Спогади, зволожені слізьми

Він народився у далекому 1938 році в Одесі в інтернаціональній родині. Батько, Олександр Цолокоглу — грек, мати — Катерина — росіянка. Тільки-но почалася війна, тата забрали на фронт, і більше він його не бачив — згодом прийшла похоронка. Мама була хорошим дамським і чоловічим майстром-перукарем, тож на початку війни мала постійну роботу — стригла солдатів та офіцерів перед відправкою на фронт.

— Коли перед Одесою постала загроза окупації, нашу родину евакуювали у П’ятигорськ. Ми там дуже голодували, живучи у напівпідвальній квартирі, у жахливих умовах: мама з двома маленькими дітьми не могла знайти роботу. У серпні 1942-го до П’ятигорська увійшли німецькі війська.

— Мабуть, вашій родині стало ще важче?

— Сьогодні я щасливий, бо можу розповісти про німців правду. У радянські часи я не міг цього говорити під загрозою переслідувань та смерті. Коли у місто увійшли німці, ми з острахом очікували, що буде далі. Я й досі пам’ятаю, як до нашого помешкання постукали. Я сховався під ліжком, і коли до кімнати увійшли німці, я почав «стріляти» по них із свого іграшкового автомата: «Тра-та-та-та!» — з-під ліжка розносилася моя «автоматна черга». Мама в остраху заніміла, чекаючи, чим це закінчиться. Німецький офіцер підійшов до ліжка, обережно витягнув мене і сказав: «Ком цу мір, майне лі-

бе кляйне кінд!» Він був дуже ласкавим і поводився зі мною так, ніби я його власна дитина: гладив по голові, обіймав. Потім узяв на руки і посадив за стіл.

(Коли згадував цю історію, на очах Сан Санича забриніли сльози.)

— У німецьких солдатів із собою завжди була повна амуніція, вони були добре екіпіровані. Тож він дістав гранчастий термос, хліб, сало, ніж і дощечку, акуратно нарізав їжу, налив із термоса каву і запросив нас із мамою поїсти. Ми були дуже голодні, і поки ми їли, німець не раз промовляв «Майн кінд, майне лібе кінд», згадуючи, вочевидь, власних дітей.

— Ви не пам’ятаєте його імені?

— Ми їх усіх звали Гансами. Через день після візиту німців прийшли інші — видно було, що це велике начальство. Вони щось говорили, похитуючи головами. На третій день за нами приїхали німецькі солдати вантажівкою — разом із речами вони перевезли нас в іншу квартиру. Це було двокімнатне гарне помешкання з балконом на другому поверсі у центрі міста. Мамі знайшлася робота, вона знову працювала перукаркою. Нам, дітям, було що їсти. А мама ще й допомагала іншим, тим, хто був у нужді. У П’ятигорську німці простояли недовго — вже у січні 1943 року до міста знову увійшли радянські війська. За нами знову приїхала вантажівка з солдатами, вже радянськими, і нас знову вивезли жити у підвал, маму позбавили роботи, ми знову почали голодувати. Дуже довго, практично

60 років, ми змушені були говорити, що німці над нами знущалися. І мені соромно згадувати це. Я й до сьогодні вдячний тому Гансу, який мене, малого, голодного, нагодував.

— А як ви повернулися до Одеси?

— Мамин брат, дядько Іван, наш хрещений батько, повертався з війни. Без обох ніг. Він був родом із Ленінграда. Повертатися йому було нікуди: його родина — жінка, діти — загинули. По дорозі він зупинився на постій в однієї молодиці у Жовтих Водах і там одружився. Вона була заможною, працювала бухгалтером колгоспу, мала прислугу. Але коли дядько привіз нас до неї жити — нова тітка  нас тихо зненавиділа. Не давала їсти і навіть заглядала  до рота, перевіряючи, чи ми потай не їли приготоване для неї м’ясо. Мама, щоб не заважати братові влаштовувати його особисте щастя, потайки утекла з нами до Одеси, поки він був у шпиталі.

— Що ж на вас чекало у рідному місті?

— Коли ми вийшли на перон і мама поставила наші пожитки — їх тут же вкрали. Добре, що документи залишилися. Завдяки цьому нам одразу дали житло у якомусь знову ж таки напівпідвалі. Я почав важко хворіти на запалення легенів і, скоріш за все, загинув би, якби нас не розшукав дядько Іван і, постукуючи милицями і подзенькуючи медалями воїна-визволителя, не роздобував для мене, малого, ліки. Так ось ми виживали, всупереч усьому. Чесно кажучи, для мене радянська влада, під час якої я зростав, — це суцільне непорозуміння, постійна брехня.

— Вам часто доводилось казати неправду?

— От, скажімо, я не міг жити з національністю грек, хоча мені дуже хотілося бути греком — у пам’ять про мого тата, грека Олександра Цолокоглу, який загинув на війні. Але мені на півроку затримали видачу паспорта, змушуючи змінити національність на росіянин.

— А хто вас змушував?

— Звичайна працівниця паспортного столу на прізвище Сушко. Насправді, вона хотіла тільки врятувати мені життя, адже греків переслідували, вони зникали у таборах і тюрмах. Я ж цього не розумів і опирався її проханням змінити національність, ображався. Якось, випивши 50 грамів горілки, пішов громити паспортний стіл. Але все це закінчилося тим, що я таки переписав заяву і відтоді живу з національністю росіянин. Завдяки цьому мені вдалося успішно закінчити 121-у школу, отримати вищу освіту. Я дуже любив і досі люблю вчитися. Вчителі на всіх уроках завжди запитували:

«А хто може відповісти, крім Цолокоглу?» Я із задоволенням  вчився все життя.

— А як ви з дружиною познайомилися?

— У 17 років у поліклініці я побачив її — і пропав. Ми прожили з моєю Тамарою Миколаївною все життя,

50 років були разом, поки вона не померла. Сьогодні я дуже самотній.

(На очі сивочолого співрозмовника знову набігли сльози.)

Нема слів для втіхи. Єдине, що змогла  сказати:

Сан Саничу, приходьте на наші зустрічі, концерти. Адже у вашому віці спілкування з людьми — це чи не найголовніше. Окрім того,  наближається Новий рік.

І роль Святого Миколая поки що вакантна. Ну що, погоджуєтеся?

Ольга ФІЛІППОВА.