Отруєні краєвиди, або Про хоробрість жити в історії

Нещодавно у «Книгарні-кав’ярні», що в Одесі на Катерининській, 77, відбулася презентація одразу трьох книжок — зате одного автора. Це австрійський письменник, журналіст Мартін Поллак. Про його книжки «Мрець у бункері. Історія мого батька», «Цісар Америки. Велика втеча з Галичини», «Отруєні пейзажі» говорили перекладачка Неллі Ваховська та поет, філософ Борис Херсонський.

Перша з названих книжок — доволі драматична розповідь про те, як автор, Мартін Поллак, вихований вітчимом, дізнався, що його біологічний батько був переконаним нацистом, офіцером-есесівцем, керував зондеркомандою, котра винищувала мирних громадян, зокрема євреїв, був учасником придушення Варшавського повстання. Як мовиться, руки його були по лікті у крові. По війні його розшукували як військового злочинця, але загинув він випадково від кулі грабіжника, коли зібрався втікати до Південної Америки. Для Мартіна Поллака це місце стало місцем початку і завершення його подорожі до своїх коренів — коренів достатньо страшних. Не випадково письменник звернувся до цієї теми, коли йому вже виповнилося 60.

Це, властиво, дослідження історії власної родини, котра анітрохи не засуджувала його батька, вважаючи, навпаки, що ним треба пишатися. Попри те, що виростав у родині латентних нацистів, Мартін Поллак фактично все життя бунтує проти свого оточення, похо-дження, проти свого роду. Він іде всупереч сімейним традиціям, одружується на словенці — а для його родини це було рівнозначне тому, якби він привів у дім єврейку. Він їде у Варшаву, працює там кореспондентом журналу «Шпігель», хоча згодом поляки видворили його з країни. Він подорожує тими місцями, де його батько віддавав команди вбивати і де вбивав сам. Важким тягарем лягла йому на душу отримана інформація та спонукала до розслідування. Він хоче знати: ким була людина, котра подарувала йому життя? Але дуже мало віднаходить залишків якоїсь людяності. Так, був катом, злочинцем, але то — робота, а по роботі він перетворювався на звичайну людину. Й саме це, вочевидь, найстрашніше. Автор каже нам, що нормальну людину можна перетворити на монстра. Такий висновок — з оглядом на сучасні події — цілком корелюється з нинішньою знавіснілою кремлівською пропагандою. Для таких роздумів добру поживу подає нам соціологія, котра каже, що лишень три відсотки населення РФ вважають Крим українським та засуджують агресію проти України…

Погодьтеся, вчинок вельми сміливий, чесний і, певна річ, громадянський. Надто під оглядом сучасної України, де чимало дітей та онуків колишніх енкаведистів, смершівців та кадебістів — тих, котрі віддавали людей на страту чи довгострокове ув’язнення або й самі здійснювали вироки. Мартін Поллак постійно наголошує на своєму підході до цієї роботи — із травмою. І можна лише пошкодувати, що в Україні не народився свій Поллак. Свого часу першим порушив тему репресій та ГУЛАГу Іван Багряний, але то була художня проза. Роман «Мрець у бункері…» став яскравим прикладом, як наважитися порушити болючу тему і чесно про це написати. За словами самого автора, це спроба показати, що про минуле можна говорити без взаємних звинувачень та образ. Й у цьому сенсі напрошується аналогія зі звинуваченнями, що їх висувають українцям деякі політичні сили нашої доброї сусідки Польщі. І що література — той медіум, що здатен займатися минулим, яким би тяжким воно не було.

Третя з названих на початку книжок розказує про трудову міграцію перед Першою світовою війною з тієї частини Східної Європи, яка на початку ХХ століття називалася Галичиною. Це, умовно кажучи, роман-дослідження. З одного боку — проведено копітку

журналістську роботу, з іншого — це розслідування певної документальної історії, дуже гарно проаналізованої. Це історії багатьох людей, долі яких Мартін Поллак зумів відстежити майже до 1930-х. Яскравий взірець літератури факту, себто певна суміш документалістики та художньої прози, що, властиво, об’єднує ці романи.

Та, одначе, з усіх трьох книжок, презентованих молодим інтелектуалам, які зібралися того вечора в українській книгарні, найцікавішою для нас видається книжка есеїв «Отруєні пейзажі».

Що воно таке? Чим так зіпсуті оті краєвиди, про які пише Мартін Поллак? Вони отруєні історією. Вони отруєні спогадами. Або забудькуватістю, нашою колективною амнезією. Ми ходимо тими місцями, які нам подобаються, милуємося ними. Та чи завжди знаємо, що там колись відбувалося або що там було? Може, тут розстрілювали чи вішали, може, тут поховані невинні жертви?.. А може, поховані вояки чужого війська — вони також були жертвами, їх послали на війну й там їх було вбито?.. Чи багато ви бачили поховань чужоземних солдатів? Пригадується, в Естонії, на острові Сааремаа, довелось бачити доглянуте поховання німецьких вояків поряд з радянськими. А на Буковині, в часах радянщини, дуже занедбаний старий пам’ятник на місці захоронення вояків відомого Брусилівського прориву.

У роки війни, в часах окупації Одеси, на нинішньому Олександрівському проспекті після того, як було підірвано комендатуру, стратили сто заручників. Їх повісили уздовж усього проспекту. Сьогодні про це нагадує лише маленька меморіальна табличка.

А що ми знаємо про бої на вулицях та майданах Одеси між вояками армії Української Народної Республіки та більшовиками? Що ми чули про поховання Січових стрільців на Другому християнському цвинтарі? Про все це, назагал, знають лише історики. Тож і не дивно, що на запитання репортера одного з місцевих телеканалів щодо перейменування вулиці маршала Жукова на вулицю Небесної Сотні, більшість відповідає негативно.

Таких місць — таких отруєних пейзажів — дуже багато не лише в Одесі, а й у районах області, де від-бувалися запеклі бої у двадцятих ро-ках минулого століття, в часах національно-визвольних змагань, росій-сько-україн-ської війни, котру й досі чомусь називають громадянською. Де вони, ті місця — хто знає? Де бодай пам’ятні знаки про ті події і про ті жертви? То чим отруєні ті пейзажі? Вони отруєні нашою непам’яттю, байдужістю, а часто й небажанням пам’ятати. Може, там сьогодні парк, а може, стоїть на тому місці житловий чи адміністративний будинок? Про це мало хто знає, й не завжди через те, що влада не хоче порушувати ту чи іншу тему або їй начхати на це, а ще й тому, що ми — часто на побутовому рівні — не хочемо про це думати.

«Отруєні пейзажі» — про культуру пам’яті, про сотні тисяч безіменних жертв кривавих режимів ХХ століття, чиї могили заховані в анонімності, закамуфльовані гарними ландшафтами або й засаджені городиною. У книзі є кілька таких епізодів, у тому числі й з України. Автор вповідає, як селяни не пускали його на своє поле дослідити сліди людської трагедії, бо, мовляв, там добре вродило, а він своїми розкопами понищить врожай. Так, звичайно, тут було когось розстріляно, то й що? Це було давно, тепер тут наше поле… Або ось ще одна сценка — цього разу в Освенцімі. Там письменник став до розмови з вуличним гендлярем. Спитав його: як тут можна продавати морозиво, адже тут не земля, а суцільна рана, до того ж, це місце було перерите багато разів, бо спочатку тут місцеве населення, а потім і солдати шукали золото в місцях, де нацисти спалювали людей? А той каже: я хочу лише продавати морозиво, і не хочу думати про те, що тут відбувалося давно, це місто, в якому я живу, і я не хочу жити в історії, я хочу жити в сучасності. Очевидячки, знайома позиція.

Мартін Поллак стверджує, що хоробрість жити в історії робить нас усе-таки людьми. Він спостерігає сам себе, коли, їдучи потягом десь у Східній Європі, каже собі: ось прекрасний краєвид, піднятися б на оту гору, з неї, правдоподібно, можна побачити село, де мій батько спалив людей, котрі переховували євреїв шістдесят років тому… Публіцист закликає до того, щоб ми постійно запитували себе, що насправді бачимо з вікна. І знову наводить приклад з власного життя. Пораючись у себе на городі, якось викопав ложку вояка СС й подумав собі: а якщо копнути глибше, то що там ще можна знайти?

Мартін Поллак закликає громадянське суспільство, уряди держав активно здійснювати політику пам’яті, пам’ятання. Наголошує, що забування про жертви, і так само про злочини та жорстокості, про повсякденну ненависть, що також призводила до жертв, постійно загрожує повторенням тих самих сценаріїв. Давно відома всім істина, яку треба усе ж таки частіше повторювати.

Мартін Поллак кілька разів приїздив в Україну, бував на книжкових форумах у Львові та в Києві. А також був куратором програми «Транзит», що репрезентувала літературу України, Польщі та Білорусі на міжнародному книжковому ярмарку в Лейпцигу. Чи не найпершим з діячів культури відкрито заявив про агресію з боку Росії.

Роман КРАКАЛІЯ.