Українська традиція

Українська традиція — це традиція боротьби та перемог. Якби ми доволі часто не перемагали протягом історії, то звідки взявся б нинішній стан України, який є найзначущішим і, мабуть, найкращим в усій нашій історії?! Хіба люди на Майдані, що йшли з дерев’яними щитами проти озброєних катів Януковича, не є спадкоємцями київських князів і Запорізької Січі?!

Американський політолог Френсіс Фукуяма дійшов висновку про кінець історії. Він вказав на відсутність якихось суспільних проектів, які були б кращими, ніж економіка вільного ринку, парламентська демократія та дотримання прав людини. Це було дотепним, але життя людства не вписується в схеми. У світі спостерігаємо, що соціальна диференці-ація, розрив між бідними та багатими збільшується практично в усіх країнах. У Росії путінський тоталітаризм — це наслідок недолугості, слабкості демократії. Держапарат домінує у країні, опозиція практично не має впливу та самостійного існування. Демократичних традицій у суспільстві не існує. Панує ксенофобія, ненависть до інших народів, особливо до західного світу.

У житті ніхто з нас не хоче мати справу з неадекватними людьми, як лікарі називають психічно хворих. Англійці кажуть про таких «Nobody home» — «В нього не всі вдома». Росія в Раді Безпеки ветувала створення міжнародного трибуналу щодо збитого російськими терористами «Боїнга-777», в результаті чого загинули 298 громадян різних країн. Прем’єр-міністр Нідерландів Марк Рютте сказав виданню «Де телеграф»: «У Росії, певно, не всі вдома. Російське вето — не диво, проте ми глибоко ним розчаровані».

14 вересня 2015 року в Москві пішов у кращі світи відомий історик Юрій Афанасьєв. Це велика втрата для всіх порядних людей. Опонуючи реакційним тенденціям розвитку своєї країни, він стверджував:

«Росії як неімперії ніколи не існувало, не було в неї такого історичного досвіду. Вона формувалася як держава в часи орди, на основі орди… Росія досі не знайшла себе як людське співтовариство. Навіть вийшовши з незбагненно жахливого для нас ХХ століття, втративши в ньому ґвалтовно викресленими з життя десятки мільйонів (за деякими підрахунками — близько 100 мільйонів!) громадян. Найстрашнішим у Росії нині є те, що владу над держпідприємствами й доступом до ресурсів мають холопи. А холоп — це страшна тварина. Вони сформувалися за орди, коли ладні були на колінах повзти до хана по ярлик на князювання…

Експерти з НДІ збройних сил Швеції заявили, що світ не помітить зникнення Росії, коли країна розпадеться на п’ять частин. Російське економічне значення для світу — мізерне… У сьогоднішній Росії сталінізм реконструйовано у формі путінського православного чекістського націоналізму. Суть сталінізму — не злочини, не репресії і навіть не державне насильство. Його родова риса — неприйняття, ненависть до будь-якої іншої суб’єктності, аж до цілковитого знищення усього «іншого» й «інших»… Російська влада й російський «мислячий клас» зробили історичний вибір. Цей вибір — розворот у російське й радянське минуле: туди, де не було особистості, де все придушувалося державою, де не було місця політиці, громадянському суспільству, праву, приватній власності, свободі. Такий розворот неминуче призведе Росію до чергової й тепер, найімовірніше, останньої катастрофи».

Російська традиція не передбачає піклування про власний народ. Головними є імперські інтереси. Російський філософ Петро Чаадаєв (1794 — 1856), якого імперський уряд оголосив божевільним за його волелюбні погляди, з сарказмом зауважив: «Если бы мы не раскинулись от Берингова пролива до Одера, нас и не заметили бы». Протягом всієї історії Московія намагалася захоплювати нові землі. За підрахунками Фрітьофа Нансена (1861 — 1930), полярного дослідника, лауреата Нобелівської премії, Росія, починаючи з 1550 року, збільшувалася кожні 7 років на територію, що рівнялася за розміром його вітчизні — Норвегії.

Невипадково посланник Сардинського королівства при дворі російського імператора Олександра І Жозеф де Местр (1753 — 1821) саме в Петербурзі написав відомі слова: «Кожен народ має уряд, на який заслуговує». Ці слова Жозефа де Местра здаються напрочуд влучними, коли ми бачимо підтримку росіянами авантюристичної політики Путіна.

Багато фахівців вказують на приреченість московської доктрини протистояння з усім світом. Хворобливе намагання повернути Російську імперію, ненависть до українців, що з відразою ставляться до московських зазіхань та почали свій марш свободи, підштовхнули кремлівського маніяка на агресію проти України. Зустрівши рішучий опір нашого народу, Путін кинувся воювати в Сирію, вступивши в трагічне для Росії проти-стояння із Заходом та 1,5 мільярда сунітів, до яких належить 90 відсотків мусульман світу.

Ескалація московської злоби та божевілля триває. Колишній співробітник резидентури ГРУ СРСР у Женеві Володимир Різун, який утік до Великої Британії та став відомим аналітиком і письменником Віктором Суворовим, підсумовує діяльність Путіна: «Война без понимания, что есть победа, — это поражение. Но именно в такую войну ввязался Путин в Сирии. Он дурак, ему уже конец, он уже проиграл».

Майдан — це перевтілення вільного козацького степу, козацької вольниці. Випадає продовжувати традицію козаків, а не свинопасів. Нам конче необхідно пропагувати перемоги та здобутки, подолати комплекс малоросійства, який теж наявний у негативній українській традиції.

Один з українських пророків Євген Маланюк (1897—1968) так визначав це явище в нашій культурі: «Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм». Перемагають не ті, хто скиглить та нарікає на примхи долі, а ті, хто захищає гідність і виборює свободу та незалежність.

Коли йдеться про культуру, то важить не лише наявність видатних діячів (вчених, письменників, митців тощо), але й соціалізація — розповсюдження її образів та ідей у суспільстві, в країні. Полі-тична культура — це не тільки й не стільки теоретичні праці, а стан політичної свідомості народу. Нам усім треба дорослішати, а це не всім подобається.

Ключовим для розуміння розвитку країни та її перспектив є історико-культурний код України. Я назвав кодом глибинну, фундаментальну ідею, що лежить в основі української національної традиції. Концепція історико-культурного коду України базується на ментальності народу: якщо ментальність — це побутовий рівень, психологія народу, то історико-культурний код (ІКК) — це ідеологія, теоретичний рівень. ІКК — це константа, постійна величина, що спирається на ментальність, традицію. Це поняття наповнюється змістом впродовж історичного існування народу, воно вбирає в себе те продуктивне, що дозволяє забезпечити тяглість і спадковість автентичного (першоджерельного) національного життя. ІКК — це ключ до розуміння діалектики розвитку українського життя. ІКК віддзеркалює тенденцію розвитку національного життя, яка перетинає сучасність, прямуючи до майбутнього, створюючи тим самим цілісність історичного розвитку країни. Кожна людина, кожне покоління або транслює цей код, поглиблюючи та роблячи змістовнішою національну традицію, або нехтує цим кодом, віддаляючись від сутності українського життя.

Та влада є дієздатною, адекватною, яка транслює ІКК, роблячи власну діяльність такою, що відповідає інтересам та аспіраціям (очікуванням) народу. Драма Януковича та його команди полягала в тому, що вони були чужими нашій національній традиції, просто не розуміючи сутності українців. Історія України неспростовно доводить, що лише в умовах незалежності Україна могла досягти найбільших успіхів в організації соціального життя.

Будь-яка традиція важко торує свій шлях, проте, здолавши перепони, вона стає регулятором. Англійський драматург Бернард Шоу (1856—1950) казав: «Життя — це не пошук самого себе. Життя — це створення самого себе». Так само, як окрема людина створює власний світ, народи будують традиції, які потужно впливають на подальший розвиток країни.

Одним з головних завдань московського імперіалізму завжди було знищення української традиції, зокрема тому, що вона є регулятором поведінки громадян та суспільства.

У трагедії Тараса Шевченка, написаній російською мовою, «Никита Гайдай» читаємо: «В ком нет любви к стране родной, те сердцем нищие калеки». Кобзар усвідомлював вирішальне значення слова в діяльності людини. 1848 року він писав:

Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!..

Кирило-Мефодіївське товариство — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року, налічувала 12 активних членів,

з-поміж яких — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та Тарас Шевченко, який вступив до неї у квітні 1846-го. Програмним документом товариства була «Книга буття українського народу», головним автором якої виступив Микола Костомаров. Організація проіснувала трохи більше року. Навесні 1847-го російська влада заарештувала активних її членів. Їх покарали засланням у віддалені регіони імперії. Тараса Шевченка відправили в солдати на схід. У матеріалах справи поета відзначалося: «Вірші Шевченка були тим небезпечнішими, що в Малоросії, де багато хто захоплювався його творами, могла поширитися думка про уявне блаженство минулих часів і про можливість України існувати у вигляді окремої держави». Щодо впливу товариства на інтелектуальну традицію, то Михайло Грушевський зазначав: «Від Кирило-Мефодіївського братства веде свою історію весь український політичний рух».

Головне — це тенденція. Якими б не були складнощі та суперечності в нашому житті, однак тенденція очевидна: ми повертаємося через Європу до себе, до рідної оселі. Тут є багато явищ, які мають назву епіфеномен (супровідне, другорядне явище). Ми вже сказали «прощавай!» Росії, щo хоче нашого знищення. Росія просто не встигає за подіями. Російське керівництво певним чином розгублене. Українське суспільство продовжує торувати шлях до свободи.

Директор інституту Українських до-сліджень при АН Росії Віктор Мироненко зауважує:

«Странность российско-украинских отношений последние 30 лет заключается в том, что когда россияне ставят перед собой конкретную цель, полученный результат, как правило, абсолютно противоположен ожидаемому. Поэтому, Боже, храни Владимира Путина и его украинскую политику! Если она продолжится в нынешнем духе, нет никаких сомнений в том, что Украина, пройдя через колоссальные трудности, станет современным европейским государством, в котором будет хорошо и комфортно жить.

Сейчас я вижу тяжелейшее положение, в котором находятся люди в этой стране, но всё-таки на украинскую ситуацию я смотрю с большим оптимизмом, чем на российскую…

В России сутки напролёт описывают по всем новостям, какой кошмар творится в Украине, но если я приезжаю в свой родной Чернигов и выхожу с женой на рынок, у меня как у москвича последние волосы поднимаются от многообразия продуктов и их дешевизны».

Усі намагання Росії відвернути українців від Заходу, ЄС та НАТО — абсолютно марні. Якщо 2010 року кількість українців, що підтримували вступ України до Альянсу, складала 24,6%, то в липні 2015-го вже 63,9% наших громадян висловилися за приєднання до цього військово-політичного блоку.

Підраховано, що на 1 січня 1945 року валовий внутрішній продукт країн антигітлерівської коаліції був уп’ятеро більший за тих, які воювали на боці Німеччини. Нині ВВП Євросоюзу та США перевищує російський у 22 рази. Ми бачимо, що країни, які сповідують свободу та гумані-стичні цінності, і в економічному сенсі незрівнянно вищі за східну деспотію.

Російський бізнесмен Слава Рабінович вказує на відмінність української та ро-сійської традицій свободи: «У Російській імперії свобода ніколи не була завойована. Вона двічі з’являлася й затухала. Скасування кріпосного права й розвал СРСР — ось дві «халяви» 1861 і 1991 років, що звалилися на російський народ як подарунки, а не завойовані цінності. У той час, коли в Україні вибирали гетьманів, у Росії був рабовласницький лад».

Володимир Путін полюбляє занурюватися у Чорне море в батискафі. Амбасадор України в Латвії Євген Перебийніс з цього приводу написав: «Важко знайти більш вдалий образ для сучасної Росії, ніж батискаф: герметична, надійно ізольована від зовнішнього світу капсула, що йде на дно».

Великий російський поет Михайло Лермонтов (1814—1841) писав: «Російська людина за своєю природою раб, але гордий раб. Дивиться на свого пана і готовий йому все пробачити. Суворість і підступність. Лише одного пробачити не може. Слабкості». Російській людині притаманна обсесія — патологічний нав’язливий стан, манія переслідування. Росія, як їй здається, ніби оточена ворогами, весь світ марить лише одним — як знищити східну деспотію.

Однією з наших героїчних традицій є віковічна боротьба за виживання українського народу. Починаючи з ганебних Переяславських статей 1654 року, підписаних Богданом Хмельницьким з царем московським Олексієм Михайловичем. Можна погодитися з Віктором Ющенком, який стверджує, що війна України з Росією триває з 1654-го по наш час.

15 липня 1919-го року у Переяславі на Київщині 32-річний отаман, командир Першої Дніпровської повстанської дивізії Данило Зелений (справжнє прізвище — Терпило) проголосив скасування Переяславської угоди з Московією. На Базарній площі, де колись стояв Богдан Хмельницький, зібралися близько 2 тисяч повстанців, священиків, місцевих мешканців. Данило Зелений закликав: «Геть Москву з її комуною і чрезвичайками! Віднині Україна буде вільною!» Отаман Зелений воював проти більшовиків на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині. Його військо налічувало близько 30 тисяч вояків. Він був тяжко поранений у бою з денікінцями й помер у листопаді 1919-го дорогою до рідного селища Трипілля на Київщині. Це була одна з яскравих сторінок боротьби українського народу за волю та незалежність.

За оцінками деяких істориків, з 1918-го до кінця 1930-х більшовики знищили 42 тисячі священнослужителів. Серед них був і мій прадід Митрофан Миронович Акимович, православний священик, розстріляний 1928 року на Київщині. Безбожна, нелюдська влада ненавиділа людей, які могли дати народові духовну альтернативу згубному курсу совіцької влади.

Результати опитування Київського міжнародного інституту соціології, оприлюдненого у травні 2015-го, свідчать, що ставлення українців до росіян за півтора року погіршилося у два з половиною раза. У вересні 2013 року позитивно відгукувалися про північного сусіда 88% наших співвітчизників, натомість у лютому 2015-го — 34%. Подібне дослідження в Росії показало, що 84% її жителів вважають саме існування України нелегітимним.

Директор Центру українознавства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Володимир Сергійчук заявив з цього приводу: «Росіяни історично кочівники, мисливці й рибалки, тому їм притаманна ненависть. Американці в них — піндоси, грузини — чурки, українці — хохли. Наш народ — переважно хлібороби. Миролюбиві, спокійні, толерантні навіть до ворогів. Українців треба дуже зачепити, щоб почали когось ненавидіти. Але рано чи пізно це мало статися. За радянських часів про справжнє ставлення до росіян говорити вголос не можна було. А сказати було що. Однак емоції від втрати козаччини, УНР московський центр завзято приглушував. Звідси й такий високий відсоток толерантних до наших північних сусідів, що тримався донедавна. Ті 55 відсотків симпатиків росіян на Донбасі — це або люди, які не хочуть думати, розвиватися, або прихильники російської політичної культури, яких уже нічим не переконаєш. Українці вміють прощати. Німців після Другої світової війни пробачили, бо вони — європейці, перебувають на вищому рівні розвитку, поважають демократичні цінності. З росіянами так просто не буде. Примирення можливе тільки після падіння їхньої імперії та усвідомлення ними своїх помилок».

Євген АКИМОВИЧ,
кандидат філософських наук.

(Далі буде).