Роздуми небайдужого виборця

Втім, мені як новій людині у місті вже відчутні й деякі проблеми політичного характеру південно-східного регіону України (і Южного зокрема), тож хочу ви-словити свої міркування щодо цього. Як на мене, істотно даються взнаки і витоки історичного характеру становлення нашої незалежної держави, і спадок комуно-більшовицького режиму в роки радянської доби, і значні прорахунки центральної влади у прийнятті деяких поспішних рішень, і декоренізації українства в нашій державі, і значна русифікація її громадян. Як наслідок — прояви сепаратизму та найнижчий показник відвідування громадян виборчих дільниць під час виборів депутатів Верховної Ради.

Сотні років, за часів перебування України в складі Російської та інших імперій, колонізатори намагалися різними способами знищити національну ідентичність українців. Заборонялося вживання української мови на офіційному рівні, в церковному богослужінні, в закладах освіти та культури, заборонялося видання українських книжок, журналів, газет… Самих українців з метою асиміляції принизливо називали «малоросами», «молодшими братами» та іншими образливими слівцями… Під час правління комуно-більшовицької тоталітарної диктатури в Україні з 1917 року продовжувався процес денаціоналізації українського етносу шляхом створення так званої нової історичної спільноти людей — «советского народа». Жовтневий переворот 1917-го зупинив європейський поступ народів імперії, відкинув їх у жорстоке середньовіччя, відгородивши від світу так званою «залізною завісою». А Європа і світ тимчасом розвивалися.

У 1991 році Україна відновила свою Незалежність. Проте, 26 червня 1992-го комуністична більшість у Верховній Раді прийняла постанову «Про затвердження положень про паспорт громадянина України, свідоцтво про народження…»

(№ 2503-ХІІ), якою на порушення принципу верховенства права, закріпленого в міжнародних правових актах ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи, вилучила графу «національність» з українського паспорта. А 12 вересня 2002-го Кабінет Міністрів, очолюваний уродженцем Молдови А. Кінахом, з благословення президента Л. Кучми, схвалив постанову № 1367, якою вилучив із свідоцтва про народження запис про національність батьків, а із свідоцтва про шлюб — національність подружжя. І, нарешті, 10 листопада 2010 року Кабмін на чолі з уродженцем Росії М. Азаровим прийняв постанову № 1025 «Про затвердження зразків актових записів цивільного стану, описів та зразків бланків свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану», вилучивши графу «національність», якою завершив процес денаціоналізації. Ми всі в Україні стали безбатченками. То хто за це повинен відповісти? От і в нашому україномовному місті із чотирьох шкіл тільки одна українська…

Ще у 2001 році вперше в незалежній Україні був проведений перепис її населення, який засвідчив, що титульна (корінна) нація — українці — налічує 37541700 осіб, або 77,8% від загальної кількості населення (росіяни — 17,3%, білоруси — 0,6%, молдовани — 0,5%, кримські татари — 0,5%, болгари — 0,4%, угорці — 0,3%, поляки — 0,3%, румуни — 0,3%, євреї — 0,2%, вірмени — 0,2%, греки — 0,2%, татари — 0,2%...). Відповідно до міжнародних правових актів ООН та ЮНЕСКО національна держава — це така держава, в якій корінний (титульний) народ (етнос) становить не менше 67% населення країни. 13 вересня 2007 року ООН схвалила декларацію «Про права корінних народів» (№61/295). За її нормами, українці є корінною (титульною) нацією в Україні і повинні бути представлені в органах державної влади та місцевого самоврядування пропорційно до населення країни (як уже зазначалося українці складають майже 78%). Але й досі Верховна Рада законодавчо не за-кріпила статус українців як корінного народу. А бажано було б, на моє переконання, під час голосування зважати і на національність майбутніх депутатів місцевих рад.

Найперше завдання полягає в тому, щоб зробити Україну державою, в якій люди хотіли б жити, від якої нізащо не погоджувалися б відокремлюватися. Маю пропозицію для Конституційній комісії, яку нещодавно створив президент, — внести до Основного Закону положення про національну ідею України. Ця ідея повинна стати консолідуючою силою і допомогти українському народові у його боротьбі за незалежність.

На останніх виборах до Южненської міської ради більше 50 відсотків виборців проголосували за Партію регіонів (керівником якої був В. Янукович). Майдан Гідності 2013—2014 років відсторонив її від влади в центрі і на місцях як антинародну силу. Депутатський корпус Южного також змінив своє політичне обличчя. На кінець липня 2015-го міськрада мала таку політичну структуру: «Опозиційний блок» — 14 осіб, «Южне — наш дім» — 9, позапартійні — 14, члени Народної партії — 4, ВО «Жінки за майбутнє» та ВО «Батьківщина» — по 2 особи. Колишні «регіонали» створили фракцію «Опозиційний блок» і групу «Южне — наш дім». Деякі представники ПР (14 осіб) створили групу позапартійних. Але ж політична складова міськради практично не змінилася…

Коли розмовляю  як політолог з представниками депутатського корпусу міста, мене дуже насторожує, що більшість обранців навіть не знає ідеології своєї партії. Партія регіонів завжди була з ліберально-олігархічною ідеологією. Місцеві олігархи в Україні сьогодні є чи найголовнішою загрозою для національної безпеки. З ними неможливо домовитися, як неможливо домовитися з вовками, щоб вони не їли овець. Заможні йдуть у депутати місцевих рад, щоб захищати свій бізнес, а не турбуватися про жителів міста, щоб ло-біювати місцеві рішення для сприяння свого збагачення. Нашим місцевим депутатам-олігархам байдуже, що у місті нема стадіону, що спортивний комплекс «Олімп» перетворюється на бізнес-центр, а не заклад для масового спорту. Чомусь депутатам не соромно за тісне приміщення єдиної української школи, відсутність середнього спеціального чи й вищого навчального закладу (хоча б на рівні філіалу). Депутатам-олігархам різних політичних уподобань байдуже до міської молоді. До речі, до виборчого змагання у Южному хоче долучитися й С. Ківалов зі своєю Морською партією. На моє ж переконання, у політику мали б іти патріоти-інтелігенти, не пов’язані з бізнесом. Через вибори до місцевих рад ми повинні українізувати Україну і дати їй свіже патріотичне життя.

За новою виборчою системою, ми обиратимемо депутатів за відкритими партійними списками. Партіям для перемоги необхідно набрати п’ять відсотків голосів. У списках повинно бути не неменше 30 відсотків жінок. В Україні існує вже близько 200 зареєстрованих Мін’юстом партій. У цивілізованих демократичних державах політичні партії існують для участі у виборах на всіх рівнях. Ті ж, що не мають підтримки виборців, що не приходять до влади шляхом голосування, саморозпускаються, відходять у небуття. Але в Україні відсутня політична структуризація суспільства. Громадяни не знають про існування левової частки з тих двох сотень політутворень — ні їхніх назв, ні їхніх лідерів, ні, тим більше, їхньої ідеологічної спрямованості. То з кого і як обиратимемо?

А завершити свої роздуми про вибори до міської й обласної рад хочу словами великого українця Борис Грінченка із його вірша «Землякам», адресованого тим, «що збираються раз на рік на Шевченкові роковини співати гімн «Ще не вмерла Україна»:

Ще не вмерла Україна,
         але може вмерти:
Ви самі її, ледачі, ведете до смерті!

І все ж я з оптимізмом дивлюся в майбутнє. Великий французький філософ Вольтер наголошував, що «Україна завжди була націлена на свободу, на-тхненна свободою». Ми переможемо всі труднощі й отримаємо достойне життя!

Микола БЕЗОТОСНИЙ,
кандидат історичних наук, доцент, політолог.
м. Южне.