Джерельна вода з присмаком полину

Роботящому селянину Івану протистоїть предводитель місцевої голоти, Влодько Тарахкало, ледар з ледарів. Заздрість, мов іржа, точить душу комунара-комнезамівця. Боляче йому дивитися на статки «непмана» Івана. Прикметні грубуваті діалоги між цими героями-антиподами, в яких суть політичних зрушень, карколомних подій, таких як перехід від НЕПу до насильної колективізації, насильства, масових депортацій «куркулів» з України, в яких класова війна нервів:

— Кровопивцю! Скоро не пануватимеш у селі! — загорлопанив Влодько.

— Голодранцю голосракий, мішком прибитий! Я день при дні горблюся на своїй землі, кожен сажень скропив потом своїм і своїх синів, а ти щодня п’єш, і тому просцяв комнезамівське збіжжя. Що взимку будеш кидати на зуб? — парирує Іван.

— А прийду і, цейво, твоє заберу. Ви-стачить не тільки мені, всім.

— Не забереш. Руки маєш короткі.

— Це — сьогодні короткі, за зиму стануть довшими.

Комунарики дихають в потилицю заможним. Соціальна заздрість як на дріжджах зростає. Іван відчув: «Це тимчасово влада відпустила віжки». Як показує автор, знавець селянської психології, добрий політичний нюх мають місцеві єврейські авторитети Пейхес і Шойхет, саме вони вчасно радять Іванові скорше поспродувати майно і збіжжя й рухатися на шахти, «бо весною сам усе оддаси». «Євреї ниньки скрізь при владі, один на одному сидять, і звідти інших поганяють», — розмірковує Іван і прислуховується до їхніх порад.

Совєтська влада під різними приводами душить Івана Гору, як вона душила і нищила заможних селян у 1920—1930 роках. Іван під тиском нападів і погроз Тарахкала, який шиє політичну справу ще й його дітям, змушений «втікати від самого себе». Фактично в центрі цього роману — трагедія маленької людини. Адже Іван Гора — не борець, не герой, він — звичайний мирний чоловік, роботяга-землероб, який не чинить спротиву ні утискам з боку комнезамівців, ні більшовицькій загрозі колективізації на селі. Він випереджує біду, він утікає — спершу від розкуркулення й Си-біру на Донбас, забравши синів і змінивши імена-прізвища, а потім — від нишпорок НКВД за кордон, до Канади, залишаючи назавжди батьківщину і добро, нажите чесною працею.

Отож Іван утікає від біди. Але якою ціною? Втрати власного імені, рідної хати, смерті дружини, розлуки з дітьми. Отож втікає від самого себе.

Майстерно виписані незабутні сцени селянського бунту, з вилами та сокирами, арешту священика, наруги над дзвонами, над прихожанами, над середняками і заможними селянами. Ці художні картини підперті розділом, в якому автор подає й документальне підтвердження — накази, циркуляри, звіти щодо трагічних подій.

Хтось скаже, чи й не новина — історичний роман, та ще й про колективізацію, — скільки ж можна? Вже стільки про неї написано, і з позицій соцреалізму, призабутими вже сьогодні авторами, які прославляли успіхи сталінського кривавого почину (І. Ле «Історія радості», І. Кириленко «Аванпости», О. Корнійчук та ін.), так і з позицій реалізму (У. Самчук «Марія»,

А. Дімаров «І будуть люди» та ін.) та екс-пресіонізму (Т. Осьмачка «Ротонда душогубців») тощо. Але заборонених тем і часів для письменника нема, кожен має право спокуситися і написати роман на улюблену тему. Письменника Щипківського цікавить не тільки перебіг подій і фактів, а насамперед духовний стан людей, які жили в трагічну епоху «Великого переходу» — штучного голодомору, геноциду українського народу.

До речі, про Донбас, тема якого нині так на часі.

— Оце справжній Донбас. Тут скоро станеш чорним як циган, — кажуть Іванові.

І справді, чорні хати, чорні обличчя у місцевих. Такими їх бачать проскурівські, тульчинські, немирівські, полтавські втікачі, заробітчани, прибувши на шахти. Такими чорними небавом стають самі. Певно, то онуки тих заробітчан, які проросли за десятиліття на новому місці, представники українського Донбасу, саме вони виходили у 2014 році на мітинги протесту проти «зелених чоловічків» Путіна й місцевих сепаратистів з гаслами «Донбас — це Україна», а сьогодні змушені втікати з наси-джених місць, не бажаючи жити в химерних «ДНР» та «ЛНР». Вельми вчасно й актуально розмірковує Геннадій Щипківський та його герої про особливості життя й ментальності мешканців цього краю: «Іван ніяк не міг врости в селище. І сусіди не такі, як на Поділлі, якісь вічно втомлені. А хіба у Липках — завжди бадьорі? Теж ні, але при зустрічі всміхаються, вітаються, зичать одне одному добра. Тут мовчки просуне замордований шахтою. Вже зранку напідпитку, зирять на всі боки, де що лежить, аби потягти… Що за люди? Бодай їх рак урачив. У Тульчині залишиш самого воза, повного збіжжя, й ніхто не підійде щось поцупити. А тут інакші люди, злі й заздрісні до нестями».

А ось Іванів син, утікач Микола каже: «Я довго розмислював, чого так? І дійшло до мене. В нас живе однорідний люд. А тут он скільки різних заброд: голодна татарва, навіть косоокі — бачив двох китайозів. Звідусіль посповзалися. У нас люд корінний, тут — мішаний. У цьому й причина. Їсти хочуть, а до роботи — не навчені.. Хто їх мав навчити, вони кочують за сонцем. Поки тут осіли, люду багатенько, можна вкрасти й загубити свої сліди. Спробуй навести лад у селищі, коли вурка на вуркові, ще й вуркою поганяє». Це ж їхні нащадки, цих вурок, сьогодні обернули Донбас на мілітарну клоаку, на пекло для мирного населення.

Правду сільського життя Щипківський відчуває шкірою, знає її не з розмов, вона у нього в крові. Авторська мова справді красна, як і мова персонажів — органічна, колоритна, смачна. Ось майже столітній дід Оксентій, власник вітряного млина, на запитання хлопчини, чом його мливо таке духмяне, а хліб найсмачніший, відкриває таємницю: «Коли обертаються крила, вони ловлять вітер, який зі степу. Понюшкуй, він пахне: волошками, зозулиними капчиками, чебрецем, іншими травами... Бо ними така багата навколишня земля. Той повів я домішую для смаку». Хлопчина повірив, а дід радів.

Коли ж Іванів син Карпо навідався через багато років до рідного села, в якому запанувало колгоспне життя, він побачив: «теперки вітряк стоїть сиротою, безкрилий, без вхідних дверей, навіть східці нема кому підрихтувати. Стежки, якими ходили люди, захопили спориші. А водяний млин теж віджорнував. Липівку замулило…»

Проза Геннадія Щипківського рясно пересипана народними прислів’ями та говірками, які прикрашають твір: «Як до праці — руки дрижать, а як чарочку — так парочку», «Зерно до зерна — та й миска повна. А в нероби завжди неурожай», «П’яний і дурний — рідні брати», «А до чого тут міліція, як грім порося вбив» та інші.

Головна тональність роману — журба і щем. Одвічний щем прози Геннадія Щип-ківського. Як і в однойменній його повісті, як у тетралогії «Товтри». Читаєш і щемить, щипає очі. Згадуєш старих людей. Отих своїх рідних, дідів, яким було вже під сімдесят, коли ти народився. Які розповідали про своїх дідів. І говорили схожою мовою, лише наддніпрянською говіркою. І курили люльку так же неспішно. І гроші у припічку десь ховали, подалі від людського ока. І допрів боялися, й енкаведистів, і сусідам боялися довірити найсокровенніше, переживши голод, знущання, приниження, рабську созівську роботу, життя без паспорта і права пересуватися совєтською імперією. Хіба що за окремим дозволом. Щемно, щемно, рідні. Усе це наш український непроминаючий, непроминальний щем, який подібно їдкому диму пече наші легені, пропікає аж до печінки своєю ядучою правдою, що ми, українці, нещасливі, нещасливі у віках, ніби прокляті кимось. Такі роботящі, совісні, і такі нещасливі. Такі думки й почуття оволодівають душею при читанні. І в цім сумна правда й актуальність романіста Геннадія Щипківського.

Щемно Іванові Горі, що син Карпо міняє свою вдачу на Донбасі. Вдома було пригубить чарку двічі на рік, на Різдво і Великдень. А тут тільки вийшов із забою — і до пивниці.

Щемно Геннадію Щипківському, що змінилися люди: «А світ став такий зазд-рісний. Один одного утопив би в ложці води. Таким його зробила ця влада: нашіптувати, доносити, грабувати».

Це важке чоловіче письмо і чоловіча лектура. Не легке диванне чтиво. Але Геннадій надсилає мені свої книжки, і мушу їх читати. І душа мусить повертатися до історичного минулого і співстраждати болю наших предків.

Нема жодного радісного проблиску у новому романі Геннадія Щипківського. Хіба що несподіваний казковий поворот — віднайдення панського скарбу, який підтримає Іванових дітей і допоможе Іванові сісти в Одесі на корабель — і світ за очі. Нема веселощів, жартів. Кажу авторові: «Такий смур у твоїх книжках. Хоч лягай і вмирай. Хоч би вигадав бодай раз якусь щасливу кінцівку!» А Геннадій Щипківський відпо-відає: «Еге ж! І тою щасливою кінцівкою перекреслив би увесь роман!»

Таку б книгу відомого талановитого письменника Геннадія Щипківського та відзначити, може, й найвищою літературною премією України. Таку б книжку перекласти англійською мовою, щоб увесь світ читав про долю Івана Гори.

Книга структурно розбита на невеличкі розділи, що полегшує читання. Читається, як спекотного дня холодна чиста джерельна вода п’ється. Але та водиця має гіркий полиновий присмак…

Леся СТЕПОВИЧКА,
м. Дніпропетровськ.