Дмитро Шупта. Означеність

Добра вість піднебессям і долом
Розлітається вранці й смерком.
Славна бухтою, портом і молом
І безсонним своїм маяком,

Ти розквітла у буйному цвіті.
Моря води такі голубі.
Жодне місто у цілому світі
За красою не рівня тобі.

Благовісні являються знаки.
Рідне слово дзвенить на вустах.
Відлік часу в Одесі онакий,
Ніж у будь-яких інших містах.

Океанська означеність рейсів,
Різномовність важких якорів.
Завершають маршрути в Одесі
Кораблі із найдальших морів.

2. Коцюбіїв
Зорями над чорною водою
Світяться повигаслі віки,
Тільки небуттєвість пустотою
Інколи війне звіддалеки.

Й знову западає порожнеча
В шелесті посохлої трави.
Тут було замир’я й ворожнеча
І погоня княжої Литви.

Та погоня досягала моря
І губилась, як в піску прибій.
Дивне диво — степ і море поряд,
Вод кипіння й суші супокій.

Чути моря гамір, хвиль рокочих,
Кінський тупіт, брязкіт гостролез.
Та у споконвічних потолочах
Дух козацький досі не пощез.

В пам’яті зринає Коцюбіїв,
Що назветься потім Хаджибей.
По ретельній праці буревіїв
Промайне, старцюючи, торбей.
Час відділить смугами прогалин,
Як усе зруйнує нанівець:
Ні наріжних каменів підвалин,
Ні слідів зруйнованих фортець.

Тільки пил від рідного посвятства,
Плюндрувань несосвітенна жмуть.
Та в розкопах натяки козацтва
Ще не перевитлілі живуть.

Про часи козачі тут — ні слова.
Все мовчить під пилом порохняв.
Царственним палацом Воронцова
Час наш Коцюбіїв підім’яв.

3. На проспекті забуття
Чом Коцюбіїв тут ніким не знаний?
Ніхто не чув, кого не запитай.
А в нім витав козачий дух духмяний,
Жив рукомесник, воїн і ратай.

По-іншому звучить Козача балка.
Вогонь козачий вигас і потух,
Де споконвіку мешкав наш рибалка,
Купець, чумак, мисливець і пастух.

Усе покрили випарні тумани,
Переиначив дим, вогонь і грім.
Сюди незрідка їздили гетьмани
Не для оказій з почетом своїм.
Володарі верховні прибували
Засвідчити події перемог.
Недарма промовляє крізь обвали
Трипільський незатоптаний пролог.

Ми ладні вже просити подаяння,
Аніж по-людськи жити допуття.
Чекає час нащадків покаяння
За всю лиху безпечність забуття.

4. Козацький Пересип
По Козацькій вулиці іду
Вранці на Пересипу, в Одесі.
Видивляюсь — тільки на виду
Все одні стовпи довготелесі.

Та скрипучий, наче віз, трамвай,
Та курдюкуваті іномарки…
Мопси, такси й доги — не зівай! —
І страшні бульдоги, і вівчарки.

Болем виривається з грудей
Заколот невидушених генів,
Що не видно праведних людей,
Корінних своїх аборигенів.

Все брутальне, зайшле і чуже
Нам на очі вішає полуду.
Тільки горнє небо стереже
Душу, днем ошукану, від бруду.
Та оцей напівсухий чагар,
Що забув про засідки козачі.
Всякий наш тубілець, мов тягар,
Ми вже тут — як вимерлі апачі.

Тлієм в ріднім краї, не живем.
У своїй Вітчизні ми — нічийні.
Губимо останній чорнозем,
Ходим в під’яремному начинні.

Врешті, ми позбудемось ярма,
Як сумління пам’ять нам заглибить.
А Козацька вулиця пряма,
Та, що на Пересипу, не схибить.