Богдан Гатило — Великий київський князь

— Його прізвища нема в Енциклопедії України, — сказала вона. — Але вже одна його книжка про аріїв і гунів заслуговує на велике відзначення і визнання…

…Той великий українолюб, гадаю, був дещо дивним, жив якось сам по собі, з тихим спротивом комуністично-зросіщувальній системі. Адже, мов виклик, назвав свою книгу — «Меч Арея, роман, написаний Іваном Біликом літа 1970 і ви-друкуваний у Києві літа 1972». Та ще й з вплетінням червоних букв у чорні фарби слова. Не відаю, як проковтнула таке тодішня цензура, але, впевнена, сам автор отримав від того задоволення. Бо ж було то в часи розгнузданої брежнєвщини, коли будь-який прояв самостійності чи спротиву української інтелігенції карався. За вияв любові до України багато хто заплатив політичним ув’язненням до Сибіру, а то й став жертвою вбивства. Згадаймо шістдесятників, художників, поетів, членів Гельсінської групи...

Як на мене, ми ще не вивчили й до кінця не усвідомили, яку ганебну роль відіграв український росіянин Брежнєв у переслідуванні й плюндруванні всього українського, українців, усієї України. Колись, коли історики проштудіюють цей період, він виявиться гіршим від валуєвського…

Мова в романі І. Білика — про Великого київського князя Богдана Гатила, якого греки називали на свій штиб Аттіла. В російських кросвордах нерідко зустрічається: «предводитель гуннов — Аттила». Хоча смішно, та росіяни, навіть, це у нас украли. А можливо, «запозичили» в скандинавських сканвордах. Та, гадаю, упорядники кросвордів зовсім не знають, хто він є. Особисто я, як, мабуть, і мільйони українців, до прочитання роману не знала про нього нічогісінько. А це ж — великий, видатний пращур-полководець саме наших земель, київських!

Починається «Меч Арея» «в літо 376-е», коли Великий князь київський Велімир (прадід Богдана — О. М.) повстав усією Руссю і скинув ярмо готів, і закінчується «в літо 454-е», коли помирає Богдан Гатило. Народжений на Маковія від князя київського Милодуха і княгині Ради в літо 400-е, Богдан вдався міцний, кремезний, відчайдушний, сміливий і вже в 12 років міг взяти важелезне гатило і на рівних з челядниками втрамбовувати ним глину. У 22 роки по смерті вітця він став князем землі Київської. У 30, за збігом обставин, повноважні старці нарекли його на вічі Великим київським князем, передавши йому й князівство Витичева (щось на зразок ще одного стольного граду — О. М.). Переймав князівство від двоюрідного діда Рогволода (який ніяк не бажав віддавати меча та боявся старців) і клявся покласти голову «за Руську країну, і за Сіврську, й за Деревську, й за Луганську»; і клявся на мечі, і їв землю. Такий, мовляв, «покон» — і Богдан щиро його виконав.

Також щиро і мужньо служив своїй землі. Водив великі раті гунів у далекі чужі краї, воював інші народи — його володіння простягалося від Ітілі (давнішня назва Волги — О. М.) далеко за Дунай, по Рейн. Йому платили дань і Константинополь, і Рим, і греки. До нього слали звідусіль послів по допомогу. Його поважали, шанували і до нього до-слухалися патріархи царгородські й імператори римські. Виходить, у нашої землі був ще один Богдан — великий і мудрий, який вважався нащадком аріїв-скіфів-гунів. І який не просто захищав, а розширював свої володіння, і не підписував, на щастя, ніяких злощасних рад.

…Читаючи «Меч Арея», все думала: скільки ж потрібно було перелопатити архівів, щоб докопатися до такої глибинної історії скіфсько-гунсько-української землі. Іван Білик штудіював праці римських, готських, грецьких істориків, як-от Амміана Марцелліна, Йордана, Марціанна Гераклійського, Птолемея, Геродота, Ієроніна, який був сучасником Аттіли, Флавія — письменника І століття, шведських, угорських, німецьких вчених тощо.

Найбільше І. Білик опирається на свідчення-щоденники Пріска Панійського. Грецький ритор Пріск побував у Києвому городі «літа 447-го» разом з консулом, старим Максиміном, що мав завдання стратити Гатила (не вдалося, Богу дякувати). Пріск був молодий, безбородий, мав жваві очі, до всього придивлявся, сидів з Аттілою за святковим столом, ходив вулицями Києва, розмовляв з різними людьми, і залишив майбутнім поколінням дуже багато гарних спогадів про Великого київського князя, Київ, побут, природу, красу жінок, життя воїв (воїнів — О.М.) і простих русичів-гунів (хоча частіше називав їх скіфами).

Ось як Пріск характеризував Ат-тілу на одному з пишних обідів: «Одмінні страви суть подавалися всім на серебляних блюдах. А перед Ат-тілою було поставлене просте. Він був умірним в усьому. Гостям підношено золоті й серебляні чари, а його чара була деревляна. Одіж на ньому такоже не ошатна й нічим не різнилася від инчих, може, кілько простотою. Ні висячий при боці меч, ні шнур’я варварських черевіїв, ні його комонна зброя не були суть здоблені золотом, камінцями чи абикотрими дорогоцінностями…»

Іще цікавий запис слів, що мовив римський посол Ромул: «Ніхто з дотеперішніх царів Скіфії, та й инчих земель, не вчинив стількох великих діл, та ще за такі короткі літа, як Аттіла».

Принципово вділяю багато місця Богданові Гатилу, щоб ми знали, які були на нашій землі значні й високого штибу державники. Не те, що сьогоднішні можновладці, котрі дбають тільки про свої кишені, фабрики та банки. Власні! І ніскілечки не опікуються народом та Україною.

Про Гатила нам би складати легенди, казки, поеми та зняти епохальну художню кінострічку. Анологічну, скажімо, турецькому «Величному століттю». Нехай би й у нас було своє Величне сторіччя. А можливо, якщо би покопатися в історії, то їх багато було?!

Прикметно: Пріск залишив свідчення про обряди й ритуали, яких дотримуються й сьогодні в нашому житті. Він описує зустріч Богдана після походу з мешканцями столиці:

«Коли Аттіла, вертаючись з походу, під’їжджав до городу стольного, його зустрів хор дів у довгих білих запиналах, і жони несли суть над ними полог. Діви суть співали цареві славу.

А жона першого сановника піднесла Гатилові хліб-сіль на гарному рушникові й срібляній таці та чару доброго меду».

«Сей покон, — записав увечері Пріск, — є в скіфів знаком найвисочайшої шани. Цар випив чарку, скуштував хліба з сіллю й поїхав до хорому…»

Минуло майже сімнадцять століть, а вшанування знатних гостей хлібом-сіллю з піснями живе й зараз.

Іван Білик описав «велике свято, мабуть, найрадісніше з усіх полянських свят — Купало», яке відбувалося в літо 426-е місяця червця. Були біля Дніпра й вогнища, й дівчата з хлопцями, й віночки, й викрадення любок. Аж он де коріння наших веселощів і свят!

Купалів день сьогодні потроху повертається. Але ж дивно й смішно, що московська церква на службах дурить наших парафіян-українців, мовляв, Купалове свято — російське, не кажучи про те, що коли на Київській землі його вже святкували, то до виникнення Москви як деревні, зоставалося ще майже 700 років, а до з’яви Росії — майже 13 століть. Прикро, що і в незалежній Україні чимала частина українців ніяк не може позбутися російського зачумлення, російської брехні, прогинання перед Московією-Росією…

Говорячи про Івана Івановича Білика як про великого українця, хочу згадати ще одну його книгу — «Земля Королеви Мод». Мова в ній — про Шостий материк — Антарктиду. Журналісти різних країн світу під егідою ЮНЕСКО здійснюють мандрівку на далеку крижану землю, щоб познайомитися з роботою дослідників, вчених тощо. Дивом потрапляє туди й українець. Роман цікавий, з багатьма пригодами, легко читається. Та справа — глибша. Коли героя називали радянським, він вперто твердив: «Я — Українець». І боляче сприймав, що у кожного журналіста є національність — канадець, шотландець, американець, француз, японець тощо, а він — з «Радянського Союзу». І всупереч усьому при зверненні до нього тихо пояснював: «Я — Українець, полтавський…»

Завважимо ще раз, що писано те було в 1970-і роки, у найбільший розгул брежнєвщини.

Олександра МАРЧЕНКО.
м. Арциз.