Мамаї раду радять...

На своє коло зібралися Мамаї. Оті характерники, а мо’ — й чаклуни, хоч направду — відчайдухи загадкові, лицарі на одчай душі, ніким до решти не розгадані козацькі душі правдивії. По довгих часах зійшлися докупи — не отамана обирати собі, а раду радити: чом це не видно їх ніде нікого, чому позаховувались по різних закутинах? Та чому так мало знають про них нащадки козацької нації, а бува — й зовсім позабували?..

Ото зійшлися вони та й гукають один до одного — давно не бачились. Допитуються один в одного: звідкіль будеш, пане-товаришу, та з якого коша причвалав?

— А прислав сюди нас добрий чоловік Окнемеря — це таке в нього козацьке ймення, розкривати не будемо, та знає тут його багацько творчого, малярського люду. Добрячий був колись козарлюга! Силу в руках мав неабияку. З глини міг виліпити будь-кого, краще навіть, ніж тато з мамою. Постарівся трохи, рани старі даються взнаки, то й одпочива тепер.

— А ти, друзяко, що за один? Либонь, вже й не згадать, де стрічались.

— Та ж від Олекси-отамана ми, отого, що з роду Триколенків. Батечко його, Іван Триколенко — ото мистець був правдивий! Як випише річку нашу південну — що на ймення Бог, то так і просяться туди наші «чайки»-човни. Тож і синок у нього вдався, бо як же інакше. Оно, скільки нас тут від нього.

— А декотрий, бачимо, з родиною прибув, козачка його поряд, ще й діточок малих привели зі собою. А чом це у кожного довкруж голови наче сонячне коло сяє?

— Так ото ж наш Олекса-отаман своє слово мовив: нехай, каже, дітки козачі світу побачать, та й на них люди подивляться. А сонячні кола оті — то німби, бо, каже, святі вони всі: козак на війноньці Вітчизну боронить, життя не шкодує свого, козачка вірна жде його, та не знає, чи діждеться, чи козачата малі не стануть сиротами…

— Свята правда… Ну а ви, браття, де забарились? Либонь, десь у тої молодиці, в якої чари на полиці, на добрих медах набувались?

— А таки ж угадав, чортяко! Од пані Тетяни всім вам вітаннячко, отієї, що Мельник. Нас там, у цієї пані, гурт нічогенький зібрався. Й усім нам вона — як мати рідна.

— А оті, задумані, що зоддалік поставали?

— Від козацької удовиці Зої Пасічник, вони за батьком своїм сотником тужать, того й задумані, та рушником подільським, нею гаптованим (хоч зветься тепер те вишивання модним слівцем — реконструкція), все милуються.

— Так і ми ж тут не самі по собі! А прибули на спомин душі матінки нашої Людмили Янопуло, дружиноньки пана полковника — вже згаданого тут Івана Триколенка, — малював, скажу вам, товариство, знаменито, це правда. А нас як шанував!..

Отак вони гомонять поміж себе та розказують кожен свою історію, бо ж історія наша українська немислима без козацтва, а козацька історія — то тисячі й тисячі козацьких таки життєписів. А поміж тими звитяжцями степовими осібно стоять Мамаї — чарівники-характерники, що незчисленно рятували братів своїх од вірної загибелі, що вміли кулі заговорювати й шаблі ворожі одвертать. І все то теє так мало знане в народі нинішньому, хоч саме він колись вилонив славне оте лицарство степове та залишив нащадкам образ отого чарів-ника-характерника, давши йому збірне ім’я Мамай.

Та так довподобився той Мамай простому людові, що чи не в кожній хаті селянській малювали той образ: на стіні, на печі, на дверях, віконницях, де хоч — навіть на вуликах. Отако сидить собі той козак Мамай на килимі простеленому, яким — хтозна — може, й сам паша турецький ступав, по-турецьки ж ноги склавши, на землі під дубом могучим, силу у нього черпаючи, на бандурі собі награє знічев’я, а бандура тая — то символ пісні нашої. Неподалік вірний коник застоявся, копитом землю б’є, до походу нового кличе. Он і шаблюка завжди під рукою, з гілки звисає. І ще перед ним й обіч нього багато чого: гострий спис у землю увіткнутий, а на ньому прапорець, є й карафка доброго меду — бо ж на відпочинку в рідній стороні, а ще й хлібина, і те, й се… Ген перед одним навіть вареників добрий полумисок. А онде Мамай на коні зі списом в руці, наче той змієборець, повчає, либонь, як змія підступного долати.

— Чогось малувато нас тут зібралось, браття.

— Так отож! Позаховувались, хто де. Ті в робітнях малярських затримались— охоронцями, чи що, поробились. А ті — в музеях, та не так воно легко відтіль вибратись на люди, добре ще, коли в експозиції, але ж декотрі по сховищах та запасниках нудять світом. Чом би не зібрати всіх докупи?

— Негоже, негоже це, мали би нас тут бути нині сотні та сотні, наразі ж в рази менше зібрано.

— Хоч і мало нас тут, а все одно сила, бо з нами по-руч — Тарас наш, Григорів син… Здоров будь, батьку!

— І ви здорові будьте, братове-козаки, характерники та звитяжці! Ачей, все про минуле згадуєте, як воно славно було колись. Як у степу ревіли гармати, як ви, браття-запорожці, вміли панувати… Відгуло!.. Майбутнім тепер доконче треба опікуватись, про його дбати. А то, бач, зосталось вас трохи…

— Та й за те дякувать добрим людям, а попервах — малярам-художникам: нагадали, що давно час отако зійтися в коло, погомоніти… Шкода лишень: декотрі не схотіли, бач, відпустити нашого брата на це коло. А інші, хоч і згадали про нас, та не про всіх, на жаль. Добре, що хоч ти, батьку, прийшов. А таки ж гаразд вписався у наше коло!

— Цим завдячуємо краянину нашому Максим’юку, що ім’я Тарасове гідно несе. Де лиш знайде парсуну чи будь-що з української старовини — все оддасть, а таки мусить запопасти. І все то теє — його багатство, яким щедро ділиться.

— А хто ще онде чвалає сюди? Також наш?

— Та наш, наш то… Гуля Максим! А нумо, приставай до гурту, друзяко! Та будемо раду радити, чим та як прислужитись можемо нині народові нашому… Заки мовчать гармати в степу…

— Гармати хоч і мовчать, а ворог наш одвічний — підступний, не йміть ніхто віри супостату. А ми, козаки Мамаї, ще станемо в добрій нагоді.

Роман КРАКАЛІЯ.