Добро від галасу блідніє

Дослідницька, наукова скрупульозність: пошук і перевірка-підтвердження з усіх доступних джерел. Тут Григорій Дем’янович — мов справжній розвідник, слідопит. Доктор філологічних наук, професор Григорій Клочек анітрохи не перебільшив, коли написав про нього як про «блискучого відкривача та інтерпретатора призабутих літературних імен, творів, фактів, перед яким — якщо знаєш справжні масштаби ним зробленого — зажди хочеться з вдячністю схилити голову».

Масштаби ж відкритого й оприлюдненого, а відтак доступного нині як для фахівців, так і для допитливого загалу, справді вражають. Це півтора десятка книжок, понад три тисячі літературознавчих і краєзнавчих розвідок, опублікованих у журналах та газетах, ціла низка бібліографічних покажчиків, величезна кількість статей в енциклопе-діях, словниках, довідниках (зокрема, таких солідних, як «Енциклопедія сучасної України», «Українська літературна енциклопедія», «Шевченківський енциклопедичний словник», «Митці України», «Мистецтво України»)… Всього й не злічити.

Про слідопитівський хист Григорія Зленка у передмові до книжки самого слідопита «Пошук для прийдешнього» (Одеса, «Астропринт», 2004) академік Іван Дзюба висловився так: «… Він обдарований тим чуттям, яке зупинить його там, де менш уважний дослідник нічого не помітить; він має ту міру впертості, яка дає йому снагу «копати» там, де інший втомиться і безнадійно махне рукою».

Та відкриття й дослідження — то лише півсправи. Друга частина — власне письменництво (згадайте: після радіорозповідей — «серйозне доопрацювання текстів для періодичної преси», а потім ще, звісно ж, і перед виходом у книжковому форматі). У Григорія Де-м’яновича свій почерк, зленківський. Його літературознавчі розвідки — це «своєрідний літературознавчий «детектив», розплутування різних «вузлів» і загадок, залишених стихією творчого життя ХІХ — ХХ століть і похованих в архівах та забутих старих газетах і журналах» (Іван Дзюба). Ось так: творець якщо й не окремого жанру, то його підвиду, підрозділу чи як його ще там назвати. Головне ж — не в назві, а в тому, що це — інакше й це «інакше» з цікавістю читається.

Говорячи про Зленка-дослідника, не можна обминути ще одну дуже істотну деталь. Григорій Дем’янович ніколи не спинявся на  півшляху: відшукане ним мало стати набутком усіх, заповнити порожню соту в історичному стільнику й удостоєне тієї уваги й того пошанівку, на яке воно заслуговує від сучасників. Яскравий приклад — повернення Івана Луценка. Саме під таким заголовком у згаданій книжці «Лицарі досвітніх вогнів» вміщений нарис-розвідка про визначного українського лікаря і громадського діяча, борця за незалежну Українську державу Івана Митрофановича Луценка, чиє ім’я на багато десятиліть було викреслене з нашої історії. Наполегливий пошук і настійна ж ініціатива Григорія Зленка, підтримана Світовою федерацією українських лікарських товариств й українською громадою Одеси, не були марними: восени 1996 року на будинку 52 на вулиці Пастера встановлено меморіальну таблицю «людині, відданій Україні до самозречення».

Нагадаємо, у післяслові «Від автора» до «Лицарів досвітніх вогнів» Григорій  Дем’янович виокремив дві газети —  «Чорноморські новини» і «Кримську світлицю», де він уперше надрукував більшу частину із тридцяти трьох портретів діячів одеської «Просвіти» 1905 — 1909 років. Але нариси про одеських просвітян — це лише дещиця з опуб-лікованого знаним письменником-до-слідником на шпальтах «ЧН». Рубрика «Розповіді літературного слідопита» мала постійну прописку й чимале коло шанувальників-читачів. Авторитет першовідкривача Григорія Зленка, без сумніву, працював і на авторитет нашого видання.

Нас, журналістів «Чорноморки» (а Григорій Дем’янович і сам звідав журналістської праці), не могли не тішити знайомство, товаришування, а когось — і дружба з цією дивовижною людиною. Кожен його прихід у редакцію — це не лише кілька сторінок надрукованого на машинці і поправленого за всіма редакторськими канонами тексту, це й  неквапна розмова про те, щоб не дати «притлумити й зганьбити наше минуле — без того ж бо не буде Майбутнього», про Шевченка, Лесю Українку, Франка, Михайла Федоровича Комарова, ім’я якого, на його переконання, мала б з гордістю носити Одеська національна наукова бібліотека, про місцевих по-літиканів, що викреслюють з історії міста все українське і підносять чуже, імперське, про нові книжки колег по письменницькому цеху, про те, що «випололи мову русофіли,/ Що служили розумом і тілом,/Як велів щоденно «старший брат», про добро, що «не вимага афіш — / Воно від галасу блідніє. / Чим робиш ти його тихіш,/ Тим яскравіш воно видніє»…

«…Протягом багатьох десятиліть моя кожна поїздка в Одесу починалася з ритуалу: піднятися стрімкими сходами на останній поверх флігеля адмінкорпусу Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького за високим парканом і відчинити двері у зовсім невеличку кімнату редакційного відділу з книжковими шафами і трьома крихітними сходинками. Там у кутку біля вікна незмінно протягом сорока років сидів мій учитель, український письменник, енциклопедист Григорій Дем’янович Зленко. Я ніколи не міг вгадати, чи то вікна відблиски на його окулярах, чи ніколи не зникають бісики в очах. Він завжди усміхнений і готовий продовжити монолог, який розпочав у своїй хаті, коли я, неофіт, вперше до нього потрапив», — написав про свого метра, назвавши його «самітником з останнього поверху», лауреат Шевченківської премії, головний редактор журналу «Кур’єр Кривбасу» Григорій Гусейнов.

25 серпня видатний дослідник літературного і культурного життя України, зокрема й Одеси, письменник-документаліст, книгознавець і бібліограф, член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премій ім. П. Куліша, ім. П. Тичини, ім. К. Паустовського та низки інших Григорій Дем’янович Зленко відійшов у вічність. «Добро не вимага афіш…». Це за життя. Та коли життя обірвалося і коли добра того в людини назбиралося на багато міхів-томів, гріхом не віддати їй належне. На наше переконання, Григорій Дем’янович Зленко своєю подвижницькою працею заслужив того, щоб його ім’я було увічнене в меморіальній таблиці на бібліотеці, служінню якій він віддав більше сорока років, або на будинку, де він мешкав.

Іван МЕЛЬНИК.

Григорій ЗЛЕНКО

* * *
Нашого цвіту — по всьому світу,
А щонайбільше — на Колимі…
Всюди Вкраїна полишила міти —
Чесні могили, рясні й німі.

Сини і дочки лягли рядочком:
Той за Петра, а та — за Берії.
В отчу хатину щезли місточки,
На домовини не було дерева.

Світе мій, світе, за що наші діти
Пішли в останній,
смертельний хід?
Сонце Вкраїни над ними не світить,
Верба й калина не хилять віт.

Стоять могили , як чорні брили,
Мовчать мільйони — поживок мли.
Вони Вкраїну свою любили —
І нам любити заповіли.
Кличуть до звіту ті заповіти!
В кого — усмішка, а в кого — лють…
Сині і жовті Вкраїни квіти
По всьому світу рясно цвітуть.
* * *
Горить свіча.
    Вже котрий рік горить…
Горить і тане.
    Доки не розтане…
З життям моє
    побачення останнє
Трива іще —
    до смертної пори.
Я тихо входжу
    в дерево й метал,
У квіти й трави,
    в небеса і води.
Свята одна
    у мене є мета —
Не розлучитись
    із своїм народом.

Останній спалах
Володимира Свідзинського

Як свічка, враз він потягнувся в небо:
Він став вогнем — вузький багровий плат.
Яка, скажіть, у Господа потреба
Його отак до себе забирать?

А паліїв підпила чорна рать
Довкруг тупцює — свято править гейби.
Душа повільно витіка крізь ребра:
Йому так страшно й легко помирать.

Палахкотить сільська старезна
церква…
Уже Вкраїна ув очах померхла,
І безвісті відкрилась далечінь.

Уже він не людина — тільки тінь.
Утішно так ширяти в вільнім леті.
Ні, не буває смерті у поетів…
* * *
Не гнись в журбі,
    а в радощах май спокій.
Працюй і думай —
    вчора, завтра, днесь!
Живи любов’ю й людством,
            аж допоки
Впадеш в дорозі,
                  вичерпаний весь.
* * *
Що є книга? Літер домовина
Чи колиска розуму свята?
То — моя нехрещена дитина
І земна сторінка золота.

В ній — мої і радість, і осмута,
Сон весняний, осені журба,
Днів моїх неміряна покута
І до щастя штормова плавба.

Не питайте, люди, що є Слово
І навіщо вдався я до рим.
В нім — життя, покіль живий, основа,
В нім — і смерть на цвинтарі старім.

(Із збірки «Пізня лірика»,
Одеса, «Астропрінт», 2003).