Прогулянка в Зону

Маркіян уперше в Одесі як письменник. Ось що він розповів про свою книгу:

— Вона має дивну назву — «Оформляндія, або Прогулянка в Зону». Чому так називається? Нелегальний туризм — це в зоні відчуження протизаконно. Не згідно з кримінальним кодексом, а за кодексом адміністративним. Якщо нелегального туриста затримують, то складають протокол про адміністративне порушення. А міліція між собою говорить: «оформляємо протокол». Нелегальні туристи туди йдуть не для того, щоб бути спійманими, а для того, щоб побачити Прип’ять, Чорнобиль-2 і покинуті села. Сформувалися цілі пласти фольклору та гумору про оформлення протоколів. Зона — це гігантська країна, величезна земля, де можна гуляти тижнями й не зустріти жодної людини. Тому я й назвав «Оформляндія».

Звісно, ця назва дивакувата й своєрідна. Те, що в зону дуже складно й проблематично потрапити, — насправді міф. Усе, що було написано до цієї книжки, воно про те, що було із зоною колись, у минулому. Невдовзі сповниться 30 років Чорнобильській аварії. Про саму аварію, про подвиги й трагедії ліквідаторів написано чимало книг. Але ця книжка не про минуле. Вона про сьогодення, про те, що там відбувається зараз. Субкультура ця, чи навіть гурток за інтересами, достатньо дивна. Вважаю, що в цій книзі тема нелегального туризму повністю розкрита. Чим вона особлива? Я не складаю тут якогось списку порад для людей, котрі хочуть потрапити в зону нелегально. Не розповідаю, в яку маршрутку потрібно сісти чи в яке таксі. Що потрібно зробити, щоб не впіймали прикордонники біля колючого дроту і не завернули. Все це можна знайти в інтернеті, все це доступне в мережі (як і перелік спорядження). Але в інтернеті недоступні переживання, недоступні емоції людини, яка там буває з року в рік. Багато є звітів людей, котрі потрапили туди один раз — вперше і востаннє.

Цю книжку я почав писати після двох років ходіння туди. Коли почав помічати якісь закономірності, якісь ілюстрації плинності. Наприклад, одна фреска. Я її фотографую щорічно з одного й того самого місця. Вона з року в рік осипається сильніше й сильніше. Я починаю помічати щось, що справді глибше ніж перший дотик. Коли до цього доторкнувся, не ділився ні з ким, носив у собі. Я збирав і почав писати лише після того, як міг робити якісь висновки. Висновки про свою мотивацію, навіщо я туди повертаюся. Є багато життєвих історій із зустрічей зі всілякими маргінальними типами, всієї тієї сталкерської романтики. Навіть якихось елементів побуту, які для нас уже стали нормальними. Скажімо, коли ми приходимо в закинуту дев’яти- чи шістнадцятиповерхівку, то не поводимося, як мародери, котрі свинячать та вибивають шибки. Ми поводимося навпаки — заходимо в квартиру і починаємо прибирати. У помешканнях, де ночують сталкери, іноді більший порядок, ніж у київських квартирах.

— Чи не боязно спати в наметі, вдалині від життя, в місцях, де розвелася сила-силенна диких тварин, зокрема хижаків?

— Сталкери наметів з собою не беруть, — каже Маркіян. — У Чорнобильському краї в радіусі десяти кілометрів завжди можна надибати покинуте людське житло. А про диких звірів — це правда. Коли вперше чуєш вовче виття, робиться моторошно, хочеться стиснутися в маленьку горошину. Потім до цього звикається, але не одразу. Тварини уникають зустрічі з нами ще більше, ніж ми з ними. Є випадки, коли звірі йдуть на контакт з людиною. У Прип’яті живе дикий кабан Боря, якого люди підгодовують. То місцева знаменитість. А на одному з КПП до тамтешніх міліціянтів прибився лис Семен. Він не такий ручний, як собака, але якщо у вас у руках, наприклад, сосиска, то Семен за вами побіжить і проситиме.

— Про сталкерів та людей служивих — міліціонерів, рятувальників — ви вже розповіли. А який ще люд мешкає в зоні?

— О! Це цікаве запитання. Є місцеві, бабусі з дідами, ті, хто там жив до катастрофи. Після поневірянь, з якими стикався кожен переселенець, вони повернулися до своїх домівок. Живуть там багато років, п’ють воду з криниці, палять дровами, мають господарство. Доживають до глибокої старості і вмирають своєю смертю. Також широко представлений «бомонд» соці-ального дна. Це колоритні персонажі. Вони нас ро-зуміють, лише коли нас більше. Типи, які відсиділи по 10 років, а тепер полюють за металом, особливо ко-льоровим. Здебільшого агресивні, асоціальні, маргінальні елементи. Столична шпана також заглядала туди помародерити. Є й інші категорії — браконьєри та контрабандисти. Серед мирного люду трапляються хіпі.

— Але ж ходити по радіаційно забрудненій місцевості шкідливо та небезпечно. Чи маєте з собою дозиметр?

— Це беруть з собою новачки. Вони скрізь міряють, і всюди воно пищить. Зона за забрудненням схожа на шубку леопарда. Є темні плями, є безпечні місця. Я уникаю Рудого лісу і підвалу на одному з підприємств Прип’яті, де рівень радіації зашкалює. І є ще одне жартівливе правило: нема дозиметра — нема радіації.

У «Книгарні-кав’ярні» я придбав «Оформляндію» з підписом автора-мандрівника. Увечері вирішив переглянути, щоб пізніше почитати. «Пізніше» не вийшло: книжка написана так, що переглядання перейшло в захоплююче читання. «Мені справді цікаво писати. Письмо і Зона — це дві речі, за якими я не помічаю плину часу», — каже Маркіян Камиш.

Володимир ГЕНИК.