Переглядів: 1271

Наша мова і мовні міфи

9 листопада - День української писемності та мови

День писемності — якраз добрий привід для розмови про походження і формування мов, тим більше, що проблема ця, принаймні стосовно нашої української мови, обросла цілим кублом мовних міфів.

Незважаючи на те, що визначні вчені-мовознавці присвячували дослідженню цієї проблеми десятки років життя, нині кожен невіглас, мало тямущий у лінгвістиці (а іноді й слова такого не чувши…), але глибоко занурений у «політику підворітного розливу», безапеляційно заявляє: «Украинского языка вообще нет! Это испорченный русский!»

Ось не так давно потрапила мені до рук книженція, видана в московському видавництві, — «Независимая Украина. Крах проекта» називається. На обкладинці — зображення розтрощеного Тризуба на тлі апокаліптичної картинки… Все ясно: ще один очамрілий від злоби україноненависник. Можна б і не дивитись…

Але книжці передує вступне слово «От издателя», написане з претензією на «глибокомудру іронію». «Однако, — пише видавець-«ерудит», — если украинцы — отдельный народ, то попытайтесь ответить на пару простых вопросов. Когда появился этот «другой, нерусский народ»? Где возник? Когда переселился на земли Киевской Руси? На каком языке он говорил? Те ответы, которые нам предлагают украинские национально озабоченные деятели, в лучшем случае — вызывают смех».

Я — за фахом педагог. За покликанням — просвітитель. І коли редактори солідного російського видавництва зізнаються мені в тому, що не знають відповідей «на пару простых вопросов», то що я маю робити? Ясна річ — просвітити невігласів! А заодно і тих, кого вони баламутять своїми книжками.

Відповідь на запитання «откуда взялся этот народ?» легко можна знайти в будь-якому шкільному підручнику з історії, де йдеться про «велике переселення народів» (V—VII ст. н.е.), в тому числі й про розселення слов’янських племен.

До речі, перші згадки про сло-в’ян знаходимо ще в Геродота (V ст. до н.е.), який фіксує їх «північніше скіфів», тобто на нинішніх українських землях.

Римський історик І ст. Пліній Старший слов’ян називає венедами і селить їх теж на сучасній українсько-білоруській території: між Венедськими (тобто Карпатськими) горами й Балтикою. Ширше про слов’ян пишуть Іордан в «Історії готів» (551 р.) та Прокопій Кеса-рійський в «Історіях війни з готами» (551—554 рр.), як також і Маврікій (VІ ст.). Іордан розрізняє три групи слов’янських племен: венедів, що, за його даними, живуть у басейні Вісли; антів, землі яких розташовані поміж Борисфеном та Істром (тобто між Дніпром і Дністром — знову наша українська земля!), і склавинів, які мешкають вздовж нижньої течії Дністра і Дунаю. Прокопій і Маврікій згадують лише про венедів і склавинів, але венедів бачать теж на наших нинішніх землях.

Отже, у всіх давніх істориків (а вони, їй-бо, українськими націоналістами не були!) теперішні українські території ще у сиву давнину заселені слов’янським населенням, і жоден з них не знаходив слов’ян ні на Оці, ні на Неві, ні на Мосці.

У VІІ ст. східнослов’янські племена (поляни, деревляни, дуліби, уличі, тиверці, сіверяни) становили одну етнокультурну і мовну спільноту, що до ІХ ст. сформувалася в державу з центром у Києві, яка буде названа Руссю.

Утворення держави, а отже й розширення сфери контактів між племенами, сприяють нівеляції діалектних відмінностей у мовах племен, призводять до формування єдиної давньоруської мови, а відтак і єдиної давньоруської народності — русинів, русичів, з якої згодом утворився український народ, що успадкував і територію, і мову, і культуру держави Русь та руського народу.

Знову ж звертаю увагу читачів на те, що ні меря, ні чудь, ні мордва, ні весь, ні єрзя, як і жодне з інших угро-фінських племен, що заселяли території майбутньої Росії, до цієї етнокультурної та мовної спільноти не входили і, ясна річ, до формування Київської держави, названої Руссю, жодного стосунку не мали, як не мали й жодного відношення до слов’янства взагалі.

Не слід забувати, що слов’яни виникли також не «з повітря», а, як і інші народи, котрі отримали в історії власне ім’я, сформувалися із прадревніх груп населення певних територій, які ідентифікуються історією не за їх назвами (яких ніхто не може знати, якщо, можливо, такі й були коли-небудь), а за культурними особливостями: племена кукрекської, трипільської, ямково-гребінцевої, зарубинецької, черняхівської чи інших культур, що з незапам’ятних часів мешкали в тих чи інших регіонах. І хоч мешкання це внаслідок різноманітних збройних сутичок чи міграцій не було раз і назавжди визначеним, але при будь-яких міграціях і при найбільш руйнівних та спустошливих війнах зігнаний зі свого місця осілості чи знищений етнос завжди, очевидно, залишав після себе якісь сліди своєї культури, що опри-своювались пришельцями; після найспустошливіших війн залишалася вцілілою якась частина населення, котра, пристосовуючись до способу життя, мови панівного етносу, все ж зберігала залишки своєї культури, привносячи її елементи в культуру пришельців, і чим вищою, розвиненішою була ця попередня культура, чим тривалішим було перебування її носіїв на даній території, тим яскравіше й продуктив-ніше проявлялися її елементи в пізніших культурах на цій території.

Мабуть, саме цим пояснюється наявність в українській культурі такої значної кількості елементів найрозвиненішої серед прадавніх цивілізацій трипільської культури, носії якої чи не найтриваліший час мешкали на нашій території, хоч між нами стоять тисячоліття і безліч пізніших культур (також частково успадкованих нашими предками) віддаляють нас від прадавніх трипільців.

У кожному разі знак рівності ні між слов’янами VІ—VІІ століть та їхніми попередниками, ні між давні-ми русичами та слов’янами VІ—VІІ століть, як і між українцями та давніми русичами ставити, очевидно, не можна. Це було б те саме, що твердити, ніби моя бабуся і я — одна й та ж особа. Але на родинний зв’язок із нею та на її спадок маю право саме я, а не моя подруга чи сусідка.

Тому «по меньшей мере смех» можуть викликати саме міфи про «спільність походження братніх народів зі спільної Києворуської колиски» — ці вайлуваті потуги підсунути в нашу слов’янську колиску угро-фінські племена, як зозуля підсовує свої яйця в солов’їні гнізда. І справа геть не в тім, чи гнізда ті солов’їні, чи сорочі, чи воронячі, а в тім, що підсовує, шельма, відрікаючись від власних дітей, наче їх ніколи й у природі не було.

Тому на питання, де взявся український народ, історія давно дала відповідь: сформувався на своїй власній слов’янській землі із давньоруської народності, в свою чергу сформованої із союзу східно-слов’янських племен, що частково заселяли цю землю з незапам’ятних часів, а частково осіли тут у VІ—VІІ ст. нашої ери.

А ось на запитання, звідки на споконвічно угро-фінських землях взялися росіяни і куди поділися зі своєї прадавньої території їх прямі предки — угро-фіни, від яких невдячні нащадки навідріз відмовились, — відповісти складніше. Зрештою, досить чітка відповідь на ці запитання міститься в моїй роботі «Пізнати себе і збудувати свій власний дім на власній, успадкованій від предків землі», яка публі-кувалася і в «Чорноморських новинах» (30.08; 4.09; 6.09.2014 р.), і була видана окремою брошурою.

Єдине, що може озадачити читача, звиклого до міфів про «спільну колиску трьох братніх народів», — це те, куди я із цієї «колиски» по-діла «третього брата», слов’янина-білоруса, і чи не потягує тут «націоналістичним» душком, у тому значенні, яке «інтернаціоналісти» на кшталт Путіна та його поплічників укладають у слово «націоналізм»? Запевняю всіх, що ніякого «душка» в моїх словах немає. Я дуже шаную білоруський народ і не вважаю за можливе силоміць заштовхувати його в чужі колиски.

Справа в тім, що в той час, коли наші предки створювали свою державу з центром у Києві, у предків білорусів було своє, не менш важливе завдання: вони створювали свою власну державу з центром у Полоцьку — місті-ровеснику Києва — і ні в чию чужу колиску залазити не збиралися — їхня власна для них була значно потрібнішою і значно привабливішою!

У київську орбіту вони були втягнуті в 980 році Володимиром Святославовичем, тоді Новгородським, а потім Київським князем, який з допомогою найманців-варягів по-розбійницькому напав на Полоцьке князівство, зруйнував місто «уби Рогволода і сына его два і дщеръ его поя собђ женђ», — розповідає літопис.

Одначе, вже при Володимировому внукові Брячиславі Ізяславичу (Ізяслав — син Володимира і полоцької князівни Рогніди) фактична незалежність Полоцького князівства була відновлена, і протягом століть державу очолювала полоцька династія князів Рогволодовичів.

Ось так стояли справи з неіснуючою «колискою трьох братніх народів».

З мовами цих народів до певних пір також усе ясно: угро-фінські племена, що жили «за лісами», в землі Заліській (як її звали в Русі), тобто на території нинішньої Росії, говорили на племінних діалектах угро-фінської мови, а предки українців та білорусів (слов’яни) — мовами, що сформувалися на основі колись, очевидно, існуючої прадавньої спільнослов’янської мови. Кожному зрозуміло, що в міру розселення різних племінних груп і віддалення їх одна від іншої в кожній із них формувалися свої мовні особливості, з’являлася нова лексика, що відображала нові умови життя, новий спосіб господарювання в цих змінених умовах, контакти з новими сусідами тощо. Чим далі віддалялись племена, чим більше відрізнявся ландшафт, природно-кліматичні умови, а відповідно і спосіб ведення господарства, чим тісніші контакти встановлювалися з новими сусідами, тим більше відмінностей з’являлося в мовах, хоч основа їхня була одна — спільнослов’янська.

Мову наших предків, що жили в державі з назвою Русь, мовознавці звуть давньоруською. Хоч, зважаючи, що в Х—ХІІІ століттях назвою Русь охоплювалися лише території нинішньої України, а мова населення Русі стала базовою саме для української мови, а не для тієї, яку сьогодні безпідставно звуть «русским» языком, то з більшою долею істинності мову давніх русичів слід би було звати або просто руською, або давньоукраїнською, бо ніякої «ново»-руської мови, як і ніякого сучасного «русского» языка в природі не існує, бо не існує ні русичів, ні русинів, ні самої Русі. Вони залишились в сивій давнині, ставши в новому часі українцями, українською мовою та державою Україна.

Чи мали в давні часи наші предки-русичі руське письмо? Є окремі свідчення, що мали. Так, чорноризець Храбр у своєму «Сказанні о письменах» (ІХ — поч. Х ст.) писав: «Прежде убо словяне не имяху книг, но чертами и резами чтеху…», а в «Житії святого Кирила» (Х ст.) сказано, що, йдучи до хозарів з євангельською місією через Крим, він «обрете ту євангеліє і псалтир руськими письмени писано і человіка обрете, глаголюща тою бесідою, і силу річі тої приім, своеи бесіди приклада разлічная письмена гласная і согласная», тобто зрозумів ту мову і встановлював відповідність між звуками своєї та руської мови та їх зображенням на письмі. В «Повісті врем’яних літ» вказується, що договори київських князів Олега та Ігоря з Візантією оформлялися в двох варіантах: для греків — грецьким, а для русичів — руським письмом. Зразки цього письма, одначе, за винятком кількох розрізнених слів і букв, які не мають аналогів у грецькому алфавіті й відносяться до початку Х ст., не збереглися, що могло бути пов’язане як з тотальним знищенням усіх пам’яток язичницької культури русичів, так і з іншими причинами.

Після прийняття християнства офіційною мовою писемності (книги, ділова документація) стає церковнослов’янська мова, тобто та, якою були перекладені солунськими братами Мефодієм і Кирилом богослужбові книги з грецької мови. Мовою перекладу була, ясна річ, та із слов’янських мов, якою найкраще володіли самі Мефодій і Кирило. А що були вони уродженцями Солуні, то й мовою перекладу став солунський діалект болгаро-македон-ської мови ІХ століття. Оскільки мова ця спершу вживалася винятково в церковних відправах, вона дістала назву церковнослов’ян-ської. Під такою назвою фігурує у працях ХХ століття. Згодом (думаю, що вже після жовтневого перевороту, в ході боротьби з релігією і церквою) цю мову стануть називати «старослов’янською», хоч вона, по суті, ніскільки не старіша за руську чи інші слов’янські мови.

Цілком очевидно, що не всі слова в мові перекладу церковних книг були зрозумілі всім русичам, як і сьогодні вони залишаються значною мірою незрозумілими багатьом віруючим, що моляться церковно-слов’янською. Одна з моїх давніх і любимих подруг, яка ходить до церкви Московського патріархату, фразу із 62 псалма «яко был еси помощник мой и в крове крылу Твоея возрадовался» пояснила мені так: «Ну, это его демоны одолевали, и Господь, помогая ему, поразил демона своей стрелой. И когда он увидел, что у демона из крыла кровь потекла, то он, конечно же, возрадовался и возблагодарил Господа!» Я була вражена фантазією подруги, що допомогла їй на одній незрозумілій фразі вибудувати таку «гостросюжетну» картинку, бо на жодну кров чи стріли там і натяку немає. Фраза, власне, означає: «Так як (тому що…) Ти (Господь) був помічником моїм, то я втішаюся (радуюся) під покровом крил Твоїх (в крове крылу Твоея)». А моя по-друга — жінка і розумна, й освічена…

Давні русичі-книжники були, звісно, не такі далекі від слов’янщини, як моя подруга сьогодні, й тому досить легко могли окремі незрозумілі слова болгаро-македонської мови перекладу замінити словами спорідненої руської, відповідно до загалом зрозумілого контексту. Таку заміну окремих слів болгаро-македонської мови руськими словами бачимо вже в Галицькому Євангелії 1144 року.

Отже, писемною мовою Русі стала церковнослов’янська. Усною ж мовою мас залишалася руська мова. Ця усна мова впливала й на звукову передачу слов’янських літер — звідки й різниця в «київському» та «московському» читанні слов’янських текстів, з якою так запекло боролась Москва після Переяславської ради. Ця боротьба за однакову передачу сло-в’янських літер була надзвичайно дієвим засобом росіянізації українського населення.

Беремо до прикладу слов’янське написання слів бђда, вђк, лђс, рђка, хлђб, прибђгати, приодђти. В «київському» читанні, відповідно до руського усного звучання цих слів, слов’янське ђ вимовляється як і; буква е означає звук [е]; буква и — звук [и], ь пом’якшує будь-який звук, інакше взагалі не вживається. Отже, читаємо запропоновані слова «по-київському»: біда, вік, ліс, ріка, хліб, прибігати, приодіти. Яка мова виходить? Українська! А прочитаймо те саме «по-московському», де ђ звучить, як [є], е — також, як наше [є], и — як наше [і], ненаголошене о — як [а] — що вийде? Бєда, вєк, лєс, рєка, прібєгаті, пріадєті — чиста тобі російська мова! А таких слів тисячі! То яку мову чує і засвоює народ під час богослужінь? Російську! І не забуваймо, засвоює він її як мову урочистого спілкування з Богом, мову «високу», «небуденну».

Але ж Бог не вказував, як і яку букву вимовляти! І жоден Собор не встановлював канонічності звучання тих чи інших літер!

Та чи знає народ, чи встановлювалося канонами вживання тієї чи іншої мови в церкві?! Йому сказав «московський батюшка»: «украинский язык — неканоничный!», і для «народу» цього доволі! Та й казати нічого не треба — він і сам давно вже звик, що російська — це висока, аристократична, празникова мова, на відміну від української, яку навіть у незалежній Україні московські попи сміють називати «уличной, площадью рожденной речью».

Але вернімося в Русь, де стрімко розвивається культура, де будуються дивовижні храми, поширюється освіта, книжна справа, створюються літературні шедеври і де підбурювані сусіднім Заліссям руські князі «самі на себе кують крамолу», готуючи загибель своєї держави. Загибель наближають і систематичні походи на Київ, органі-зовані князями землі Залеської. Юрій Довгорукий — перший Суздальський князь, засновник Ро-сійської державності — за 19 років свого князювання в Суздалі здійснив чотири походи на Київ, залучаючи до кожного з них половецькі орди (був одружений з дочкою половецького хана Аєпи). Останній із них був успішним: Юрій майже два роки (1155—1157) просидів на Київ-княжому столі, доки його не отруїли кияни.

Його син Андрій Боголюбський (за визначенням В.О. Ключевського, «первый истинный великоросс на исторической арене») у 1169 р. дощенту спалив Київ, пограбував церкви, монастирі, навіть дзвони вивіз до Суздаля та погнав масу полонених русичів. Ледь стала на ноги Руська столиця після руїни 1169 року, як брат Боголюбського Всеволод (Велике Гніздо), що вокняжився в Суздалі після Андрієвої смерті, організував новий похід на Київ (1203 р.), який, за описами літописів, був чи не спустошливішим від походу 1169-го. Після цього походу Русь Київська як держава власне перестає існувати. Державність Русі переймає Русь Галицька, тобто Галицько-Волинська держава, створена в 1199 році Володимир-Волинським князем Романом Мстиславовичем, котрий після смерті безпутного й безщасного Осмомислового сина Володимира посів і Галицький стіл та об’єднав обидва великі князівства в одну монолітну державу, якій судилося продовжити державність Русі ще на півтора століття після падіння Києва.

Зауважу побіжно, що твердження московських міфотворців, ніби Києво-Руська державність була успадкована не Галицькою Руссю, а Московією, не витримує жодної критики, вже хоч би тому, що на час занепаду Київської держави (поч. ХІІІ ст.) північний «спадкоємець» ще не був народжений, навіть якщо взяти за істину, що Москва була збудована Юрієм Довгоруким у 1156 році — час, коли він, боячись втратити київський стіл, безвиїзно сидів у Києві. Московія ж бо — не антична Греція, де існували окремі міста-держави. У Московії державним утворенням вважалося лише Велике князівство з підлеглими землями. Московське князівство було створене ханом Менглі-Теміром лише у 1272 р., а статус Великого князівства отримало аж при Іванові Калиті від хана Узбека. Та й не в голові тоді була Москві, за словами С. Соловйова, «только что возникшей из ничтожества», Руська державність. Ідея «спадкоємності» виникла у них аж у самому кінці XV століття за Івана ІІІ.

У 1240 році Батий за підтримки Всеволодового сина Ярослава — Переяслав-Заліського князя (батька Олександра Невського) — доруйновує столицю колишньої Руської держави.

Близько восьми десятиліть бездержавний Київ був під монголо-татарським ярмом, а приблизно з 1320 року (точність цієї дати низкою істориків береться під сумнів) входить до складу Литовсько-Руського князівства, правителі якого організовують боротьбу за звільнення руських земель від ординців.

Увага! Прошу всіх забути совєтські казки про 300-літнє перебування «нашего отечества» під монголо-татарським ігом! То їхньому отєчєству «іго» було таке миле, що трималося там три століття. Наші предки під проводом князя Гедиміна та при допомозі литовських і білоруських лицарів звільнили від ординців Київ й усі українські землі, окрім Поділля, до 50-х років XIV ст., а Поділля — у 1362 р., під проводом князя Ольгерда. Тоді ж ординці були вигнані і з Причорноморських степів.

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА.

(Далі буде.)

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net