Чорногора хліб не родить...

Кінець літа 45 років по тому. Я знову в цих дивовижних місцях. Чорногора (пол. Czarnohora, угор. Feketebеrc) — найвищий гірський масив Українських Карпат. Головний хребет простягається на майже 40 кілометрів між долинами річок Чорної Тиси (на заході), Чорного Черемоша (на сході) і Пруту, який бере початок на північних схилах Говерли. Шість чорногірських вершин здіймаються понад 2000 метрів над рівнем моря. Більшу частину Чорногори, від Говерли до Попа Івана, становить вододіл між Прутом і Тисою. Це етнографічна границя між Галичиною та Закарпаттям й адміністративна межа Івано-Франківської та Закарпатської областей. Багато віків тут проходив кордон між Річчю Посполитою та Угорщиною. Досі вздовж усього хребта збереглися кам’яні стовпчики старого польсько-чехословацького кордону, встановлені між двома світовими війнами. Вони служать надійним орієнтиром для мандрівників, особливо в негоду. Але ще трохи географії. Чорногора має альпійський рельєф з льодовиковими формами (карами, котлами, цирками). Тут є кілька озер льодовикового походження і мальовничі водоспади. З альпійського нема лише вічних снігів та льодовиків. Хребет вкритий високогірними луками, рідше — кам’яними розсипами. Верхня межа лісів (ялина, смерека) рідко сягає вище 1400 метрів. Понад лісами на стрімких схилах важкопрохідні зарості — карликова гірська сосна (жереп), карликова вільха (лелич) та ялівець.

Прагну бути не гіршим за свого тата. Моя дитина кілька разів бувала зі мною у Чорногорі, але нам фатально не складалося з погодою. Говерла нас до себе наче підпускала, а потім показувала свій підступний норов. Останнього разу, зо три роки тому, сонячного дня проходимо дві третини шляху, набираємо порядну висоту. Синє небо, відкрита місцина, тепла трава, внизу — запаморочливі урвища, тиша, мирна біла хмарка вдалині. Бабах! Темінь, ураганний вітер, жахлива гроза — і ми, беззахисні, посеред неї. Чорне небо розривають блискавки, спалахуючи раз у раз десь поруч. Громи здригають землю і закладають вуха. Вимикаємо телефони, щоб не повбивало. Не чую власний «Отче наш» (коли лячно, загострено почуваюся християнином). Холодна злива перетворилася на рясний град. Від нещадних шматків небесної криги, розміром з волоський горіх, прикриваємося карематом, дістаючи боляче по пальцях. Стихія покидає нас так само раптово, як захопила. Гроза відлетіла кружляти понад іншими горами, її відлуння чуємо на віддалі. Холодно, слизько, одежа наскрізь промокла, взуття чавкає. Наше непогане спорядження до такої кількості води не готове. Гори парують. Сходимо, ковзаючись, вниз, перевдягаємося у сухе, похід закінчено.

Цього разу ми втрьох. Марія — моя донька, студентка, Іван — давній друг, народний майстер-різьбяр з Косівщини, і я. Великих груп не люблю. Про цей похід мріяли давно.

Починаємо із села Кваси Рахівського району на Закарпатті. На зупинці дівча років п’ятнадцяти лагідно пропонує купити у її батьків карпатську бринзу. Питаю ціну. Дитя гір, шаріючись, озвучує вартість… за якою в Одесі чи Києві в крамничці для «мажорів» можна купити щось з елітних французьких сирів. Загалом місцеві — щирі та доброзичливі, однак знайдуться й ті, для кого не гріх туриста обібрати. Тож не будьмо під час карпатської мандрівки надто наївними. Раджу скуштувати мінеральну воду, яка витікає газованою з джерела неподалік залізничної станції. Смачно, корисно, безкоштовно.

Наша дорога впродовж усієї ви-прави буде позначена червоним маркуванням. Подякуймо фундації «Карпатські стежки». На роздоріжжях та вершинах вказані відстані та приблизний час проходження до інших гір, полонин, населених пунктів, місць нічлігу, джерел питної води та телефон рятувальної служби. Інші стежки позначені синім, зеленим, жовтим і чорним кольорами.

Першого дня переходимо міст через ріку Чорну Тису, залізницю, підіймаємося вгору лісовою дорогою, виходимо на відкрите місце. Позад нас на схилах гір залишаються останні поодинокі хатки. Стежка оминає траверсом порослі жерепом схили вершини Шеса і Шешул. Сьогодні наша мета — гора Петрос, 2020 метрів. З Квасів сюди майже 20 кілометрів, але цим шляхом на Петрос найлегший підйом. Чудова панорама з полонини Шумнеска, звідси до нашої цілі ще чотири з половиною кілометри і дві години пологого затяжного підйому. На Петросі вітрюган, на якому довго не встояти. За годину вечорітиме. З видимістю пощастило не дуже. Крізь неспокійні хмари пробивається промінь сонця. Наче від-кривається завіса і, як винагорода за віддані сьогодні сили, з мороку туманів виринає потужний конус Говерли. Після пологого сходження стежка надто стрімко скидається додолу, спуск важкий. Треба поспішати, щоб до темряви знайти рівне місце в затишку і розкласти там намети. Із собою є пластикова пляшка води і газовий пальник, тож пошуками дров та джерела перейматися не будемо. Вечеря нашвидкуруч, потім чай з цукерочкою. Втома, заповзаю в намет, потім у мішок, сон бере своє.

Ранок. Небо синє, лише за Петрос вчепилася рожева хмарка. Набираю води у струмку, снідаємо, заварюємо каву, свій скарб пакуємо у наплічники і рушаємо. Другого дня йдеться легше, до ноші звикається, адаптація відбулася. Між Петросом і Говерлою дорога майже рівна, інколи заходить у ліс. Дерев’яна хатка-зруб — КПП Карпатського біосферного заповідника. Платимо щось за вхід. Поруч припаркований старезний «бобик» — комерція на високогір’ї. «Пиво моєї батьківщини» 15 гривень, враховуючи висоту над рівнем моря — ціна людяна. Беремо з Іваном по плящині. Смакота плюс неймовірно чисте повітря і панорама як у «Нешнл джеоґрафік», лиш справжня. Відпочинок скінчився.

Починаємо видряпуватися на Говерлу. З кожним десятком метрів вітер посилюється. Марія попереду, вище за нас, вона вперта і хоче бути першою. Із-за великого рюкзака, з бічної кишені якого мирно стирчить топорище, її майже не видно. Що то за панночка, котра без сокири? Вітер дужчає, натоптаною стежкою, яка стрімко підіймається понад проваллям, йти небезпечно — вхопить і здує. Намагаємося триматися правіше. Туристи, що спускаються з гори, з насолодою спостерігають, як ми мордуємося, поглядають на нас з деяким співчуттям, дехто зі зверхністю: я вже був, а ви ще ні. Тут усі з усіма вітаються, чим вище в гори, тим ввічливіші люди. Йду, соплю, спиняюся, знову йду. Вітер заважає дихати, плечі мокрі, лямки наплічника муляють, у роті сухо, час від часу дістаю пляшку і роблю ковток води. Такий це активний відпочинок. Оглядаюся і бачу, як я вже високо: спокійно, старий, ти в формі, ще трохи і будеш на горі, куди ти дінешся! Марія вже там, Іван — також.

На Говерлі тріпотить великий прапор Євросоюзу. Загадую бажання, щоб на ньому була і наша українська зірочка. Колись на даху України було більш затишно. Занадто тепер тут багато людей. Основний трафік іде з боку Івано-Франківщини. До спортбази «Заросляк» можна під’їхати туристичним автобусом чи легковим авто і звідти піднятися на Говерлу за дві з половиною — три години без рюкзака (4,5 кілометра) і того ж дня зійти назад. У липні — серпні за день таких автобусів приїздить більше десятка. Ось на схилі по стежці із «Заросляка» вгору — вниз снує вервечка людей. Червоний дах спортбази видніється з вершини. Колись уся верхівка була поросла травою, тепер п’ятачок у радіусі метрів п’ятдесяти витоптаний до глини і каміння. Приємно здивувало, що на горі ідеально чисто. Кілька днів тому тут прибирали волонтери, винесли кубометри сміття. Дехто з тих, хто піднявся сюди без вантажу, вже вважає себе неабияким туристом бо, бачте, побував на найвищій горі — все нижче уже наче й не варте уваги. Така «матрасницька» шкала цінностей. Насправді сходження на Говерлу по маркованих стежках у літній період не вважається технічно складним. В Українських Карпатах існує чимало вершин, зійти на які значно тяжче. Ми на 2061 над рівнем моря. Довкола нескінченні гори.

Через стрімкість східних схилів, які особливо грізно виглядають з Говерли, і через відносну окремішність від решти Чорногірського масиву Петрос здається вищим за Говерлу. Коли розглядаю гравюри неперевершеного японця Кацусіко Хокусая «36 видів Фудзі», виконані на початку ХІХ століття, в голові мимоволі виринають мої Петрос і Говерла, котрі мав щастя споглядати з різних сторін. Ці дві культові гори дивовижно-чарівно бачити з Лазіщини і Яблунецького перевалу, з Кукула і Хом’яка, з Довбушанки і Свидовця, з Драго-брата і Буковеля, з Попа Івана Мармароського. Вони домінують над рештою наших Карпат і заворожують. Петрос і Говерла, нерідко навіть у погожий день, оповиті хмарами. Вони — як брат і сестра.

З Говерли йдемо Чорногорою, старим кордоном, у південно-східному напрямку. Туристів тут значно менше. Великих перепадів висот не буде. Увесь час на хребті. Деякі другорядні вершини обходимо для економії сил. Ми у заповіднику. Перші території унікальної природи, які охоронялися державою, були тут ще при Австро-Угорщині. Проходимо Брецкул (1911 м) і Пожижевську (1822 м). Значно нижче, на однойменній полонині, видно будівлі сніголавинної метеостанції, а також Біологічного стаці-онару Академії наук України. Минаємо Данцир (1855 м) й обходимо стрімкий північний схил Туркула (1933 м). Внизу під ним серед темно-зелених заростів жерепу і буйних трав причаїлося овіяне легендами і переказами озеро Несамовите. Назва каже сама за себе — не все так просто, щось тут трапляється таємниче, аномальне, містичне. Місцеві про Несамовите говорять шанобливо, визнаючи його магічну силу. Воно нібито бездонне, і в його глибинах щезали цілі отари разом з пастухами. Розповсюджене повір’я, що коли кинути камінь у воду, то на дні стривожаться душі грішників і подорожнього обов’язково застане страшна негода. Так є насправді, кілька разів переконувався на власній шкірі. Гуцули стверджують, що Несамовите є тим місцем, де народжується град. А у багатьох довколишніх селах люди святкують прадавні «громові» свята, котрих не знайдете у жодному церковному календарі і котрі мають дохристиянське походження.

Неподалік — понад два десятки кольорових наметів. Розкладаємо свої. Це місце популярне серед туристів. Дехто приїжджає здалеку. По сусідству з нами весела і колоритна компанія джентльменів з Англії віком за 40, вагою під 100 і кількістю трохи меншою за футбольну команду.

Іван два роки працював у Туманному Альбіоні і розповів нам багато веселих історій про звичаї місцевих та про тамтешніх українців. Наприклад, про його земляків, яким дуже бракує Карпат. На вихідні вони вирушають з наплічниками у гори Шотландії, що дуже нагадують наші Карпати, а інколи й білі гриби знаходять, котрі такі ж, як наші, й рідним краєм пахнуть.

Прохолодний ранок переходить в останній гарячий день літа. Синє небо і тиша. Підіймаємося на хребет, через деякий час від нашої стежки звертаємо ліворуч, щоб побачити наступне диво Чорногори. З бічного хребта, наче шпиці в небо, врізаються гострі кам’яні скелі. Назва каже сама за себе — Шпиці. А на південних схилах — неймовірної краси розлогий цирк льодовикового походження, урочище Ґаджина. Є легенда, що Довбуш похований саме тут і його золото десь неподалік, але знайти ніхто не може.

Далі буде три двотисячники — Ребра (2002 м), Гутин Томнатик (2016 м), стоїть окремо на закарпатському боці, і Бребенескул (2036 м) — друга вершина наших Карпат. Перед Гутин Томнатиком отара овець, наче біла хмарка, неспішно плине по зелено-рудому тулубові гори, а за його обривистим південним схилом серед великого каміння і заростів жерепу ви-блискує чистою крижаною водою озеро Бребенескул (1805 м) — найвище в Україні. Воно більше за площею, ніж Несамовите, і набагато глибше. За браком часу до озера не сходимо, воно під нами. Перепочиваємо, обідаємо, милуючись ним звисока.

На південному сході височіє остання вершина Чорногори — Піп Іван (2026 м). У променях сонця силует старої кам’яної обсерваторії, яка увінчує його вершину. До нього можемо дістатися ще за дня, але доведеться повертатися в темряві. Хмариться на півночі, чуємо грім вдалині, вирішуємо сходження на Піп Іван цього разу відмінити. Скидаємося вниз через Вухаті Камені, чудернацькі скельні поля, які мають структуру зовсім іншу, ніж Шпиці. Входимо у темний смерековий ліс, де нас застає ніч, і йдемо ним дуже довго. Нарешті виходимо на галявину, ставимо намети. Вранці через полонину Смотрич сходимо у Дземброню. Ще з початку минулого століття мальовниче село Дземброня стало місцем пленерів багатьох поколінь українських художників.

Ось і закінчилась наша виправа. Чорногора хліб не родить, але виховує. Це магічне місце, оспіване у народних піснях та легендах, у поезії та прозі. Цими чудовими горами захоплювалися Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Стані-слав Вінценз, Сергій Параджанов, Юрій Андрухович. Хай вибачать ті, кого не назвав, а їх дуже багато. Сюди треба приводити учнів та студентів і проводити тут уроки. Географії та історії, літератури та образотворчого мистецтва, музики та народознавства, ботаніки та зоології і, звичайно ж, фізкультури, бо в горах без неї аж ніяк.

Володимир ГЕНИК.