Вибори пройшли, життя триває

Враження посилюється тим, що методи «політичної боротьби» в містах і селах України залишилися незмінними. Агітація, оплачена грошима з невідомих джерел. Зацікавлені в конкретному результаті виборчі комісії. Маніпуляції з явкою виборців, готовність «виправити» підсумкові протоколи або зірвати вибори, якщо їх результат не влаштовує замовників. І зустріч-ний рух — готовність виборця продати голос. Те, що сьогодні називається «за гречку».

Особливості у нинішніх виборів, звичайно ж, були. Починаючи із закону, здатного заплутати як рядових громадян, так і досвідчених членів Центральної виборчої комісії, й закінчуючи ситуацією на сході. Коли ті, хто голосував, перебували фактично під прицілом ворогів.

Можна згадати також участь у виборчій кампанії громадських активістів, волонтерів і справжніх героїв-бійців, які зупинили агресора на Донбасі. Але цих людей — надію і совість України — політики використали як вітрину. Прикриваючи своє прагнення опинитися біля державного корита відразу після довгоочікуваної децентралізації влади.

Як і очікувалося, «відкриті партійні списки», за якими громадяни обирали депутатів міських та обласних рад, на практиці виявилися звичайною, випробуваною і такою, що не виправдала себе, пропорційною системою. Причому в найгіршому з можливих варіантів. За представництво у міських та обласних радах часто билися штучні, створені місцевими кланами і невідомі за межами мікрора-йону організації. І перемагали.

Партійне різноманіття призвело, зокрема, до «нічиєї», відібрало перемогу на місцевих виборах як у Блоку Петра Порошенка, так і в головних його опонентів у парламенті. І зіграло злий жарт з тими, хто за результатами місцевих виборів намагався і досі намагається передбачити «тектонічні зрушення» в уряді, дострокові вибори Верховної Ради VIII скликання і навіть відставку Президента.

Відсутність партії-переможниці на місцевих виборах є гарантією того, що нічого цього не станеться. Правляча коаліція в парламенті продовжить своє існування і формально не розпадеться, навіть якщо відмовиться підтримувати більшість президент-ських та урядових законопроектів. Включаючи зміни до Конституції в частині децентралізації влади.

Прем’єр-міністром Арсенієм Петровичем Яценюком, звичайно, можна пожертвувати. Призначити відповідальним за Крим, за Донбас, за жадібних олігархів, корумпованих митників, за високі тарифи на енергоносії, за курс долара, за жебрацькі пенсії, за непрацюючі заводи і нелітаючі літаки. Але звільнити Яценюка, коли перспектив економічного підйому нема і наступного дня після відставки прем’єра обстановка в Україні може стати вдвічі гіршою, означає ви-кликати вогонь на себе. Президент на це навряд чи наважиться.

На шляху
радикальних реформ — війна

З великою часткою впевненості можна сказати, що Порошенко не зважиться й на проведення радикальних реформ, як він обіцяв перед виборами. До речі, які реформи мав на увазі глава держави і в чому вони полягають, нам досі невідомо. Єдиний вдалий досвід українських реформ — перейменування міліції в поліцію, переодягання в нову форму і призначення високих зарплат. Але правоохоронну систему в цілому переодяганням не реформуєш. Та й в інших сферах державної діяльності, як не підвищуй зарплати, ефект від реформ — величина уявна.

Але якщо у глави держави справді є план проведення радикальних масштабних реформ, здійснити його заважає війна. Причому війна, в якій не можна спо-діватися на швидке закінчення во-єнних дій. З надійних джерел ві-домо: у Кремлі розраховували,

що місцеві вибори в Україні приведуть до поразки президентської партії і до торжества опозиції. Такий результат дозволив би натиснути на Порошенка, змусив би його погодитися на російський варіант «повернення Донбасу в Україну», а в підсумку призвів би до так званої «федералізації», до політичного контролю Росії над нашою країною.

«Нічия» на місцевих виборах зірвала кремлівські «мирні» плани і змусила повернутися до планів воєн-них. Їх задіють, якщо не вдасться провести місцеві вибори на окупованих територіях Луганської та Донецької областей за російськими лекалами, легалізувати терористів і змусити Київ вступити з бандитами в прямі переговори.

Постійна загроза відновлення війни, неможливість для України завершити конфлікт і налагодити подобу мирного життя змушують радикальні сили в суспільстві шукати винних всередині країни і породжують бажання покінчити зі «зрадниками» одним махом. Причому коло «зрадників» розширюється з кожним днем.

Не хотілося б повторювати твердження, що «треба міняти все і всіх», але ця вимога в період виборчої кампанії так часто звучала в устах рішуче налаштованої публіки, що потребує, як мінімум, осмислення. Старий світ, як показав досвід більшовиків, справді можна зруйнувати дотла. Але як показав той же досвід, розбудова нового світу вимагає потоків крові, мільйонів жертв, перманентної революції на Майдані і, можливо, великої війни.

Хотілося б думати, що цей безглуздий шлях український народ не обере знову, не вступить у криваву ріку вдруге, а на уламках авторитарного режиму спокійно і крок за кроком перетворить дикий капіталізм і дику демократію в нормальну цивілізовану державу.

На місцевих виборах 25 жовтня громадські активісти у цьому напрямку зуміли дещо зробити і провести в ради своїх кандидатів.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.