«Віра, взята у чужинця, губить»

Пригадую — батьки пішли у поле молотити колгоспний хліб, а мене залишили самого вдома. Раптом чую — щось так жалібно дзвенить і дзижчить, визираю у вікно — йде сліпий лірник, корбою крутить, перебирає пальцями, поруч малий хлопчина — поводир. Здається, я вийшов і дав їм чи не останню картоплину. Вони пішли далі, а попід тинами лежали мертві люди...»

1942 року пішов учитися, були на життєвому шляху — Іркутськ, Самарканд, Ленінград. Назагал Опанас Заливаха провів під казенним дахом 22 роки — це період гуртожитків.

Живопису вчився спочатку в середній школі при Ленінградській академії мистецтв, яка була евакуйована до Самарканда, а з 1946-го — у Ленінградському державному інституті живопису, скульптури, архітектури ім. І.Ю. Рєпіна Академії мистецтв СРСР.

Він не став ні піонером, ні комсомольцем, був зовсім байдужий до політичної активності, навіть виявляв неповагу до неї, що призвело до виключення з другого курсу інституту «за поведінку, не гідну радянського студента» — разом з іншими студентами не пішов на зустріч з кандидатом у депутати. Позитивну характеристику заробляв на будівництві. Однак відновили його в інституті аж 1955 року (закінчив у 1960-у). Тим часом заробляв на хліб вантажником, закінчив художньо-педагогічне училище, працював у Художньому фонді Калінінграда. У 1957-у Опанас Заливаха побував на практиці в Косові — й захотів бути українцем.

Після закінчення інституту скерували на роботу в Тюмень, у художній фонд. Багато їздив по півночі, але бував і в Україні. У 1961-у в Тюмені відбулася його персональна виставка, брав участь і в зональній ви-ставці у Новосибірську.

У грудні 1961 року Опанас Заливаха остаточно перебирається в Україну, вступає до Івано-Франківського обласного товариства художників. У травні 1962-го відкривається його персональна виставка. Але тривала вона лише тиждень. Партійні органи заборонили її за те, що «в представлених роботах немає світлих оптимістичних героїв будівництва світлого майбутнього».

Восени 1962-го Заливаха ближче знайомиться з інтелігенцією Києва. Часто гостює у Клубі творчої молоді (КТМ). Великий вплив на нього справили Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Іван Драч, брати Михайло і Богдан Горині, В’ячеслав Чорновіл, Олена Антонів, Веніамін Кушнір. За словами самого Опанаса Івановича, завдяки їм він зрозумів суть «московської імперії».

У 1964 році до ювілею Т.Г. Шевченка Опанас Заливаха разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко і Галиною Севрук створив вітраж у Київському університеті. Але ще до прийняття комісією вночі проти 9 березня він був знищений за розпорядженням партійних органів — як «націоналістичний».

Після цього за митцем почали активно стежити кадебісти. Майстерні він не мав, жив упроголодь на горищі, у складі костелу. Щойно одержав однокімнатну квартиру, як 27 серпня 1965 року, з першою хвилею арештів шістдесятників, був заарештований.

У березні 1966-го на закритому судовому засіданні Олександра Заливаху засудили до 5 років таборів суворого режиму за ч.1 ст. 62 КК УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда»). Покарання відбував у таборі №11, що на станції Явас у Мордовії. Працював вантажником, потім — кочегаром. Малювати забороняли. В результаті численних протестів Опанаса Заливахи та інших в’язнів йому запропонували оформляти табірні гасла. Тоді він взявся за малу графіку — екслібриси, листівки. Усі роботи при обшуках вилучали і знищували. Так пропало понад 200 творів художника.

Після звільнення Опанас Заливаха працював креслярем у побуткомбінаті. Разом із Софією Караффою-Корбут створив низку проектів у видавництвах «Веселка» та «Каменяр». Результативно творить у станковому мистецтві. Стрімко еволюціонує до асоціативного осмислення образу. У 1980-х експериментує в царині станкової та монументальної пластики. Створює дизайнерські проекти інтер’єрного оформлення (кафе «Медівня» і «Молочне», ресторан «Білий камінь»). У 1987 році Опанас Іванович був одним з ініціаторів створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ). Оформив обкладинку журналу «Український вісник».

У 1988-у, після багаторічних заборон, було влаштовано персональні виставки художника в Івано-Франківську та Львові, у 1989-у — в музеї Т.Г. Шевченка у Києві, згодом — у Торонто, Лондоні, Нью-Йорку… Опанас Заливаха — лауреат премії імені Василя Стуса 1989-го та Національної премії імені Тараса Шевченка 1995 року.

Талановитий, самобутній художник, людина високих чеснот, Опанас Іванович Заливаха — видатний представник української культури. А його слова-заповіт «Все можна взяти в чужинця, окрім віри. Віра, взята у чужинця, губить» ніколи не втратять актуальності.

Підготував
Ярослав ШЛАПАК.