Хранитель козацького духу

Походження власного прізвища Д. Яворницький пояснював від «явора» або «яворника». «Дід і батько мій, — читаємо в його листі до письменника та видавця В. Левицького, — писались Яворницький, а мені у школі якийсь дурінь причіпив букву «Е» і вийшов я «Еварницький», а воно на ділі «Явор», дерево таке, що здаєтця на клена, тілько листя зеленіше, із зубцями на кінцях, і більше від листя клена».

Дитинство майбутнього видатного історика минуло в умовах матеріальних нестатків. Та все ж батько намагався дати синові освіту, залучаючи його до читання. Довгими зимовими вечорами, коли родина збиралася у маленькій хатинці, Іван Якимович по складах читав дітям книжки. Мати пряла, а Дмитро із сестрою Горпиною лежали на печі й захоплено слухали батька. Особливе враження на маленького Дмитра справив «Тарас Бульба» Миколи Гоголя. Трагічний образ головного героя глибоко запав у душу шестирічного хлопчика. Пізніше Яворницький згадував, що «як дочитали до того місця, де Бульбу вішають, сльози, дитячі сльози, градом котились у мене із очей». Звідтоді й назавжди захопився він історією Запорозької Січі та її козаків.

Народився майбутній хранитель козацького духу 6 листопада 1855 року у селі Сонцівка Харківського повіту (нині село Борисівка Дергачівського району Харківської області). З 1867-го навчався у Хар-ківському повітовому училищі. 1874-го вступив до Харківської духовної семінарії, але не закінчив її, й у 1877-у вступив до Харків-ського університету на історико-філологічний факультет. З 1877 року, відмовившись від офіційно запропонованої на факультеті теми із загальної історії, почав студіювати історію Запорожжя. Слухав лекції Олександра Потебні та Миколи Сумцова, вільнолюбні ідеї яких вплинули на формування світогляду Яворницького в умовах заборони царським урядом у 1870—1880-х роках українського слова та переслідувань українських діячів культури. По закінченні університету, в 1881-у, залишений як обдарований студент позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Водночас працював у 3-й Харківській чоловічій гімназії викладачем історії.

У 1881—1882 роках вийшла перша праця Дмитра Яворницького — «Виникнення і будова Запорозького коша», за що його було позбавлено університетської стипендії. Здійснює експедиції по місцях Запорозької Січі. З весни 1884-го читає серію публічних лекцій під назвою «Про запорозьких козаків», бере участь у роботі Історико-фі-лологічного товариства разом із

О. Потебнею, М. Сумцовим, Д. Багалієм, П. Єфименком. Утім, університетське начальство, за сепаратизм та відверте українофільство звільняє Яворницького з посади в університеті.

Позбавлений засобів до існування й можливості займатися улюбленою працею, 1885 року переїжджає до Петербурга, де знайомиться з І. Рєпіним, О. Сластьоном, Д. Мордовцевим, М. Микешиним, пише низку статей з історії Запорожжя, передмову до поеми «Гайдамаки», що вийшла російською мовою з ілюстраціями О. Сластьона. Цього ж року стає членом Археологічного товариства, викладає історію в кількох навчальних закладах, влаштовує суботні вечори, які відвідували його земляки — письменники, художники, студентська молодь.

За порадою Яворницького Ілля Рєпін, користуючись матеріалами та колекцією вченого починає працювати над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Дмитро Іванович надихнув і Миколу Лисенка на створення опери «Тарас Бульба». Але за політичну неблагонадійність Яворницького знову позбавлено права викладати і звільнено з роботи. У 1888 році він публікує двотомник «Запорожжя у залишках старовини і переказах народу» та «Збірник матеріалів для історії запорозьких козаків». Навесні 1892-го виходить перший том «Історії запорозьких козаків», і невдовзі Яворницького посилають у трирічне відрядження, а фактично — висилають у Середню Азію, де він працює молодшим чиновником з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові у Самарканді.

1895 року, відбувши заслання, вчений від’їжджає до Варшави, планує скласти у Варшавському університеті магістерський іспит.

З 1897-го влада дозволяє Яворницькому жити у Москві, де він стає приват-доцентом Московського університету. 1902-го захищає у Казанському університеті магістерську дисертацію. Того ж року переїжджає до Катеринослава, де стає директором Музею старожитностей Катеринославської губернії.

За радянських часів, з 1920 по 1933 роки, Дмитро Іванович працював в Інституті народної освіти у Катеринославі, у 1925-у—1929-у завідував кафедрою українознавства, був професором. Із 1927-го — відповідальний керівник експедиції з виявлення старожитностей під час будівництва ДніпроГЕСу. Сам створив Дніпропетровський історичний музей, брав участь у численних експедиціях по місцях Запорозької Січі. Крім фундаментальної «Історії запорозьких козаків» у трьох томах (1892—1897), написав ще понад 200 праць, присвячених здебільшого українській історії. Виступав також як поет і прозаїк, уклав «Словник української мови» (1920).

Втім, не все було так безхмарно у житті науковця. У 1933 році його звинуватили у «буржуазному націоналізмі», а керований ним музей оголосили «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди». З роботи звільнили і впродовж чотирьох місяців до всього не ви-плачували академічної пенсії (член ВУАН з 1929 року). Щоб не померти з голоду, мусив нести на ринок різні речі й з того жити. Допомагали академікові, зокрема продуктами, місцеві шанувальники його творчості. У 1937 році в Україні було сфабриковано чергову справу так званого «Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля» на чолі з головою РНК УРСР Павлом Любченком. Дмитра Яворницького також зарахували до верхівки цієї організації й визнали «натхненником» дніпропетровського «контрреволюційного підпілля». Однак влада прагнула використати Дмитра Івановича як своєрідну «приманку», на яку мали б «клювати» «вороги народу», передусім «українські буржуазні націоналісти», а тому залишила його на волі.

У 1939-у, з нагоди святкування 125-річчя від дня народження Тараса Шевченка, Дмитро Яворницький був обраний до складу ювілейної Шевченківської комісії АН УРСР. До цієї дати майже 85-літній вчений підготував статті «Шевченко і Рєпін» та «І. Ю. Рєпін про Т. Г. Шевченка». І в останні роки життя Дмитро Іванович жваво листувався з друзями та колегами. Серце академіка зупинилося о п’ятій ранку 5 серпня 1940 року. Поховали його на міському цвинтарі Дніпропетровська. Заповіт же вченого поховати його біля стін створеного ним музею був виконаний лише у 1961 році. У 1995-у, з нагоди 140-ліття від дня народження, у Дніпропетровську біля історичного музею відбулося урочисте відкриття пам’ятника, спорудженого на народні кошти, видатному українському діячеві. 1991 року

Національна спілка краєзнавців України заснувала премію імені Дмитра Яворницького. А в листопаді 1998-го в селі Борисівка також постав пам’ятник видатному вченому, вірному синові України, хранителеві козацького духу — Дмитрові Івановичу Яворницькому.

Підготував

Ярослав ШЛАПАК.