Святочні церковні рефлексії

Минуло двадцять п’ять років. Українці-християни — православні, католики, протестанти різних сект та євангельських об’єднань — сьогодні з доброю волею знаходять способи і нагоди для спільного релігійного святкування і відзначень. До речі, до багатьох імпрез спільного відзначення включено також українців не християн, між ними євреїв, мусульман тощо.

Одначе, поза християнством процес спільного заходу є доволі складнішим, хоча всі монотеїстичні віро-сповідання визнають, мабуть, того самого Бога. Тому обмежуюся до християнських рефлексій. Тим більше, що між українцями християнського віросповідання різниця, переважно, щодо церковної ієрархії та зверхності, хоч є з протестантами також деякі догматичні різниці. Я відважуся сказати, що між українцями католиками і православними фактично нема догматичних різниць.

Сьогодні українці християни знов поділені. На сході США ділить нас ріка Гудсон, а у місті Чикаго, для прикладу, ділять тільки вулиці та неславна історія примусового впровадження владикою у минулому та бунту з боку другої частини громади. Писав колись у «Лисові Микиті» славний гуморист ЕКО, що в одному бідному селі на релігійному пункті так посварились українці, що тоді, коли було трудно побудувати одну церкву, вони збудували дві. Але сьогодні, мабуть, час єднання парафії Св. Юра в Нью-Йорку через океан зі собором Св. Юра у Львові, а також з парафією

Св. Петра і Павла через ріку Гудсон у Джерсі-Ситі, ну і Св. Миколая зі Св. Володимира і Ольги через кілька вулиць у Чикаго.

Недавні події навколо відкриття пам’ятника Голодомору у Вашингтоні, крім ясно політичного значення, мали ще також і національно-церковне відмічання єднання нашого народу у пошануванні мільйонів жертв нашого народу. Щоправда, патріархи Філарет УПЦ (КП) і Святослав УГКЦ, а також митрополит Антоній УПЦ (США) не відправляли святої літургії, а тільки посвячували меморіальний камінь, але був час, що взагалі неможливим було патріарха Філарета і митрополита Антонія звести разом для будь-якої релігійної відправи. Не думаю, що це заслуга тільки крайового комітету.

Правда, є, на жаль, чимало українців православних, котрі не входять під патріархат Київський чи навіть Візантійський, а далі коряться перед Московським патріархатом. Про цих українців ми не сміємо забути. Релігія і церковна приналежність зокрема серед глибоко вірних людей — це глибина людської душі, інколи важко її зрозуміти, і тому важко змінити переконання, тим більше, коли ці переконання постійно підтверджуються духовними опікунами. Все ж таки статистика вказує, що з кожним роком зростає кількість вірних УПЦ (КП). Тим більше, що імперська політика і виступи московського патріарха Кирила повинні би переконати навіть найбільш покірних православних, що Московський патріархат — це справді не канонічна, а просто імперська церква. Переконання — це особиста справа кожного вірного християнина. При цьому можемо молитися про ласку Святого Духа, щоби сьогоднішній тренд переходу наших земляків до нашої церкви продовжувався. Треба також старатися про повернення і наших святинь, лавр Печерської і Почаївської, і багато більше.

Наспів час, щоби всі українці-християни перейшли на Новий календар, таким способом святкуючи найбільші релігійні свята з християнським Заходом, та у відношенню до Візантії також за Новим календарем, щодо Різдва Христового та на відміну від Москви. До речі, якнайдальше від Москви — це суть також цього міркування. Про це повинні домовитися ієрархи УГКЦ, УПЦ (КП) та УАПЦ, діаспорна УПЦ та більшість чи всі протестантські об’єднання.

Це не догматичні реформи, а просто раціональна зміна корегування календарної помилки, що виходить на користь духовного єднання вірних українських церков, які, чи живуть в Україні, чи у діаспорі, сьогодні зможуть святкувати разом, а також спільно з християнами цивілізованого Західного світу. Римський імператор Юліус Сесар не має жодного більшого свідомого чи підсвідомого значення для нас, тим більше не має значення і його календар. Правда, папа Григорій не має більшого значення також для українців православних і багатьох католиків, включно зі мною, хіба тільки тим, що його календар прийнятий у наслідку реформ і тому більш коректний. Тому всі українці-християни, як в Україні, так і в діаспорі, повинні перейти на Новий календар.

При цьому треба признатися, що наспів час для других реформ також, мабуть, навіть таких, що хтось може сказати: межують з догматичними, але це буде темою святочних рефлексій у наступному році, якщо Господь дозволить дожити.

Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ,
президент Світового конгресу українців (1998—2008),
президент Українського конгресового комітету Америки.

(Правопис автора збережено).