На чесних шляхах долі

Народився 23 вересня 1935 року у Білгород-Дністровському районі, в селі Широкому, в селянській же родині. «Моє свідоме життя починалося під час бурхливих подій сорокових років минулого століття, коли моя рідна Бессарабія, як розмінна монета, переходила з рук у руки», — напише він у 2007-у в автобіографічній повісті «Підрізані крила». І далі — з цієї ж повісті-спомину:

«Друга світова війна в моїй свідомості почала свій відлік вибухами. Ці вибухи, підняли в повітря мости через річку, яка протікала через наше село. Постало ще більше питань, на які знову не було відповідей. Питання різні. Чому, наприклад, відступаючи, Червона армія забрала у людей коней з повозками? Селяни лишились наодинці з клаптиком землі, який повернули у власність після розпаду колгоспів. Сталось так, що обсіялись при радянській владі, а збирали врожай вже при румунах.

Чому багато чоловіків і парубків, яких забрали до лав Червоної армії, повтікали звідти та ховалися до приходу румун? А потім румуни забрали їх до своєї армії, на ту ж саму війну, та люди знову повтікали додому... Втікачі переховувалися, де тільки могли. Кожен день в селі були облави. Втікачів ловили, били, в’язали руки та відправляли кудись... А вони, через деякий час, знову тікали!..

Безліч було й інших питань. Шукаючи відповіді на них, ми швидко дорослішали, пізнавали ціну життю.

Багато питань виникало й тоді, коли влітку 1944 року польові військкомати Червоної армії призвали на фронт все доросле чоловіче населення, лишивши дома старих чоловіків, жінок та дітей. Нам, дітям, нарівні з дідусями та мамами, довелося виконувати дорослу роботу. Не забути ніколи те горе, коли родини отримували похоронки. А вони почали приходити в село уже через місяць після того, як чоловіків забрали на фронт.

Після закінчення війни ми пережили страшний голод, який щодня забирав у нашому селі десятки життів. Порятунку майже не було. Люди від недоїдання пухли і вмирали...».

Така ось довга цитата. Але вона варта того, щоб її прочитали, бо в ній — правда, пізнана очима не по літах дорослого бессарабського хлопчика. І така ж щира, відверта, довірлива вся повість. А, скоріше, навіть не повість, а записана текстом сповідь. Сповідь перед собою, батьками, дітьми-внуками, всім білим світом. Прочитайте її, якщо роздобудете.

Закінчив Широківську середню школу та Білгород-Дністровське педагогічне училище. Працював учителем, а після служби в армії — першим секретарем райкому комсомолу. Потім було навчання в Московській вищій партійній школі та в аспірантурі Одеського інституту народного господарства. Захистив дисертацію і здобув науковий ступінь кандидата економічних наук.

Упродовж сорока з лишком років Матвій Юхимович Деревенча очолював сільськогосподарські підприємства нашого краю та Одеську овочеву науково-дослідну станцію. Заслужений працівник сільського господарства України, відмінник народної освіти України. Не полишає роботу й сьогодні (такий уже гарт) — викладає в Ізмаїльському інституті водного транспорту, доцент кафедри економічної теорії. А ще — пише. Вірші, оповідання, спомини. Пише без вимислу, правдиво, бо правда для нього, зізнається, — «як біль у серці, якщо правда є — то мені легше».

Добра вам, шановний Матвію Юхимовичу! Нехай усюди торжествує правда! Від того і вам, і всім буде легше.

Іан МЕЛЬНИК.