Твоє прізвище в історії краю Полоз

Особливо мені подобалася фотографія діда у той день, коли батькові сповнився один рік. Молодий, ставний, красень-вусань, дід ніжно обіймає за плечі мою бабусю, щасливу від народження первістка. Фотограф постарався: посадив бабусю на стілець з високим бильцем, щоб їй зручніше було тримати сина на колінах. Найбільше запам’ятався мені на тому фото букет квітів, який подарував того дня дідусь своїй дружині: розкішні червоні маки і сині-сині волошки, які ростуть зазвичай у степу. Такого кольо-ру були очі в моєї бабусі, бо дід завжди, коли у нього був гарний настрій, притискав її лагідно до себе і щось наспівував при цьому про її очі. А коли дід став зовсім старим, його волосся нагадувало мені степовий ковил — сріблястий і шовковистий, у якому з роками почала проблискувати сонячна галявина.

Тепер я вже і не скажу однозначно, чому я так любив степ: мабуть, через те, що любив свого діда, і тому, що дід своїм життям і виглядом нагадував мені його у всі пори року.

Про степ у діда були свої, особливі спогади. Він народився і виріс у ньому, знав і цікаво розповідав про трави, птахів та звірів, що жили в неозорому земному просторі, окрасою якого були маленькі річечки, вибалки та вибалочки, розкішні пагорби і скіфські кургани впере-міжку з могилищами та валами далеких козацьких битв. І про все це, що було у степу, дід знав свою історію, легенду, оповідь чи байку. Знав їх так багато, що, здавалося, ними, як травами, наповнений був увесь степ. Тільки пізніше я зрозумів, що не встиг скористатися всім цим багатством, щоб передати й своїм дітям. Тоді я нічого не записував за дідом, а потім почав забувати. І лишень згодом збагнув, що саме оті дідові історії та байки й були найголовнішими і в моєму житті, і в житті степу.

Пам’ятаю, як ми хлопчаками, граючись у полі, ловили в густій траві ящірок. Хотілося перевірити, чи справді вони звільняються від хвоста, коли вхопити за нього. Ходили ми на Одеську гору, де влітку завжди було сонячно, тепло і сухо. Там їх водилося дуже багато. Упіймати цю зелену блискавку було непросто. Але ловили. І що найдивовижні-ше — жодна ящірка не звільнилася від хвоста, рятуючи своє життя. Чому? Можливо, ящірки не відчували в нас, дітях, смертельної за-грози, бо ми, як правило, відпускали їх на волю?..

Одного разу Миколка, зловивши ящірку, вирішив принести її додому. По дорозі ми зустріли діда. Дізнавшись про упійману ящірку, він наказав негайно повернутися на те саме місце і відпустити її. Довелося повертатися, щоб випустити на волю це смарагдове диво.

Поки ми йшли, дідусь розповів, що коротеньке життя ящірки протікає в межах однієї ділянки, на якій розташоване її сховище — найчастіше це нора, яку вона риє самотужки і яку безпомилково знаходить серед інших. Свою домівку ящірка ніколи не покидає, тому в неволі, практично, не живе і гине. Дідусь не міг допустити цього і змусив нас повернути Боже ство-ріння у звичне для неї середовище, простіше — додому.

Коли ми дійшли до того місця, де Миколка впіймав ящірку, він роз-крив долоню, щоб відпустити її: ящірка на мить завмерла, підняла свою розумну голівку і блискавично загубилася у літній траві. Зморений переходом та сонцем, дідусь присів на минулорічне сухотрав’я, яке жовтіло серед зелені нового літа. Старенький з насолодою втягував у себе повітря, напоєне пахощами теплої землі, польових квітів, щебетом птахів у лісосмузі і дивним, ледь чутним, шурхотом трав, які давали притулок безмежному світу різних плазунів, комах, гризунів... (До речі, дід ніколи не палив цигарок: казав, що не можна бруднити степове повітря тютюном).

Згадав дідусь, що в свої хлоп’ячі роки вони теж приходили сюди, на цю гору, назбирати на зиму шипшини, терену, грибів. Це була не розвага, а спосіб допомоги батькам у виживанні. Але заняття було не таким уже й безпечним для дітей, бо серед тієї рослинності водилося багато різних змій, з-поміж яких найбільше боялися мідянок. Червонувато-мідні самці були отруйними, і ми їх дуже остерігалися. Інша справа — полози. Батьки хоч і лякали ними, але ми знали, що полоз може вкусити, але не отруїти. Буро-жовта шкіра полоза прикрашена зигзагоподібною смугою із сірих та чорних плям. Ці майже півтораметрові змії справляли на нас сильне враження і наганяли жах.

Дідусь розповідав нам, що до полоза степовики завжди ставилися з повагою, вважаючи його символом багатства, шани та мудрості, тому про нього складено багато легенд та казок. А ще стверджував, що полоз — то добрий дух, який допоможе в біді, за умови, що людина має щире серце та добрі наміри.

Мати щире серце і добрі наміри нам усім хотілося з тих далеких дитячих літ, тому часто просили діда розповісти про тих, хто їх мав, якими вони були. І він розповідав про славних козаків, серед яких завжди виділяв пластунів — для них полоз був священною змією, яка допомагала їм у їхній службі, що потребувала, крім сміливості, ще й хитрощів та утаємниченості, щоб не бути викритими ворогами.

У сьогоднішньому степу вже не зустрінеш красеня-полоза: людина зруйнувала звичне середовище для його існування. Хіба що тільки прізвище Полоз, яке ще зустрічається у нашому краї, нагадує про давні часи, коли полози жили біля людського помешкання, охороняючи його, як добрий дух.

Один з носіїв цього прізвища — мій добрий знайомий Полоз Віктор Андрійович, учитель географії, глибокий знавець рідного краю. Що-літа вирушає він зі своїми учнями у мандри вивчати історію, звички, традиції, топоніми наших теренів. Немало його статей з цих питань надруковано в місцевих засобах інформації, викликаючи великий інтерес у земляків. Мені завжди були цікаві його краєзнавчі дослі-дження. Крім нього, в нашому місті нема більше ні носіїв цього прізвища, ні людей, які знали б рідний край так, як він. Невипадково його ім’я увійшло до книги кращих знавців рідного краю.

А самого змія-полоза нині можна знайти хіба що у «Червоній книзі».

Юрій СИСІН.
м. Ананьїв.Ф