Переглядів: 1110

Сергій ЛОЗНИЦЯ: Ця війна — свого роду десовєтизація

В українського кінорежисера Сергія Лозниці горять очі. Ми зустрічаємося з ним в кафе при кінотеатрі «Київ», де проходить прем’єра його документального фільму «Подія». Стрічка розповідає про те, як люди вийшли на вулиці під час путчу в Ленінграді в серпні 1991 року. Режисер натхнений, у нього зараз щільний творчий графік: робота над сценарієм фільму про події на Донбасі і картина «Покірна», яку він почав ще до революційних подій в Україні.

За останні півтора року Лозниця прогримів з документальним фільмом «Майдан» по всій Європі: кіно показали на 67-у Каннському кінофестивалі, а на Міжнародному фестивалі фільмів про права людини в Нюрнберзі він взяв гран-прі. В Одесі під час прем’єри зал двічі ставав на моменті, де мітингувальники на Майдані виконують державний гімн.

Критики ж неодноразово нападали на Лозницю за відбір не найпереломніших моментів революції і за брак динаміки. Втім, «Майдан» дивляться все одно, а за півтора року фільм ніби подорослішав і змінився разом з глядачами й учасниками подій.

— Через півтора року ви переосмислили те, що зняли про Майдан? Чи хотілося б його переробити?

— Анітрохи. Я зробив би точно таку ж картину і зараз. Просто з плином часу змінюється сприйняття фільму глядачами. Для мене ця подія — трагедія, в яку залучено величезну кількість людей. Перемога, за яку в ім’я якої була зроблена колосальна жертва. І це для мене дуже важливо: не перемога і радість від того, що хтось змінився у владі, а похорон жертв. Вважаю, що збереження пам’яті про жертви, названі поіменно, — це перший крок до того, що зможе відмежувати наше суспільство від радянського минулого.

У радянський час людина була «ніщо», й убитих солдатів ніхто не рахував, і ніяких особливих почестей, крім братської могили або могили невідомого солдата, що соромно в принципі, в радянській традиції не було.

Паралельно ми можемо згадати недавню історію з псковскими десантниками, які загинули на сході України, а їх могили стоять без імен.

— Для вас конфлікт, який відбувається на території Донбасу, він про що?

— Перш за все, в цьому конфлікті існує щось, що дало йому здійснитися — зовнішня сила. Без неї він не виявився б у тій мірі, в якій проявився, — у збройному зіткненні. У більшості людей не було б такої зухвалості.

Людина взагалі не схильна вбивати іншу, це дуже важко. У Хічкока є прекрасний фільм «Розірвана завіса», і там десятихвилинна сцена, де правильний західний розвідник намагається вбити неправильного агента «Штазі» (міністерство держбезпеки НДР — «УП»). І це дуже страшно, довго і болісно. Є, звичайно, певні люди, в яких у серці немає цього імпульсу, що дозволяє промахнутися під час пострілу. Такі люди стають снайперами.

Є і друга ідеологічна складова — це проект майбутнього, який відрізняється у цих людей (у тих, хто підтримав Майдан, і тих, хто став на бік сепаратистів, — «УП»).

З одного боку, люди вийшли на Майдан не за Євросоюз — ніхто особливо не знає, що таке Євросоюз, — а з іншої причини. Щоб відстоювати власну незалежність і власне право вирішувати, що вони робитимуть у житті. А це повністю суперечить радянському проекту.

Що таке радянський проект? Ви як людина не несете ніякої відповідальності, ви віддаєте цю відповідальність владі. Ми, влада, вам скажемо, що робити, і гарантуємо певні блага — охорону здоров’я, освіту і так далі, але сукупно відбираємо у вас відповідальність за майбутнє.

А «ми», влада, — це хто? Це дірка насправді.

Донбас — за Радянський Союз. Вони ж не хочуть бути Росією, вони хочуть бути Радянським Союзом, там же теж така Soviet dream почалася, ілюзія.

Це дуже проста схема, вона вимагає простих відповідей на складні питання. А проста відповідь — це війна. Тому що це простіше, ніж домовлятися або шукати якесь спільне рішення, яке всіх влаштовує. Й ось таким ось чином проходить десовєтизація.

— І війна — це десовєтизація теж?

— Звісно. Якщо подивитися на історію того регіону, вона особливо страшна. Скільки людей було знищено голодом, таборами, злочинними наказами... Ця територія історично довго була під жорстким пресом жаху.

Думаю, весь цей жах у нас відбувається ще і тому, що не було судового процесу над цими жахливими злочинами.

І кожне наступне покоління живе в стані забуття.

— Це як приховування травми — простіше забути...

— Не простіше, тому що вона повертається. Цей досвід не йде нікуди: коли кістлява в шкіряній формі стукає у двері, ви розумієте, що робити. Кожен знає принцип: «треба мовчати, нехай сусіда візьмуть сьогодні, а завтра може за мною не прийдуть».

— Ви тому взялися за осмислення подій серпня 1991-го?

— Так, і тому ще, що знайшов блискучий архівний матеріал. Цей матеріал лежав на Ленінградській студії документальних фільмів, де я працював вісім років. Я згадав про цей архів, бо вже йшов Майдан і я бачив обличчя людей, які стояли на Майдані. Я подивився архівні кадри путчу і подумав: Боже мій, це ж зовсім інші люди!

І зробив «Подію» диптихом до фільму «Майдан». Якщо подивитися ці дві картини одну за одною, ви можете бачити дистанцію, яку ми пройшли за цей час.

— А та подія — це трагедія, як Майдан, чи ні?

— Ну, там же були жертви, три людини загинули. Це трагедія, оскільки це крах ілюзій. Через деякий час можна сказати, що це подія, яка мною сприймається як крах ілюзій. Який же наївний я тоді був!

Разюче, що взагалі інтелігенція в той час, точніше, освічений клас, не тільки інтелігенція, — це слово не дуже люблю, — не був готовий до того, щоб змінювати порядок речей і диктувати свій порядок денний.

Та й зараз вже можна говорити про те, що то була революція, спровокована правлячим класом.

— У випадку з Майданом теж виникало таке питання: а що, якщо він інспірований зверху? Були розмови про те, що це проект Льовочкіна, наприклад. Наскільки вони доречні? І чи є різниця, якщо люди вийшли все одно за щось своє?

— У 1991 році люди не вийшли б, якби не були введені танки. Була провокація. На Майдані ж була подія-поштовх, яка ініціювала драму, змусила вийти величезну кількість людей. Вони ж вийшли від обурення!

А якщо ми говоримо про Київ, то 19 серпня 1991 року тут було тихо. Я прекрасно пам’ятаю серпень 91-го. Я був у Києві. Пішов пішки від Голосіївки в центр. Тиша була. Лише група людей з 500 осіб стояла на пустирі біля республіканського стадіону. А в центрі було тихо.

Це потім вже вийшли. І доля всієї країни вирішувалася десь під килимом.

Майдан міг розвиватися і за іншим сценарієм: побили, всі злякалися, ніхто не вийшов. Могло бути таке? Цілком. Але так не сталося. Інший сценарій: коли попередили в січні, що після 4-ї години прийдуть зачищува-ти і всі, хто на Майдані, будуть поза законом, прийшло 100 тисяч осіб — зачищуйте. Могли не прийти, але прийшли! А коли почали стріляти, теж можна було припустити, що розбіжаться. Але ніхто не розбігся.

Катерина СЕРГАЦКОВА.

Джерело: http://life.pravda.com.ua.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net