«Які минають люди неповторні!»

Пісні, що пережили віки
і стали святом душі

Коли чуєте відомий вислів «Пісня — душа народу», не вважайте його зачовганим штампом. То справді так. Без прадавньої материнської пісні моя власна душа вже давно зміліла б, виснажилася. Тому вдячна долі, що виросла у співочому краю серед простих, але таких високоморальних людей, для яких саме старовинна пісня була одвічним мірилом совісті, добра. Сьогодні відчуваю потребу у тому, щоб згадати пісні, які за все життя ніколи не чула по радіо чи деінде і які ніколи не вчила. Вони просто влилися в мене, як вливається у легені чисте, свіже повітря.

У моєї родини складна і трагічна доля. На відміну від старших братів, рідної мами не пам’ятаю. Вона загинула в атокатастрофі, коли залишалося сімнадцять днів до моїх перших іменин. Батько лишився зовсім безпорадним з п’ятьма малолітніми дітьми, я ще й ходити не вміла. Хто їх догляне? Думав про це не лише батько, а й родичі, сусіди. Всі погляди звернулися на вдову, чоловік якої загинув на фронті. Мешкала вона з двома донечками на нашій-таки вулиці. Працювала, давала лад дітям і господарству, то навіщо ще якийсь клопіт?

Вмовляли мою матусу мало не всім селом. І не встояло її добре серце перед тими вмовляннями та батьковими слізьми. Коли переступила поріг нашої обшарпаної хатини, підняла очі до покутя, де висіли образи, перехрестилася й вимовила найголовніші слова: «Боже! Дай мені любові до цих діточок». Вона не йшла заміж — звалювала на свої плечі непосильну ношу. Той, хто виховав бодай одну чужу дитину, знає їй ціну. А тут — п’ятеро!

Чи то Бог почув щирі слова, чи такою вже була вдача нашої рятівниці, але я ніколи, на малесеньку мить, не відчула, що живу біля нерідної людини. Коли якісь «доброзичливці» казали «ваша мати», чемно їх поправляла: «Не мати, а матуся». Якщо ж у когось проривалося неласкаве «мачуха», мало не зомлівала від обурення. Вже понад два десятиліття мами немає на цім світі, та я постійно «розмовляю» з нею. Ніби й не розлучалися. Звертаюся не інакше, як ріднесенька, люба, золота.

І увесь той пісенний світ, яким досі живиться душа, також від мами. У неї був пречудовий голос. Коли я чула його, чомусь уявляла цівочку молока, що ллється з горнятка. Мамин хист успадкувала старша сестра (ми хоч і зведені, але на все життя рідні). З переселенням вона мусила обмежитися шестикласною освітою, бо треба було допомагати обходити велику сім’ю, піднімати понівечену хатину. А могла б з таким голосом стати знаменитою співачкою. Я його можу вирізнити з тисячі, й уявляється він мені стрімкою, прозорою, як сльоза, річкою.

Співачкою (через нас) сестра не стала. Зате завжди на свято Василя була найкращою Маланкою і найкращою старшою дружкою на весіллях. Від запрошень відбою не було. Втім, співали не лише на весіллях (вони — рідкість), а й під час храмових свят, родин, хрестин, іменин. Застілля тодішніх поколінь надзвичайно відрізнялися від теперішніх «гоцалок» під гнучку музику, від якої можна оглухнути. Тоді збиралися не стільки, щоб «побалакати», а для того, щоб разом поспівати.

Перед храмовим святом, яке на нашому «кутку» бувало 28 серпня, в день Успіння Пресвятої Богородиці, мама з татом робили вино з цукру та гілочок чорної смородини. Чомусь виноград тоді ще не увійшов у моду. Виходив такий собі трішки міцніший за пиво напій, від якого ніхто не хмелів. Пиття було просто даниною традиції, аби «промочити горло». Розмови швидко стихали, і починалися пісні.

Я непомітно примощувалася у якомусь куточку і зачудовано слухала про вишеньку-черешеньку, що «весною зросла, літом виросла, над бистрою рікою коренилася», «Ой у полі озеречко, там плавало відеречко, соснові клепки, дубове денце, не цурайся ж мене, серце», «Ой як я недавно сиротою стала, ой як я багато горенька зазнала», «Горювала я з тобою, ще й без тебе буду», «Об’їхав Росію, ще й три города — не знайшов кращої, як та сирота». А потім тихенько плакала, зачувши про чаєчку, яка до дороги припадає, чумаків благає, щоб віддали чаєняток, «бо я їхня мати». Вже значно пізніше дізналася, що написав цю безсмертну пісню гетьман України Іван Мазепа.

Деякі пісні, котрі, здається, тільки й знали у нашому селі, хочу навести повністю чи бодай частково. Можливо, хтось десь відродить їх, дасть друге життя. Ось справжня балада. Кажуть, вона про козака Іскру та Марусю Чурай.

Ішли три козаки із Дону додому.
Перший козак каже: «риба-щука грає».
Другий козак каже: «Маруся тунає».
Третій козак каже:
«Що буде, те й буде —
Свою Марусеньку рятувати буду».
— Ой рятуй, козаче,
одержиш награду —
Від мого батенька коня вороного,
А від матусі — сідельце на нього.
— Не треба, Марусю, твоєї награди,
Бажаю з тобою на рушничок стати.
— Ой краще я буду в морі потопати,
Аніж із нелюбом на рушничок стати.
Ой краще я буду в морі пісок їсти,
Аніж із нелюбом на покуті сісти.

Пісня пережила багато віків, передавалася із вуст в уста. Можливо, не все в ній гаразд з римами і словами, але як талановито передано цілісність натури, непохитність дівчини, яка не уявляє подружнього життя без любові.

А ось зовсім інша житейська історія.

Ой на горі розрита могила,
там дівчина вечерю варила.
Та вечеря стиха закипає —
козаченько на поріг ступає.
— Сідай, милий, отут на порозі
та й розкажеш, що чув у дорозі.
— А чував я такую новину,
що ти маєш малую дитину.
— Іди, милий, із сіней у хату,
я розкажу тобі усю правду.
Була в мене циганочка вранці
та й забула дитину на лавці.
— Брешеш, мила, брешеш, чорнобрива,
бо циганська не така дитина.
Бо циганське чорне та погане,
а солдатське — біле та рум’яне.

Ще одна подібна ситуація.

Біля моря на пісочку
колисала дівчинонька сина й дочку,
Колисала ще й плакала:
— Ой чого ж я вітця й неньку не слухала?
Послухала дворянина,
бідна ж моя голівонька, безневинна.
Бо дворяни пізно ходять,
не одную чорнявую з ума зводять.

Як на нинішнє розуміння, нічого страшного немає в тому, щоб, не маючи чоло-віка, народити дитину. У давніші ж часи це було надзвичайною подією. Пригадайте хоча б шевченківську «Катерину». Яка трагедія, яка безвихідь! Саме така оцінка по-дібної ситуації і втримувала на висоті народну мораль і загальнолюдські цінності. У ранг святості підносилася любов.

Чорноморець, матінко, Чорноморець
Вивів мене босую на морозець.
Простояла ніченьку та й байдуже.
Люблю Чорноморчика,
люблю його дуже.

Ось на що здатна справжня, непідробна любов. Вона — всеперемагаюча. Втім, у «репертуарі» моїх предків були не лише емоційні, побутові історії, а й пісні високого патріотичного звучання.

А вже літ зо двісті, як козак в неволі.
Понад Дніпром ходить, викликає долю:
— Гей, гей, вийди, доле із води,
Визволь мене, серденько, із біди.
— Не вийду, козаче, не вийду, соколе,
Бо добре ти бачиш,
що й сама в неволі.
— Гей, гей, у неволі, у ярмі,
Під московським караулом у тюрмі...

Мама цікаво навчала нас патріотизму. Вона говорила просто й переконливо, як-от про те, що вже сонце зайшло: «Немає нічого кращого в світі за Україну, Біляївку і нашу вулицю». Тож любов до цих трьох «об’єктів» всоталася у кров та й залишилася там навічно. А пісні, що з дитинства заполонили душу, стали яскравим образом, вираженням тієї любові.

Ми із сестрами вже всі троє немолоді. Та коли домовляємося про зустріч, обов’язково звучить магічне слово «поспіваємо». Воно нас об’єднує міцніше за найтовстіші ланцюги. Те, що я записала, лише дещиця зі всього мелодійного скарбу, який видобуваємо з пам’яті. Воістину пісні, котрі пережили віки, — найвище свято душі, особливий духовний світ. Тому мені важко збагнути, чим живуть люди, надто — молоді, які не співають.

НА ЗНІМКУ: Галина Могильницька, Віра Семенченко, Роман Кракалія та Ганна Рудик.
Фото з архіву Г.А. Рудик.

Віра Сергіївна СЕМЕНЧЕНКО.

Освітлена любов’ю душа до усього рідного, українського.

Чудовий журналіст, що не боялася витягувати правду на світло, захищати від несправедливості, дивитися прямо, не відводячи свого погляду від неправди, як би хто не хотів її приховати. Полум’яна, нелукава, нетерпима до нещирості…

Генеруючи свою потужну енергію в наш простір, вона живила його тим позитивом, що спонукав до очищення та подолання інерції конформізму…

Прийми й упокій, Господи, її чисту душу!

Царство їй небесне і світла пам’ять!

Правління Одеської обласної організації Національної спілки художників України висловлює глибокі співчуття Роману Тарасовичу Кракалії та усім рідним і близьким Віри Сергіївни. Разом висловлюємо співчуття широкому колу її друзів і шанувальників.