Найдорожчий скарб

Для Світлани Матійчук перша половина була затьмарена сирітством. Їй було сім років, коли від невиліковної хвороби померла мати, а батько кинув сім’ю ще до народження дочки. Куди було діватися бідній сиротині? І пролягла її стежечка з рідного села Нерушай Татарбунарського району до Балт-ської школи-інтернату. Попервах усе було незвично і лячно. Але на новому місці зустріли її привітно, оточили турботою й увагою. Там подружилася з дівчинкою родом із села Бурдівка Роздільнянського району. І по закінченні школи приїхала до неї в Бурдівку, влаштувалася на місцеву птахофабрику.

Слід, однак, зауважити, що був іще один мотив, який срібно бринів у її серці і кликав у те село. Зі шкільних літ вона познайомилася з хлопцем Віталієм, який там жив. Те знайомство переросло в міцну дружбу і світле кохання. Він пішов в армію, а вона його вірно чекала. І це було зворушливо. Після армії побралися.

Йшов 1993 рік. Пам’ятаємо, як тоді було сутужно і з речами, і з продуктами, але весілля справили на славу. За святковими столами знайшлося місце для більше сотні гостей. Як і годиться, були музика, пісні, танці, ігри, жарти… Максимально дотримали весільну обрядовість, що формувалася впродовж багатьох століть. Світлана Вікторівна й досі в деталях пам’ятає, як знімали фату…

«Не потрібен і клад, коли у подружжя лад», — кажуть у народі. Ось і в Матійчуків усе склалося до ладу.

Колись, згідно зі звичаєвим правом, сім’я набувала чинності лише тоді, коли в ній з’являлися діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною. Сьогодні мало що змінилося: рано чи пізно молоді усвідомлюють потребу створити родину, народити нащадків, яким хочеться дарувати тепло свого серця, опікуватися ними та із задоволенням спостерігати за їхнім зростанням, радіючи кожному кроку маляти, а потім — кожному життєвому успіху своєї кровинки.

Світлана Вікторівна, згадуючи своє сирітство, твердо вирішила, що в неї буде багато дітей. Щоб вони, рідні, у тяжку хвилину могли одне до одного прихилитися, разом порадитися, допомогти одне одному…

Чоловік, Віталій Васильович, став надійним і добрим сім’янином. Він не сидить на місці і прагне забезпечити своїх кровинок всім необ-хідним. Якщо морозиво — то ящиком, якщо згущене молоко — то п’ятилітровою банкою, а якщо банани — то оберемком…

А тепер ближче познайомимося з дітьми. Найстарша — Марія — названа на честь мами Світлани Вікторівни, або, як її зазвичай у сім’ї звуть, Маша, 1995 року народження. Зараз навчається у Балт-ському педагогічному училищі. В своїй групі виконує роль старости. Цей вибір їй дістався не випадково. Вона серед кращих у навчанні. Брала участь у конкурсі знавців української мови імені П. Яцика та в аналогічному конкурсі серед вихованців училища й посіла перше місце.

Маші притаманне гармонійне поєднання інтересів. Вона кохається у музиці та співі, виступає в ансамблі сопілкарів «Дударик» та є незмінною учасницею народного хору. Має звання «Кращий спортсмен року», якого удостоїлася, захищаючи честь групи у спортивних змаганнях з баскетболу, легкої атлетики, настільного тенісу та шашок. Брала участь і в обласних змаганнях з волейболу та здобувала призові місця.

Дівчина наділена Божою іскрою любові до поезії, пише вірші. Вони пройняті патріотичним духом, високим злетом думок і почуттів. Про це свідчать уже хоча б назви творів: «Героям Майдану», «Україна в серці», «Разом і до кінця», «Повернись!»… Марія мужніє, співпереживаючи за долю України, якій випали тяжкі випробування. Цей хрест, наголошує авторка, слід

Пронести з гідністю і вірою
у серці,
Прожити так, щоб бачили усюди,
Що ми не ті, в кого немає честі.
Ми — патріоти! І ми —
сильні люди.

Через рік після Марії народилася Анна, яка отримала ім’я на честь мами Віталія Васильовича. Закінчивши школу, Аня подала документи в Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова. Вдома переживали: чи ж подолає кон-

курсний відбір? Але дочка не вагалася у виборі. І вступила — куди б ви думали? — на факультет романо-германської філології. Кілька місяців навчалася за контрактом, а потім її, старанну і здібну, перевели на бюджет. Зараз уже на третьому курсі, вивчає англійську, німецьку та іспанську мови.

Питаю у мами, чи приїздила Аня на канікули.

— Цього разу в неї не вийшло, — зітхнула. — Як і чимало інших студентів, вирішила підробити. Вона у нас самостійна…

Олександра, третя в сім’ї, 1998 року народження, пішла доріжкою сестри і цього року по закінченні школи теж вступила до того ж університету, на філологічний факультет, російське відділення.

Що цікаво, Саша, як і Маша, кохається в поетичному слові, але поки що на суд громадськості свої вірші не виносить. І ми не будемо її квапити. Головне в іншому: це прекрасно, коли в юному віці людина прагне донести власну думку у всій пишноті мови, коли душу — байдуже, вдень чи вночі — осяває іскра знайденої вдалої метафори чи несподіваної рими. І, здається, виростають незримі крила.

Обидві сестри чи не найбільше люблять поезію Ліни Костенко. До речі, у неї є вірш, який так і називається «Крила»:

…Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого — з вірності у коханні.
У кого — з вічного поривання.
У кого — з щирості до роботи.
У кого — в щедрості на турботи.
У кого — з пісні, або надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Так стають на крило і діти Світлани Вікторівни та Віталія Васильовича Матійчуків.

Четверта дитина — Ксенія (2004 року народження) — учениця п’ятого класу Бурдівської загальноосвітньої школи. Батьків тішить, що вона добре вчиться і кожен навчальний рік закінчує з похвальним листом. Теж тягнеться до прекрасного, до творчості. Вона відвідує гурток паперопластики, і в її руках народжуються дивної краси квіти, кумедні звірята. А ще захоплюється вишивкою бісером. Одну з її робіт дивіться на знімку, вміщеному в газеті.

У 2006 і 2008 роках Бог дав подружжю двох хлопчиків — Дмитра (Дімку) та Івана (Ванечку). Зараз вони ходять, відповідно, у четвертий та другий клас місцевої школи. Обидва — старанні учні, працелюбні, слухняні, уважні мамині помічники. Старший любить футбол, а менший росте дослідником: посадить зернинку і поливає її, а коли росточок зійде, кличе маму: «Дивись, мамо, це я виростив сам!».

І, нарешті, найменша — Соломія. Це ім’я Світлана Вікторівна почула випадково — в Затоці, де в той час відпочивали приїжджі із Західної України. Воно їй настільки сподобалося, що вирішила назвати так і свою донечку. А що, ім’я хоч у наших краях і рідкісне, але дуже красиве. У перекладі з давньоєврейської воно означає мир. А ще цьому імені приписують такі риси: активність, діловитість, обачливість, зваженість. Та поки що Соломійка залюбки ходить до дитсадка «Сонечко», де навчилася пісень. Улюбленою її піснею стала «Ми — українці», яку так експресивно виконує Наталія Бучинська. Слідом за нею і Міка виводить:

А нас б’ють — ми ж не падаєм,
А женуть — не йдемо.
Рідну землю ми радуєм
І щасливо живемо…

Світлана Вікторівна розповіла, що, було, йдучи з нею за руку, дівчинка навіть незнайомим людям з гордістю казала: «А ми з мамою українці. Ви любите Україну?».

Така ж хвилююча причетність до свого народу притаманна й іншим дітям. Промовиста деталь: школярі прикріпили на свої портфелі жовто-сині стрічечки.

Мати може розповідати про своїх діток годинами.

— Якось, — згадує вона, — Ванюша каже нам: «У нас був президент Янукович, а зараз — Порошенко. А потім буду я».

А ще Іванко — шукач скарбів. То тут копає, то там. «Та хто там той скарб заховав? — спересердя кидає йому мати. — Облиш». «Ні, мамо, а раптом…» — одказує малий. І ще не відає, що найбільший скарб, дорожчий від срібла-золота, — це вони, діти. Гарні діти гарної сім’ї.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.
Роздільнянський район.