У музеї і за його стінами

Зупинитися, озирнутися...

Єльцин-центр заснований приватним фондом, але держава видала на його будівництво величезний кредит з бюджету, а на відкритті музею був присутній Путін і вся кремлівська рать. З єдиною метою — продемонструвати спадкоємність нинішнього режиму, довести, що в 1999 році Борис Миколайович зробив правильний вибір, посадивши на російський престол підполковника КДБ.

Єльцин-центр обладнаний за останнім словом американської музейної техніки, а за сміливістю експозиції навіть перевершує подібні центри у США. Оригінали документів і справжні деталі побуту першого російського президента сусідять з надсучасними інсталяціями, і відвідувач має можливість не тільки увійти у тролейбус, у якому їздив перший секретар Московського обкому КПРС, але і постояти на танку разом з Єльциним під час «путчу».

Однак Єльцин-центр
і подібні

установи США (Президентська бібліотека Рейгана або Президент-ський центр Клінтона) за зовні-шньої схожості дуже відрізняються один від одного. За територією американських музеїв — продовження нормальної демократичної країни. За територією єкатеринбурзького центру — авторитарний режим, який наводить жах.

На церемонію відкриття Єльцин-центру глава цього режиму прибув після закритої наради зі зброярами на «Уралвагонзаводі» у Нижньому Тагілі, а до того встиг зробити кілька грізних заяв «щодо Туреччини», воєнні якої цими днями збили російський бомбардувальник. Цими заявами Путін зміцнив ще одну стіну навколо «обложеної кремлівської фортеці». І зробив внесок у знищення десятирічної роботи Єльцина зі створення демократичної, відкритої світові країни.

Нема сенсу цитувати промову Путіна на відкритті Єльцин-центру. Вся вона складається з малозначимих ходульних фраз, а згадка про слова Бориса Миколайовича «Бережіть Росію» в поєднанні із заявою Путіна «Ми багато зробили для цього» прозвучала як пряме знущання. Шкода запрошених гостей, які в оточенні кремлівської зграї були змушені це слухати.

Запрошення гостям розсилала Наїна Йосипівна Єльцина. Серед запрошених були президенти держав, створених на уламках СРСР, соратники Бориса Миколайовича з демонтажу комуністичного моноліту. Від України запросили Кравчука і Кучму, але Леонід Макарович знову проскочив «між крапельок», послався на нездоров’я. А Леонід Данилович в Єкатеринбург прибув. І добряче влип.

Присутність колишнього президента на церемонії, де головні ролі грають вожаки окупантів, сама по собі нонсенс. Але Кучма представляє нашу країну в Тристоронній контактній групі. Він і зараз особа офіційна. Коли від рук загарбників майже кожен день гинуть українські воїни, а на кордонах України в бо-йовій готовності стоять російські війська, візит Леоніда Даниловича в Єкатеринбург виглядає, м’яко кажучи, дивно. Якщо тільки не є актом таємної дипломатії і не узгоджений з Петром Порошенком.

Капітулювати
чи дати здачі?

Поки нема відомостей про те, чи зустрічався Кучма в Єкатеринбурзі з кимось із російського керівництва, а якщо зустрічався, яким міг бути предмет розмови. Різке загострення обстановки, фактичний зрив перемир’я на Донбасі. Від’єднання Криму від української системи електропостачання. Припинення закупівель російського газу. Заборона на перельоти ро-сійської авіації через Україну. Доля заручників, українських громадян, затриманих і засуджених російськими судами. Порушення прав людини та політичні репресії на окупованих Росією територіях.

Всіх проблем, що виникли у відносинах формально не воюючих держав, мабуть, і не перелічити, а про досягнення згоди бодай з деяких можна тільки мріяти. Тристороння контактна група в Мінську не має повноважень, та й не спроможна обговорювати питання, що виходять за рамки Мінських угод. Як показав досвід, вона навіть з цим впоратися не може.

І якщо не вдається пряме спілкування МЗС України з відомством Сергія Лаврова, треба шукати майданчик, де результативні переговори можливі. Знайти такий майданчик зараз вкрай важко. Півтора року тому лідери європейських держав і США були серйозно стурбовані можливістю повномасштабної російсько-української війни на континенті, і від потенційних посередників у вирішенні «української проблеми» відбою не було.

Зараз ті ж лідери заспокоїлися. Анексія Криму, з їхньої точки зору, перестала бути приводом для масштабного воєнного зіткнення, а «конфлікт» на Донбасі перейшов у мляву стадію. Тому метушитися не варто, а варто всіма силами підтримувати статус-кво. Не дратувати Путіна, не заганяти його новими санкціями в «український» кут. Тим більше не варто створювати нових переговорних майданчиків.

Сирійська авантюра Путіна не похитнула, а зміцнила таку точку зору. По обидва боки Атлантичного океану вирішили, що російський фюрер загрузне в близькосхідній війні, а це з часом призведе до поразки Росії на всіх фронтах. Треба тільки дочекатися, поки під тиском моджахедів їй доведеться покинути «другий Афганістан».

Але Близький Схід і сучасна Україна — не Афганістан. Війна з Ісламською державою, відновлення воєнних дій в Україні в будь-який момент можуть стати іскрами, від яких спалахне велике багаття. Причому несподівано для тих, хто всіма силами і за будь-яку ціну прагне зберегти мир. Це довела історія зі збитим турками російським бомбардувальником.

Агресивна поведінка Кремля і прагнення будь-які протиріччя і в будь-якому місці планети вирішувати силою сягнули межі, після якої іншій стороні треба або давати здачі, або капітулювати. Турки дали здачі, але обстановка розпалилася ще більше. У четвер, 26 листопада, на турецько-сирійському кордоні літаки без розпізнавальних знаків (майже напевно російські) розбомбили турецький гуманітарний конвой.

Здачі можуть дати й українці. Російські вертольоти регулярно порушують повітряний кордон, а не реагувати на обстріл нашої території російськими найманцями на Донбасі здатні тільки люди із залізними нервами. А якщо нерви у когось не витримають?

Тоді пауза із санкціями проти Путіна, бажання якомога довше його не дратувати обернеться для всього людства тим, чого вже не можна буде виправити.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.