Люди правди. Щоб світ знав
Продовження. Початок у номері за 3 грудня.
Вільям Генрі ЧЕМБЕРЛИН
Вільям Генрі Чемберлин (1897—1969) — московський кореспондент американської газети The Christian Sciense Monitor (Бостон). У жовтні 1933-го подорожував Україною. Разом із дружиною (за походженням — українкою) побував на Полтавщині, в околицях Білої Церкви, на Кубані.
Повідомлення з цієї мандрівки до Бостона він почав надсилати восени 1934-го, коли назавжди залишив СРСР. Тоді ж вийшла його книжка «Залізна доба Росії», де окремий розділ — про голод в Україні.
Чемберлин констатував, що голод охопив територію з населенням 60 мільйонів, а кількість жертв становила 3—4 мільйони осіб. «Не було в історії людства катастрофи таких величезних розмірів, яка привернула б таку малу увагу міжнародного світу», — писав він у книзі «Залізна доба Росії» і пояснював: «Голод був інструментом національної політики більшовиків, вжитим свідомо як останній засіб зломити опір українського селянства проти системи».
1944-го в Нью-Йорку вийшла ще одна книга Вільяма Чемберлина «Україна: пригнічена нація», у якій він також звернувся до теми голоду 1932—1933 років. Ця книга послугувала джерелом для творця наративу про Голодомор — Роберта Конквеста.
Нестор БІЛОУС
«Нестором-літописцем Голодомору» називає селянина Нестора Білоуса (1889—1972) із села Леб’я-жого Печенізького (нині Чугуївського) району Харківської області дослідниця Ніна Лапчинська. Маючи три класи церковнопарафіяльної школи, із 1911-го до 1934-го вів щоденник. Його виявлено в Галузевому архіві СБУ й опубліковано лише нещодавно.
Білоус занотовував особисті речі — одруження, народження дітей, описував події із життя села під час Української революції 1917—1921 років, першого голоду 1921-го—1922-го та НЕПу. Однак найбільше уваги приділив колективізації та розкуркуленню, грабіжницьким хлібозаготівлям і спротиву селянства, Голодомору 1932—1933 років. Робив по кілька записів щомісяця.
Щоденник Нестора Білоуса є своєрідною хронікою репресій проти українських селян з боку більшовицької влади і наступу жахливого голоду в Леб’яжому. Деякі з тодішніх записів:
«8/IV-33 Люди мрут с голоду всех возрастов а в особенности дети очень мрут в некоторых семействах вымерли все малые дети от грудных и годов до 10-ти.
17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода.
20/V-33 г. Ежедневно мрут люди из голоду. Сельсоветом назначена санитарная комиссия для уборки трупов и похорон их потому что хоронить тех людей некому так теперь сельсовет выгоняет людей и роют большую яму душ на 10 и тогда зарывают. Много людей взрослых и детей как посмотришь так это живые мертвецы.
31/V-33 г. Дожди идут все время уже две недели и большие очень полоть уже надо край но невозможно. А люди мрут своим чередом».
Про те, що Нестор Білоус «щось там постійно пише», було відомо майже усьому селу. Щоденник відкрито лежав на припічку. 1937-го Білоуса, який був тоді колгоспним сторожем, арештували. Його ви-знали винним у тому, що «неодно-кратно в разговорах с членами колхоза «Красный колос» проводил контрреволюционную агитацию и вел дневник, куда записывал свои контрреволюционные мысли». Вилучений щоденник стає одним із головних доказів його «контрреволюційної діяльності». 28 листопада 1937-го спецколегія Харківського облсуду засудила Нестора Білоуса на 6 років ув’язнення у таборах з обмеженням у правах на 2 роки.
Після звільнення 1947-го його знову заарештували. За тим самим обвинуваченням був висланий на довічне поселення у місто Ігарка Красноярського краю. До Леб’яжого Нестор Білоус повернувся тільки 1954-го. Прожив іще 18 років, реабілітації не дочекався.
Олександра РАДЧЕНКО
Вчителька із Харківщини була засуджена до 10 років таборів за щоденники, в яких, зокрема, описала побачене під час Голодомору 1932—1933 років.
10 років таборів ҐУЛАҐу отримала вчителька Олександра Радченко (1896—1965) за ухвалою Кам’янець-Подільського обласного суду 14 грудня 1945-го. У звинуваченні обласного прокурора йшлося: «Радченко Александра Николаевна, будучи враждебно настроена против советской власти, в период 1930—1933 годов писала дневник контрреволюционного содержания, в котором возводила клевету на меро-приятия Советского Правительства и Коммунистической партии по организации колхозов в СССР, а также возводила клевету на материальное положение трудящихся в СССР. Свои антисоветские записи Радченко сохранила до прихода немецких оккупантов на Украину, а затем в августе 1941 г. передала их секретарю немецкого консульства в г. Черновцах Кителю, для опубликования их в фашистской печати».
Олександра Радченко під час Голодомору жила з родиною в одному із сіл Чугуївського району Харківської області. Її чоловік — Василь Павлович — працював лісничим у місцевому лісгоспі, мало подружжя трьох доньок — Еліда (1926 р.н.), Віра (1927) та Діна (1931). Як службовці Василь та Олександра отримували певне харчове забезпечення, що допомогло їм не тільки вижити і врятувати від смерті своїх дітей, але й підтримувати інших. Олександра з чоловіком наймали на поденну роботу в лісгоспі украй виснажених селян. Це дозволяло виділити для них хоч якусь миску юшки та окраєць хліба. В той час лісгоспи були звільнені від хлібозаготівель, відтак мали в коморах певні запаси продуктів, які могли використовувати тільки для харчування своїх робітників. Навесні 1933-го Василь Радченко, на прохання місцевого голови колгоспу, видав у борг до нового врожаю по кілька кілограмів пшона й інших продуктів, щоб було з чого варити обіди для колгоспників під час весняно-польових робіт. За доносом уповноваженого райпарткому його вигнали з роботи і викинули з малими дітьми на вулицю, затим засудили за «розкрадання державного майна».
Із 1926 року Олександра Радченко вела щоденник, у якому фіксувала все те, що діялося в їхньому селі та в околицях, час від часу в робочих справах їй доводилося виїж-джати в районний центр. Вчителька розповідає, як відбувалася колективізація, розкуркулення й розорення селян, відбирання хліба й виселення до Сибіру, однак найбільше місця приділяє Голодомору. «Как тяжело жить, до отчаяния тяжело, — нотує в щоденнику 2 червня 1932 року. — Вообще время необыкновенное, не известное в истории. Все страдают от недоедания или голода, да вообще от полунищего образа жизни. Ко всему безличие страшное, угнетающее».
1945-го жінка жила у містечку Городок Кам’янець-Подільського району — тепер Хмельницька область. Там її арештували. Під час обшуку в її помешканні енкаведисти вилучили сім зошитів — щоденників за 1926—1945 роки. «Мама щоденників ніколи не ховала, — пригадувала одна з доньок Олександри Миколаївни. — Добралися до скриньки, де лежали щоденники. Я п’ять-шість загальних зошитів, які лежали на столі, встигла закинути під подушку. Після арешту мами ми почали їх читати, а там стільки жахів було написано про Голодомор, що ми вирішили, що всю сім’ю розстріляють, тому ми спалили їх…» Саме щоденники бу-ли використані як головний доказ «антирадянської пропаганди та агітації» вчительки.
Слідство тривало майже півроку. Олександра Радченко і не приховувала, що є автором щоденників, однак слідчі вимагали зізнань, що вона зумисно викривляла дійсність і писала їх на шкоду радянській владі.
14 грудня 1945-го Кам’янець-По-дільський обласний суд, що відбувався у Проскурові (нині — Хмельницький), виніс вирок Олександрі Радченко — 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна та позбавленням прав на 5 років. «У меня есть пристрастие отражать все свои переживания в дневниках, — не ховаючись заявила Олександра Радченко на суді. — Дневник я стала вести с 1926 г. и посвятила его своим детям, чтоб они лет через
20 прочли и увидели, как страдал и стонал народ, какой был ужасный голод… В моих записках отражено все, и я не сгущала, я описывала все ужасы. На Украине в 1930—33 годах украинский народ переживал ужасы».
Відбувши всі 10 років таборів, Олександра Радченко оселилася в місті Вовчанськ Харківської області, де й померла 1965-го. Її щоденники були виявлені в Галузевому державному архіві Служби безпеки України тільки 2001-го. Згодом частково опубліковані в книзі «Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932—1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД».
Марко ЖЕЛІЗНЯК
Фотоаматор із села Удачне на Донеччині зафіксував на камеру колективізацію, розкуркулення, відбирання хліба, виселення до Сибіру й Голодомор 1932—1933 років. Свої коментарі на звороті світлин написав лише у другій половині 1950-х, після смерті Сталіна.
Село Удачне на Донеччині від початку 1920-х мало свого фотолітописця: неподалік, на хуторі Романівка, жив селянин-фотоаматор Марко Желізняк (1893—1982). Він знімав усе: от в Удачному з’явився перший трактор, от — перший радіо-приймач, а от перша школа на хуторі Романівка. А потім — наприкінці 1920-х — на початку 1930-х — в Удачному та довкола діялося те саме, що по всій радянській Україні: колективізація, розкуркулення й розорення селян, відбирання хліба, виселення до Сибіру. В Удачному селян зігнали до колгоспу ім. Дем’яна Бєдного.
На звороті багатьох тодішніх фотокарток Марко Желізняк, україномовний у повсякденному житті, ламаною російською написав у другій половині 1950-х коментарі. Ось один з них: «При обыске обнаружена утайка зерна у Пантелеймона Емца. Председатель гнет маты самому лучшему хлеборобу района (Емцу) в присутствии начальника НКВД. Который как всегда: «Снимай, Железняк, нам вредителей». (...) Пантелеймона повезли на Соловки, и там он погиб в Сибири, в лагере».
Коли в околиці почався голод, Марко Желізняк обміняв на два пуди хліба свої нагороди з Першої світової — Георгіївський хрест IV ступеня та срібну медаль «За усердие». Щоб урятувати сім’ю від голодної смерті, 1932-го вивіз її з Удачного. Влаштувався на будівництво заводу поблизу станції Гришине — нинішнього райцентру Красноармійськ: там видавали хлібні картки.
Додому Желізняки повернулися за рік, коли голод пішов на спад. Марко Микитович влаштувався колгоспним пасічником. І далі фотографував. От кінець 1933-го, у колгоспі ім. Дем’яна Бєдного платять за роботу. На звороті знімка коментар фотографа: «Конюха получают авансом муку на трудодни у кладовщика и гнут маты за такой заработок. За это фото целую неделю потом водили на допрос. Но они (конюхи. — Ред.) сказали: мы попросили Железняка, и он нас снял».
Приблизно тоді ж — узимку 1933-го — зроблене фото дітей з Удачного, які збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі. Марко Микитович підписав його українською: «Здобутки колективізації...»
Марко Желізняк був у колгоспі теслею, бригадиром садівників. По війні — зливачем молока, конюхом, їздовим. І далі не розлучався з фотоапаратом.
«Що сьогодні є рядовий знімок, те завтра буде історією», — згадував батькові слова його вже покійний син Андрій, який був професійним фотографом. Другий син, Григорій, згадував, що батько комуністів називав павуками, які ссуть кров із людей.
Помер Марко Желізняк 1982-го на 90-у році життя. Такого докладного фотолітопису нищення українського села, як залишив він про Удачне на Донеччині, більше нема.
Ґарет ДЖОНС
Британський журналіст Ґарет Джонс (1905—1935) був одним із перших західних кореспондентів, які з ризиком для себе намагалися своїми публікаціями донести світові правду про злочин убивства голодом мільйонів людей в Україні у 1932—1933 роках.
Він отримав блискучу освіту, вільно володів німецькою, французькою та російською мовами. Був радником прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойд Джорджа, писав статті до The Western Mail, The Times, Manchester Guardian, Berliner Tageblatt. Тричі побував у Радянському Союзі.
Тон перших його публікацій 1930 року доволі нейтральний, відчувається навіть захоплення планами більшовиків. Востаннє побував у СРСР на початку 1933-го. Порушив заборону ОДПУ на в’їзд іноземним журналістам до охопленої голодом України. У березні того року він купує квиток до одного з великих міст, але виходить з потяга на півдорозі й далі подорожує Харківщиною пішки залізничними коліями — разом із селянами, які втечею з рідних місць рятуються від голодної смерті. Їхні розповіді, а також побачене занотовує до маленьких щоденників. Джонса затримує ОДПУ й фактично депортує з СРСР.
«Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від нього, — пише Ґарет Джонс у листі батькам одразу по поверненні з СРСР. — Я бродив кілька днів Україною, і там не було хліба, у дітей боліли животи, всі коні та корови виздихали, й люди також вмирали з голоду. Терор набув нечуваних масштабів». А 29 березня 1933-го він скликає в Берліні прес-конференцію, на якій вперше пуб-лічно заявляє про катастрофічний голод в Україні. Прес-реліз передруковують провідні світові видання, зокрема New York Evening Post та Manchester Guardian.
Невдовзі Джонс публікує близько 20 статей у британських, американських і німецьких газетах. Зокрема, в Manchester Guardian, New York Times, New York Evening Post, Daily Express. «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба. Ми помираємо!» «Передай-те в Англію, що ми пухнемо від голоду», — пише в одній зі статей. А 8 травня 1933 року в The Manchester Guardian зазначає: «У кожному селі я отримував однакову інформацію, що багато людей помирають від голоду і що четверта-п’ята частина худоби загинула. Одна часто повторювана фраза із сумною монотонністю лунала у моєму мозку: «Всі — опухлі від голоду», й одне слово вбивалося у мою пам’ять у кожній розмові. Це слово було «голод». Ніколи не забуду пухлі животи дітей у хатах, в яких мені довелося заночувати».
Розголос, якого набули публікації Джонса, змусили радянське керів-ництво розпочати проти нього цілу інформаційну війну на сторінках західної преси. Залучили до неї, зокрема, лауреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті, якому 1929-го Йосип Сталін дав ексклюзивне інтерв’ю. Дюранті надрукував кілька замовних матеріалів, де заперечував факт смертності від голоду в радянській Україні. Жонглював фактами, щоб перетворити свідчення Ґарета Джонса на «кашу з напівправд». Однак той твердо тримався своєї позиції й далі публікував правдиві статті про голод в Україні.
12 серпня 1935 року Ґарет Джонс був убитий за загадкових обставин під час подорожі до Маньчжурії. Те, що в організації його поїздки брали участь, зокрема, троє осіб, причетних до радянських спецслужб, наштовхує на думку, що саме комуністичні каральні органи були винуватцями смерті британського журналіста.
Доносячи світові правду про влаштований радянським режимом Голодомор в Україні, Ґарет Джонс проявив особливі мужність і чесність. Його публікації спонукали інших західних журналістів звернутися до цієї теми і змусили Кремль виправдовуватися перед світом.
Джерело: http://www.memory.gov.ua.
(Далі буде).

Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206