Коваль клепле, поки тепле

У ті роки існувала традиція виїжджати трудовими або учнівськими колективами на допомогу селянам у проведенні польових робіт. Особливо — на заготівлю сіна, коли кожна не дощова днина — на вагу золота. Тут уже не лови ґав, бо ж кожен знає, що літній день рік годує.

До того я жодного разу не тримав у руках косу-литовку. Більше доводилося мати справу з тарпаном — укороченою косою, в якій полотно кріпилося до держака під прямим кутом. Тоді тарпани були, практично, в кожному домашньому господарстві, поруч із серпом, який усе ж поступався тарпану, зручному для будь-яких робіт: заготівлі сіна, зрізання очерету, косіння осоки або високої трави у заплавах Тилігулу чи округ сільських ставків. Інша справа — коса-литовка: велика, з дерев’яним держаком-кіссям. Литовкою, на відміну від тарпана, косили зернові: жито, овес, ячмінь, горох, гречку.

Мені здавалося, що я робив усе, як і всі, але у всіх коси косили, а моя чомусь весь час заривалася у землю своїм довгим і гострим, немов у чорногуза, дзьобом.

Мій наставник, Дмитро Данилович Паламар, терпляче пояснював, що «п’ятку» коси слід тримати інакше, ніж я, тоді «дзьоб» не буде застрягати і швидко тупитися.

Поки я старанно вивчав техніку косіння, мою увагу привернув якийсь тонкоголосий дзвін.

— Що то за дивний звук?— спитав я Дмитра Даниловича.

— То клепач косу клепле,— відповів він.

— А до чого тут Клепач?— здивувався я.

Усе виявилося простішим: клепачем він назвав чоловіка, який молоточком на невеличкому гостроверхому ковадлі, настромленому на палицю, обережно і часто постукував по лезу коси, притупленому роботою, витончуючи його. Оббивши лезо, клепач передавав литовку косареві, а вже той мантачкою доводив лезо коси до максимальної гостроти, перевіряючи її голінням волосся на руці.

Можливо, на перший погляд, ця робота й не хитра, але за тисячі років коса набула для селянина такої практичної ваги, як жодне сільськогосподарське знаряддя: і як годувальниця, і як грізна зброя в час селянського непослуху та війн.

Але повернімося до клепача — молоточка, яким клепали косу, стоншуючи її лезо. Пригадалися рядки поета Степана Бена, написані ним у закордонні на початку минулого століття:

Беру оберемок проміння
Жовто-пухкої кульбабки,
Стелю і лягаю.
Коло мене коса,
Молоточок і мантачка,
Бриль золотий закриває від сонця...

Минають роки й епохи, а природа ручної косовиці продовжує хвилювати митців. Як-от Григорія Чупринку, поета «Розстріляного відродження»:

Дзень, дзінь-дзінь!..
Дзвінко,
Гінко,
Легко, легко
Розсипається далеко
Стоголосий передзвін...

Передзвін чупринківської «Косовиці» підхоплює сучасний поет Олег Завадський, даруючи нам не менш прекрасні рядки:

Співають коси реквієм траві.
Мантачка, як смичок у скрипаля,
Виточує — аж чути віддаля
Мінори і мажори вікові.
До сходу сонця мусимо вчинить
Цей ритуал народження отави.
Ніякій примсі шалу не спинить,
Бо свідком бути — день не має права.
Співають коси в тиші луговій,
І ноги витанцьовують у твісті!..
Щорічний присуд липня цій траві
Ми виконали вправно, без амністій.

Читач звернув увагу на те, що у витонченій ліриці автор ужив далеко не ліричні слова: «реквієм», «свідок», «присуд», «виконання присуду», «амністія». Безумовно, поет хотів, щоб ми не забували, як улітку 1932-го голодне населення, намагаючись хоч якось вижити, масово «стригло» ще не дозрілу пшеницю на полях.

І тоді, щоб до кінця згубити український народ, влада 7 серпня того ж 1932-го прийняла постанову «Про охорону майна...», або «Закон про п’ять колосків» — так називали його в селі. Саме за стільки зрізаних колосків засуджували до найвищої міри покарання — розстрілу. Про це написав поет Леонід Жмурко:

Чомусь на мить одну менi здалося,
що я хлопчак, збираю на землi
оте зерно, що в полi зосталося
опiсля жнив останнiх у стернi.
I жадно їм, не здмухуючи остi,
забувши все. I не почув нi грiм…
нi навiть те, як трощить мої костi
свинцева куля. Тiльки лет потiм…
П’ять колоскiв тримаю на долонях,
задумливо у далечiнь дивлюсь.
Вiдлуння грому, стугонiє в скронях,
а я за тих — розтрiляних, молюсь...

Сумно і страшно... Але повернімося до нашої розмови. Порівнявши кількість предметів, які взяли на косовицю косарі, відсутність молоточка — клепача — помічаємо лише в Олега Завадського. Думаю, це свідчення того, що косовиця — робота колективна, де в кожного своє місце і своя роль. Утім Микола Луків у своїй «Косовиці» подає й образ косаря, який клепле собі косу сам: «Над покосами марево тепле, / Днина гожа, висока, ясна. / Серед лугу косар косу клепле — / Колихає простори луна».

Що ж ріднить професії коваля і клепача? Насамперед те, що коваль має справу з розпеченим залізом, («холодним ковалем» у народі називають слюсаря), а клепач працює з холодним металом. Якщо у кузні, крім горна, є безліч різних інструментів, то у клепача лише два: бабка — ковадло, схожа на широке коротке долото, і молоточок — клепач. Коваль міг виступати і в ролі клепача, навіть у мові ці слова є синонімами, а от клепач, як правило, був «однолюбом». Можливо, саме це значення слова «клепач» і лягло в основу прізвища Клепач, яке, до речі, згадується і як власне ім’я ще в давньоукраїнських літописах XV століття. Читаючи «Марусю Чурай» Ліни Костенко, зустрічаємо таке:

Десь в било б’ють за звичаєм пустельним,
Оце тепер такий у Лаврі дзвін.
Так били в било перші преподобні,
коли ще ліс був Богу до колін.

Слово «било» в цьому контексті виступає синонімом слова «дзвін». За визначенням Тлумачного словника, «било є одним з найдавніших і найпримітивніших самозвучних інструментів, що побутували в Україні». Якщо било таке давнє, то логічно припустити, що спочатку воно було дерев’яним, тобто добре висушеною товстою дошкою, по якій били палицею. У пізніші часи дошку замінили металевими дугами, обручами, рейками тощо. Подібні інструменти зустрічаються у багатьох народів світу, але у слов’янських вони мають яскраво виражені споріднені назви: у хорватів — клепетало, у чехів — клепан, у поляків — клепадло тощо. Використовувалися ці звукові знаряддя як сигнальні і ритуальні задовго до появи дзвонів. Розміреними звуками била закликали мирян до церкви, частими ударами — били на сполох. Знали люди також, яким ритмом било повідомляло про сходку. На металевих билах-клепалах регулярно відбивали години дня, щоб люди могли орієнтуватися у часі.

На Закарпатті у гірській місцевості било відоме як клевець, а в долині — клепало або клепач. Тут у Страсний тиждень у церкві дзвони не дзвонять, а клепають яворову чи дубову дошку. Припускаємо, що значення кожного з них теж лягло в основу українських прізвищ Клепач та Клевець.

Цікаво, що в Україні є й села з назвою Клепачi. На Волині, Полтавщині, Хмельниччині. За народним переказом на місці села Клепачі , що у Славутському районі Хмельницької області був дубовий ліс, люди, що там поселилися, виготовляли дубові клепки. Звідти й пішла назва.

Якщо про коваля народ склав безліч казок, примовок, прислів’їв, загадок та пісень, то про клепачів — обмаль, можливо, через сезонність, короткочасність цієї роботи, хоча на селі в косовицю клепач був примітною фігурою. Втім, як уже мовилося, тішить те, що своєю увагою косовицю не оминули поети. А там, де коса, там обов’язково і звук мантачки, і дзенькіт клепача...

Немов брусок, гострить скінчивши,
косар за пояс сонце вклав.
Аж день розкрився ширше й глибше,
як він засукував рукав.
Слова співучих сіножатей
покошені до строф лягли.
Вже труд натхненний і крилатий
скінчився, й піт з чола зітри.

        (Богдан-Ігор Антонич, «Косовиця»).

Юрій СИСІН,
письменник.
м. Ананьїв.