумедно — одне вухо стирчить, а друге лежить. Спіймати? Та де там! Чкурнув сірий на всіх парах, почувши нашу метушню.

Зрозуміли підступний жарт вітчима. Не інакше, як поставив будильник десь на другу годину ночі. Вирішили нічого йому не казати, нехай не тішиться. А ми й грибів набрали, і як спить заєць побачили. Хто ще таке видів?

В УСІ часи моїх односельців ліс годував, одягав, обігрівав, захищав. Його щедрих дарів ставало всім. У грибний сезон приїздили раніше заготівельники споживспілки і на місці приймали гриби для соління, сушили. Грибники непогано заробляли, гроші одразу одержували. Грибоварні диміли ледь не на кожній вулиці.

Ніхто з віку віків не знав у селі про вугілля, газ. Згрібали під соснами впалу пожовклу хвою-глицю, всілякий хмиз, все те називалося у нас щотом. Вантажівку, два-три вози того добра привезеш — і зима тобі тепла, весела. Горить, потріскує у печі, грубці.

Ліс допомагав швидше відроджувати спалене окупантами село — споруджували хати з лісоматеріалів, з дубовими підвалинами. Вдячні тобі, зелений друже, за ту неоціненну поміч. І за прихисток у лиху воєнну годину.

ОКУПАНТИ при відступі наказали всім узяти на два-три дні харчів, цінні речі і рухатися у напрямку Києва, до Дарниці. Та ми вже знали, як поведуться фашисти, — ятріли рани Бабиного Яру. Всі ми рушили тоді до лісу, пояснюючи окупантам, що підемо в обхід, аби не заважати фронту на трасі. Хтось несе клунки на собі, інший везе на возику або склав нехитрий скарб на підводу з впряженим конем чи коровою.

Біля Кривої річки відкрита місцина. Там і натрапив на нас німецький винищувач. Кілька разів пролетів над нами, ви-пльовуючи кулеметні черги. Хтось гучно крикнув: лягайте! Бог нас, видно, беріг, постраждали лише три корови.

Трохи більше тижня ховалися ми на Овруті — так називалися заболочені хащі ліщини, вільхи, берези. Копни лопатою — і вода стоїть у ямці. Дітям батьки робили колиски, пригнувши дерева поруч. Вночі здавалося, ніби перебуваємо на якомусь острові, звідки ніякого виходу — зусібіч оточені загравами палаючих сіл. І ще — відчайдушне виття вовків додавало жаху.

По війні осушили наш Оврут, бо знайшли великі поклади торфу. Торфопідприємство назвали Великим, вивозили паровозиком добуте паливо прокладеною вузькоколійкою до найближчої залізничної станції Бобрик. І ми могли купити те паливо. Згорить, а жужелиця і на будовах згодиться, і для вирівнювання вуличних вибоїн.

НА ЖАЛЬ, стрічалися у лісі й лихі люди. Не забути випадку, який міг стати для нас фатальним.

Поверталися додому з молоденькими рижиками, маслючками. Краса, мов намальована! Поспішаємо — матері до школи на другу зміну. Раптом вона рвучко тягне мене до себе і затуляє долонею рота, тихо наказує: «Лягай і повзи!» Питаю: «Чому?» «Швидко повзи», — почула у відповідь. Коліна, руки, ноги подерті гілками, шишками, щемлять, а ми повземо й повземо. Вже на полі мати сказала, що побачила вовків. А через деякий час розповіла під секретом: запримітила тоді, як у видолинку в заростях кілька чоловіків білували корову (здирали з неї шкуру). Звісно ж, вкрадену, бо чому те робилося у лісі?

По війні в наших краях почастішали грабежі, крадіжки, вночі часто зникала з обійсть худоба. А в лісі нерідко надибували на повішених людей, від яких ніхто не чекав суїциду. Тоді серед тих злодюг мати впізнала нашого сусіда. Через багато років наважилася його спитати, що б з нами вчинили, якби помітили. Відповів цинічно, але чесно: чи потрібні їм були свідки?

Навіки поховав наш ліс таємниці загибелі партизанського загону. Останки героїв знайшли через кілька років після окупації. Впізнали по двох дівочих косах вісімнадцятирічну Наталю Юшко та кишеньковому ножику її батька. Хтось підло видав месників карателям.

ЛІСОВІ історії, таємниці... Певна, кожен з моїх земляків знає їх силу-силенну. Часом бреду лісом і думаю: що розповіли б нам ці віковічні дерева, якби заговорили? Все те мохом покрилося. Не почуємо, не дізнаємося, що випало тут пережити далеким нашим пращурам.

Та годі вже згадок. Можна стати і просто мовчки помилуватися лісовою красою, цими височенними, рівними мідностволими корабельними соснами, яких поет образно назвав «пальмами Півночі». Десь там далеко погойдує вітер їхні верхівки. Всміхнімося ясноликим березам, поспівчуваймо грішниці-осиці з вічно тремтячим листям, потішмося міццю могутніх дубів, які вистояли попри всі буревії і громи.

Щиро шкода моїх земляків, передусім молодих, котрі позбавлені можливості вільно спілкуватися з лісом, пізнавати його, як випало нам, старшим. Обнесли цей чарівний зелений світ зусібіч сіткою-рабицею у кілька шарів з табличками «Вхід заборонено». Нікого не пропускають вартові — «Державна резиденція «Залісся». Високі чиновники цураються простого люду, щоб не мозолив їм та їхнім чадам очі. До речі, ще в 1950-і у Боровиці спорудили дачу Хрущова. Приїздили туди дуже високі гості. Серед них полювали тут і Фідель Кастро, і Брежнєв, й інші сановні персони. Але ліс ніхто не загороджував, бо він для всіх, то народне багатство, а не для обраних.

Іноді попри всі заборони вдається проникнути за ті загорожі. Та не впізнати улюблені місця — непрохідні зарості, завалені стволами сухостоїв, яким гнити ще літ 20—30, сухим гіллям. Натомість усе помережене лабіринтом доріг, на яких тепер не зорієнтуєшся. Кудись вивозять важковози цінну деревину, хтось добре тут промишляє. І боляче дивитися на велику, ледь не з футбольне поле, площу у тій же Боровиці, закуту в асфальт, коли готувалися до урочистостей з нагоди 60-річчя горезвісного Януковича. А саме там, пам’ятаю, золотіли розсипи лисичок, радували міцні боровички. Колись...

БУДЬ ЖЕ благословенний, мій рідний лісе, окрасо мого села! Спасибі тобі за даровані радощі, щедроти. Вірю у твоє повернення до всіх, хто з діда-прадіда тебе ростив, беріг, плекав. Бо й сам ти страждаєш від заподіяної несправедливості. Так не повинно бути.

Оксана ПОЛІЩУК.