Переглядів: 955

2016-й: координати від примата

Живемо — мов співаємо,
Як слів не пам’ятаємо,
Сумна картина ця:
початок пісні знаємо —
Не знаємо кінця, —

писав гуморист Василь Василашко і був правий. І все ж ми зробимо спробу прогнозу.

За період часу майже в сто літ роки Мавпи траплялися вісім разів: у 1920, 1932, 1944, 1956, 1968, 1980, 1992 та 2004 роках. Ґрунтуючись на подіях, які тоді відбулися, та на загальній суспільній атмосфері тих років, можна зробити якісь прогнози про перебіг нового 2016-го.

А ще, беручи до уваги гіпотезу, що людина бере свій початок від мавпи, варто бодай побіжно оглянути й сторічне намагання різних вчених та полі-тиків створити людину майбутнього.

Отже, вирушаємо у подорож углиб століття.

1920-й:
під гуркіт гармат і брязкіт шабель

Ще йшла Українська національно-демократична революція 1917—1920 років. У 1920-у війська Української Народної Республіки та Польщі, з якою був укладений союз, боролися з більшовицькою навалою, що прагнула підкорити Україну. Визвольних сил було недостатньо. Сподівання Семена Петлюри, котрий очолював тоді Директорію, на всенародне повстання не справдилася. Це, певно, ще тоді розпочалася тотальна російська інформаційна війна за вплив на світогляд людей...

Однак хоч Українська революція й не досягла своєї мети — утвердження незалежної держави, вона внутрі-шньо переродила суспільство, загартувала його для подальших визвольних змагань.

У 1920-у зазнали розгрому війська Денікіна та Врангеля і радянська влада остаточно встановилася в Україні.

...Місто спало. Лише де-не-де миготіли ліхтарі. Михайло Попруженко, професор Новоросійського університету та багаторічний директор Одеської публічної бібліотеки, всю ніч на балконі палив цигарку за цигаркою. Повітря було морозним, січневим, але ще більше проймав холод революційних завоювань, точніше — руйнувань. Він розумів, що йому нема місця у радянській системі. У кращому випадку чекала тортурна адаптація, а в гіршому — фізичне знищення.

Після болючих роздумів Михайло Георгійович зробив свій вибір: наступного дня разом із сім’єю він зійшов на борт пароплава, що відчалював до Константинополя. Таких, як він, на судні виявилося багато: йшла друга хвиля еміграції (перша була у 1919-у). Одразу зазначимо, що за кордоном, у Болгарії, він знайшов своє місце в науці і досяг визнання. Під кінець року, в листопаді, покотилася третя хвиля еміграції. Втрата великого культурного і наукового потенціалу значно ускладнила процес духовного та й матеріального розвитку країни.

За браком гуманітаріїв, схильних до ідеалізму, які залишили країну в першу чергу, технократи, сподіваючись на компроміс з новою владою, нерідко захоплювалися химерними ідеями. Зокрема, вони зініціювали загальний інтерес до євгеніки: науки про шляхи і методи впливу на еволюцію людини. У 1920 році при Інституті експериментальної біології було створено євгеністичний відділ. Дослідники вважали, що для створення людини майбутнього існує єдина метода: підбір плідників, а виховання, реформи, перевороти і таке інше тут ні до чого. Відомий генетик Олександр Серебровський за-пропонував відділити кохання від дітонародження і створити банк сперми обдарованих людей для широкомасштабного штучного запліднення. І тоді один за одним у нас з’являться нові Леніни (Ульянови), Ньютони, Бетховени, Леонардо да Вінчі, Пастери... Було підраховано, що одна людина, яка відповідала б усім вимогам, могла дати не менше тисячі доз потрібного для зачаття матеріалу. Масштаби заворожували.

Ще один прихильник цієї ідеї Герман Мюллер у листі до Йосипа Сталіна писав: «Через 20 років, якщо капіталізм ще буде існувати біля наших кордонів, здоров’я наших молодих кадрів... стане ще міцнішим завдяки генетиці і це дасть нам перевагу...»

До речі, якщо вже згадали про Леніна, слід сказати, що на предмет осягнення геніальності мозок вождя вивчали в спеці-ально створеному інституті фахівці високого рангу, але побачене їх розчарувало. Мозок виявився оповитий кістами, із за-шлакованими судинами й обсягом, меншим за норму.

1932-й:
на хаті — серп і молот,
а в хаті — смерть і голод

Навіть якщо уявити собі, що експерименти євгеніки раптом знайшли б реальне втілення в життя, то слід розуміти, що Сталіну (Джугашвілі) не були потрібні ні обдаровані люди, ні генії, ні справжні борці за світле майбутнє. Диктатора цілком влаштовували запопадливі виконавці його волі — жорстокі, духовно ущербні і, як виявилося, ще й малограмотні люди. Візьмімо хоча б тих, хто у 1932-у керував непосильними хлібозаготівлями в Україні. Голова Ради народних комісарів СРСР В’ячеслав Молотов (Скрябін) мав за плечима лише два курси політехнічного інституту. Це він у роки репресій підписав 372 розстрільні списки — більше, ніж сам генсек. Генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор закінчив лише три класи, а секретар ЦК ВКП(б) Лазар Каганович, за офіційною довідкою, — самоук (до школи не ходив)...

Голодомор став найтрагічнішою подією в усій історії українського народу. Протягом 1932—1933 років загинула п’ята частина сільського населення України. Не від стихії, не від посухи, не від іноземного нашестя, а від терору голодом — за опір колективізації та з метою підриву соціальної бази українського національного руху.

Голод убивав людину не лише фізично, а й духовно, руйнуючи основи усталених віками принципів народної моралі і заборон, позбавляючи її людської сутності, призводячи до повного відчаю, здичавіння, канібалізму.

Один з таких випадків описано в статті «Приречені на смерть», вміщеній у «Чорноморських новинах» (1993, № 66): «У селі Лиса Гора Арбузинського району, яке тоді входило до складу Одеської області, проживав одноосібник Никифор В. із сім’єю. Він здав за контрактом увесь свій хліб державі, але бригада працівників сільради вилучила в нього ще й буряки, квасолю, цибулю, моркву. Крім того, на нього був накладений ще й додатковий план, якого він, звичайно, виконати не міг. Тоді з метою покарання ця ж бригада влаштувала в хаті погром, все забрала, ще й розкидала стріху на хаті. Цього сірома не виніс: убив жінку, троє дітей, а сам повісився».

У тому ж селі, писав автор, посилаючись на архівні матеріали, за невиконання непосильних хлібозаготівель людей просто катували: саджали в погріб, виводили роздягнених на мороз і поливали водою, саджали в бочку з набитими всередину цвяхами і возили на підводі по селу...

Сьогодні Голодомор визнали геноцидом 24 країни світу. Але в той час, коли він чинився, світ робив вигляд, що нічого особливого в Україні не відбувається. Яка злочинна байдужість. І лише націонал-соціалістична Німеччина засудила дії Москви. Про це йшлося, зокрема, в промові Йозефа Геббельса «Комунізм без маски». Німеччина, як майбутній противник Радянського Союзу, вже на тому етапі намагалася завдати більшовикам хоча б морального удару. Мине шість років, і вже нацистська Німеччина вдасться до винищення слов’ян і євреїв. Комунізм і нацизм: два чоботи — пара.

1944-й:
крах гітлерівської ідеології

Ще до того, як Адольф Гітлер зайняв пост канцлера Німеччини, він захопився євгенікою, яку назвав «гігієною раси» і довів до повної дискредитації та абсурду. За його уявленням, німецька раса була «арійською», вищою й одного разу мала захопити світ. Коли Гітлер прийшов до влади, його хвороблива ідея стала державною ідеологією. За підтримки вчених, які бачили перспективу поліпшення людської раси в обмеженні репродукції «нижчих» народів і власних громадян, що не підпадали під висмоктані з пальця стандарти, він взявся за роботу. З 1932 року німецьким лікарям було дано вказівку проводити примусову стерилізацію людей, які мали певні недуги, а також циган, євреїв та вихідців з африканських країн. Загалом стерилізації в Німеччині, за даними, наведеними в пресі, було піддано 300—350 тисяч осіб. У країні розгорнулося ганебне дійство з пошуком приналежності людей до справжньої «арійської» раси: учням вимірювали розміри черепів, довжину носа, оцінювали колір волосся й очей...

Але ніщо — ні расизм, ні експерименти зі створення надлюдини, ні досконала зброя, ні величезна армія — не допомогли Гітлеру в реалізації його задумів. У 1944 році Червона армія, у складі якої воювали представники різних народів, у тому числі й українці, та американсько-англійські війська, що в червні 1944-го відкрили другий фронт, завдали рейху нищівного удару, воєнні дії були перенесені на територію самої Німеччини.

Наші співвітчизники сподівалися, що після перемоги ситуація в країні доко-рінно зміниться, що ніколи не повторяться страхітливі репресії й голодомори. На жаль, ці сподівання не справдилися. Навпаки, ще йшла війна, а в СРСР роз-кручувався безжалісний маховик ре-пресій. У червні 1944 року Москва видала таємний наказ Народного комісаріату внутрішніх справ і Народного комісаріату оборони за підписом Лаврентія Берії та Георгія Жукова «Про виселення у віддалені краї СРСР усіх українців, які проживали під владою німецьких окупантів». Про цю ж сатанинську ідею Сталіна пізніше нагадував і Микита Хрущов у своїй доповіді про «культ особи» на ХХ з’їзді КПРС. Що завадило здійснити цей задум: брак вагонів, запекла боротьба УПА з частинами Червоної армії чи початок «холодної війни» між СРСР та Заходом?

1956-й:
з’їзд, що розтопив кригу страху

На ХХ з’їзді КПРС уперше прозвучала різка критика Сталіна, що розтопила кригу страху та довголітнього мовчання щодо диктаторських методів соціалістичного будівництва. Хоч ця критика була й поміркованою, вона пришвидшила процес десталінізації. Відбулася широкомасштабна амністія політв’язнів, почалася короткочасна хрущовська «відлига»... Але радянська система продовжувала триматися на засадах ідеологічного контролю, політичної несвободи й жорстокої адміністративно-командної економіки.

Остаточно культ особи Сталіна розвінчав ХХІІ партійний з’їзд (1961), який був названий з’їздом будівників комунізму. На ньому «комуністичний авангард» і «піонери перетворення» прийняли програму, за якою планувалося до 1980 року в основному побудувати комуністичне суспільство. Водночас партія переймалася формуванням нової людини. Було прийнято так званий моральний кодекс будівника комунізму. Ні, він не передбачав створення надлюдини, як це вже було в історії, а базувався на вихованні, найперший принцип якого — відданість справі комунізму. Дехто вважає, що він списаний із християнських заповідей, але це не так.

1968-й:
під знаком
«Празької весни»

Чим ближче радянське суспільство наближалося до терміну побудови комунізму, тим більше серед широких верств населення міцніло переконання, що так жити далі не можна. Найвиразніше свій протест висловлювали представники української інтелігенції.

Події в Чехословаччині, придушення радянськими танками «Празької весни» 1968 року збудили нову хвилю опору режимові. 5 листопада того ж року у Києві на Хрещатику уродженець Львівщини, колишній воїн УПА і в’язень сталінських таборів, робітник з Дніпропетровська Василь Макух облив себе пальним і з гаслами «Геть колонізаторів!» та «Хай живе вільна Україна!» перетворився на живий смолоскип.

Цей вияв протесту проти національного гніту згодом повторили Ян Палах у Чехословаччині (1969), Ілля Ріпс у Ризі (1969), Ромас Каланта в Каунасі (1972), кримський татарин Муса Мамут у Криму й Олекса Гірник у Каневі (1978). У залишеній на гранітній брилі пам’ятника Т. Шевченку Олекса залишив записку: «Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!»

1980-й:
найкоротший анекдот

Йде КВК. Ведучий пропонує гравцеві розповісти найкоротший анекдот. Лунає відповідь: «Комунізм». У залі — сміх.

Але не до сміху було кмітливцю. Його виключили з комсомолу, вишу і виникли великі проблеми з працевлаштуванням. Але, попри все, сказане відповідало дійсності: у 1980 році про комунізм уже не йшлося. Натомість вчені від ідеології швиденько запропонували нову назву для того періоду, який переживало суспільство, — розвинений соціалізм. Хоча він тоді вже не розвивався, а потерпав від застійних, невдовзі — і кризових явищ.

Спроби врятувати становище були, але вони показали, що створену більшовиками систему реформувати не можна. Кризові процеси в СРСР поглибилися й охопили державні та партійні структури, народне господарство і культурне життя, а також міжнаціональні відносини. Загострилися суперечності між імперським центром та республіканськими органами, які прагнули розширити свої повноваження та звузити диктаторську владу Москви. Водночас ускладнилися стосунки між Радянським Союзом і країнами так званого соці-алістичного табору, керівництво яких теж намагалося звільнитися від пут Кремля. Особливого напруження набула ситуація між державами — членами блоків НАТО і Варшавського договору, що стимулювало шалену гонку озброєнь і безмежне накопичення ядерної зброї. Величезні витрати на це продовжували підривати економічні підвалини СРСР та погіршували матеріальне становище радянських людей.

А ще — Афганістан, намагання зберегти слухняний режим, перші «чорні тюльпани»...

Чи не здається вам, що Росія, яка рядиться в одежі правонаступниці СРСР, сьогодні повторює подібний виток: мілітаризація, Україна і Сирія, галопування цін?..

1992-й:
про золото, алмази
та військову базу

Першого січня того року «Чорноморські новини» вмістили низку міні-інтерв’ю на тему «Хто кращий прогнозист?». Письменник Микола Суховецький висловився так: «Однією ногою Україна стала на твердий граніт незалежності. Друга нога поки що тоне в номенклатурному болоті. Наші добробут і самопочуття будуть напряму залежати від того, як скоро ми звільнимося від урядовців-рвачів і назадників. З ними нам добра не побачити ніколи. Новою Україною мають керувати нові люди».

На жаль, друже Миколо, у боротьбі нового зі старим не завжди й не одразу перевага на боці першого.

Мабуть, номенклатуру не здолають ні революції, ні війни, ні навіть наука євгеніка...

Тогочасна влада не захистила Україну від експансії грошової маси з Росії та інших держав колишнього СРСР. Запровадження з 10 січня 1992-го купонів багаторазового використання лише незначною мірою пом’якшило ситуацію. Ціни підскочили в десятки, сотні разів.

За таких умов Україна зробила перші реальні кроки до ринкової економіки. Було ухвалено кілька законів про роздержавлення і приватизацію та програмний документ «Основи національної економічної політики України». Однак реалі-зація наміченого розтягнулася на довгі роки. Крім того, прем’єр-міністр Вітольд Фокін без консультації з урядом і парламентом погодився з нав’язаною російською стороною оцінкою частки внеску України в економіку СРСР — 16,37 відсотка, тоді як більшість економістів наголошували: вона значно вища. Втім, Україна так і не отримала навіть тієї заниженої частини золотого й алмазного фондів, кораблів усіх флотів СРСР, нерухомого майна за кордоном та іншого добра, привласненого Росією. Чому б ті золото та алмази не було згадати тоді, коли через борг, зумовлений переходом Росії на світові ціни на енергоносії, ми змушені були поступитися Чорноморським флотом та Севастополем?

Попри спад виробництва і рівня життя, молода незалежна держава Україна ви-кликала до себе дружнє ставлення з боку західних держав. Цьому посприяв, зокрема, проголошений нею курс, на роз-

зброєння. 30 вересня 1992 року міністр закордонних справ Анатолій Зленко заявив в ООН, що Україна готова знищити свою ядерну зброю за умови надання їй іншими державами гарантій безпеки.

Ціну цим гарантіям ми вже знаємо.

2004-й:
«Разом нас багато —
нас не подолати!»

Ці слова із пісні, що стала своєрідним гімном Помаранчевої революції, яскраво передають філософію того народного протесту. Нагадаємо, на виборах президента у 2004-у громадяни мали зробити вибір між провладним кандидатом — чинним прем’єр-міністром Віктором Януковичем і кандидатом від опозиції — Віктором Ющенком. Проголосували. Та з’ясувалося, що офіційні результати, оголошені ЦВК на чолі з «підрахуєм», — на користь Януковича, і вони протилежні до екзит-полів. Для всіх стало очевидним, що йдеться про підтасування результатів волевиявлення. Цю думку посилила й та поспішність, з якою Путін вітав Януковича.

У різних містах України почалися масові протести. Основною ареною народного невдоволення став Майдан Незалежності в Києві, де зібралося, за різними оцінками, від 100 до 500 тисяч демонстрантів. Налаштованість — рішуча. І 27 листопада Верховна Рада, а 3 грудня Верховний суд України визнали результати виборів недійсними, при цьому були виявлені численні факти порушення законів і Конституції. 26 грудня відбулося повторне голосування, внаслідок якого переміг Віктор Ющенко.

Президентство Віктора Андрійовича оцінюють по-різному, але незаперечним є те, що це був воістину проукраїнський політик, який підтримував існування єдиної державної — української — мови, віддавав належну шану героям, що боролися за незалежність України, першим з президентів підняв трагедію Голодомору, як влучно висловився наш земляк, професор Валерій Швець, «до рівня засадничого принципу державної полі-тики». Віктор Ющенко мав чітку європейську та євроатлантичну позицію.

Сьогодні його лають за м’якотілість, за те, що не зумів захистити країну від проросійських ставлеників. І тут мимоволі напрошується запитання до тих критиків: «Шановні, а де ви були тоді? Чому не допомогли?»

З інших подій, що свідчать про вдачу року, згадаємо отруєння Віктора Ющенка діоксином. Досі, щоправда, так і не озвучено, ким, де і коли це було зроблено.

А ще варто згадати й з’їзд депутатів різних рівнів у Сєверодонецьку, який поставив питання федералізації України. Певно, частина учасників того з’їзду й не уявляли собі нинішнє становище Криму і Донбасу, бо якби уявили, то не підігрівали б на догоду Росії сепаратистських настроїв. Ет, про що вже тепер говорити...

Період національного розвою завершився з приходом Віктора Януковича, коли все українське, в тому числі й «Чорноморські новини», зазнало утисків, обмежень, заборон. Влучно сказав про це світлої пам’яті Петро Осадчук у «Новорічних перевтіленнях», вміщених у «Чорноморці» 10 січня 2004 року:

Я вам таємницю велику відкрию,
Яку заховали коту під хвіст, —
Хто не дає собі сісти на шию,
Той войовничий націоналіст.

Замість епілогу

Що не кажіть, а в Мавпи таки навіжений характер. Вступаючи в рік під її знаком, можна чекати на будь-які несподіванки: міжнародні колізії, зміни у політиці, природні катаклізми... Водночас варто відзначити, що це дружелюбний символ. За будь-якого розвитку подій слід сподіватися на великі звершення та використання навіть мінімальних шансів, які доля дає для духовного і соціального зростання.

На очах змінюються й наші сучасники. Учасники Революції Гідності, герої Небесної Сотні, доблесні захисники на передовій так званої АТО, волонтери — всі вони яскраве свідчення появи нової людини, реальної, сформованої в певній системі моральних координат, а не тої, яку безрезультатно намагалися створити колись методом генної інженерії.

У листопаді 2006 року у німецькому місті Вернігерод відбулася зустріч групки дідусів і бабусь, народжених від есесівців та білявих, блакитнооких «нордичних» жінок. Учасники зустрічі нічим не нагадували «надлюдей». Це були звичайні літні люди з ослабленим зором і слухом, згорблені, немічні, які все життя прожили ізгоями, не знаючи власного походження...

З висоти ХХІ століття, озираючи революції, голодомори і війни, ми повертаємо у свої серця духовні орієнтири свого народу, любов до його традицій і моральних засад, звільняємося від страху, який насаджувався терором за роки радянської влади.

Це буде складний, це буде важкий рік. Але цей новий рік — це новий шанс наповнити своє життя, наповнити життя нашої країни справжніми цінностями, це шанс піднятися на новий щабель розвитку і росту.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net