Переглядів: 1591

Блаженніший ЛЮБОМИР: «Нема чотирьох церков – є одна поділена церква»

У свої 82 роки блаженніший Любомир (Гузар), який до 2011-го очолював Українську греко-католицьку церкву, займає активну громадянську позицію. До його думки дослухаються політики, активісти, віряни. Він не відмовляється і від зустрічей із журналістами. Під час розмови Блаженніший дивує неймовірно влучними висловами, неочікуваними повчаннями і дає змогу інакше поглянути на українське сьогодення.

Зустріч відбулася у резиденції в Княжичах, під Києвом. Раніше тут мешкав і сам патріарх УГКЦ Святослав. Наразі у просторому приміщенні Блаженніший проживає з се-мінаристами. Розмова розпочалася з релігійних і духовних запитань. Проте архієпископ не уникає відповідей і на складні запитання, які хвилюють більшість українців: війна на Донбасі, майбутнє країни тощо. Він говорить впевнено, але як вправний дипломат добирає такі слова, які надовго закарбовуються в пам’яті.

— Експерти з питань релігії в Україні і соціологи говорять про зростання впливу Української греко-католицької церкви. Є непо-одинокі випадки, коли православні або ті, що не ходили до церкви взагалі, стають прихожанами храмів УГКЦ. Блаженніший, поясніть цей феномен.

— Останніми часами це питання стало дуже актуальним, тому що Харківсько-Полтавська архієпархія Автокефальної православної церкви, єпископом якої є владика Ігор (Ісіченко), на дуже, я би сказав, формальному зібранні вирішила попросити нашого блаженнішого Святослава і синод єпископів про якусь розв’язку, де між членами цієї архієпархії і греко-католиками могла б бути євхаристійна та адміністративна єдність. Ваше питання дуже цікаве. Мені нелегко відповісти на нього. Щиро вам скажу, потрібно запитувати членів тієї архієпархії, починаючи від самого владики. Є УПЦ (МП), є УПЦ (КП), є УАПЦ, головою якої вибрали владику Макарія. Одним словом, є три інші групи православних, але чомусь із ними Хар-ківсько-Полтавська архієпархія не шукає такого зближення. Хтось дивиться на ці процеси поверхнево. Я думаю, що причина є глибшою.

Я не хочу, щоб хтось вважав мої словами офіційними від імені греко-католицької церкви. Дозволю собі поділитися такою думкою. Я відчуваю, що, беручи до уваги всю складність ситуації між греко-католиками і православними та внутрішньоправославними, а також історію церкви київської традиції, я маю дивне відчуття — це не чисто людська справа. Якось, мені здається, я можу помилятися, що тут починається якийсь дивний процес, якого ми не передбачували й не очікували. Нас це все дуже заскочило. Чи не є за цим усім палець Божий? Нашій церкві київської традиції Господь хоче щось сказати і вказати такими дивними подіями. Можливо, це початок дивного, але дуже позитивного процесу повернення до первісної єдності, яка була 1000 років тому.

— Ви згадали про частину УАПЦ, яка розпочала діалог із греко-католиками. На якому етапі наразі ці відносини?

— Говорити про єднання ще зарано. Зараз у нас період розмов та обміну думками. Старання пізнати і зрозуміти. Є зустрічі менши-ми групами. Конкретних кроків поки немає.

— Чому процес єднання українських церков триває так складно? Люди не розуміють, чому церкви не об’єднуються.

— 1000 років тому з часів рівноапостольного князя Володимира була одна церква. Упродовж тисячі років ми «зуміли» поділитися. Цей процес поділу — складний, який мав різні аспекти, факти. Науковці та історики повинні ще краще і більше намагатися роз’яснити. У будь-якому разі ми сьогодні опинились у ситуації поділеної церкви. Нема чотирьох церков — є одна поділена церква. Цей поділ не стався одразу. Він має свою глибину, чому люди ділились. Ми знаємо, що було багато заохоти від різних зовнішніх, політич-них та інших чинників, які людей заохочували не єднатися, а ділитися. Це довгий-довгий процес. Сьогодні ж ми є в ситуації де-факто поділу.

Чого нам бракує? По-перше, мусимо усвідомити не розходитися на політичні і суспільні користі, які були б після об’єднання. Якби церква повернулася до первісної єдності, ціла держава і суспільство колосально скористалися б. Це правда, але це не причина. Наша причина — воля Божа, що повинна бути одна церква. Але поділу віри не повинно бути. Наша остаточна мотивація до об’єднання мусить бути релігійною, а не політичною або іншою. Це станеться, якщо буде духовна єдність. Але чого нам бракує? Нам бракує бажання, прагнення єдності. Розу-мієте, єдність — від Бога. Єдність це не так, що люди сіли і домовились, підписавши якийсь документ. Єдність церкви — Божий дар.

Бог готовий нам її надати, бо Він нас так сотворив. Але ми мусимо бути відкриті прийняти цю єдність. Відкритість серця залежить від сили нашого бажання. Я вважаю першим завданням усіх нас, і католиків, і православних, збудити в народі прагнення єдності. Якщо будемо прагнути єдності, то, з одного боку, відкриємо себе на Божу ласку, а з іншого, та Божа ласка буде в нас діяти. Тому прагнення повинно бути конечним.

— Ви згадали князя Володимира. Яке ваше ставлення до встановлення пам’ятника київському князю у Москві?

— Це чисто політична справа. Це не релігійне. Мені прикро це сказати, але дуже сильне політичне підґрунтя. Це спроба присвоїти собі 1000 років історії. Давайте поглянемо на історію й одразу побачимо. Але це не гнів Москві понизити їх або бажання принизити. Це історичний факт, який треба прийняти з усіх сторін. Ми не маємо хвалитися, що маємо 1000 років церковну структуру. Це Божий дар. А вони не мають стидатися, що вони набагато пізніше розпочали свою структуру. Я думаю, нагинати історію, щоб щось довести, — недобре.

— Українці вважають війну за територіальну цілісність справедливою. Аналогічної думки дотримуються росіяни, які переконані, що борються проти фашизму...

— Був італійський фашизм Муссоліні, націонал-соціалізм Гітлера, ми мали сталінський фашизм. Сьогодні маємо, по-літично кажучи, бажання Російської Федерації домінувати в Європі, в цілому світі. Треба якось виправдати це, тому потрібно створити ворога. Давайте запитаємо себе, а чи дійсно українці фашисти? Напевно, є якісь люди, як, наприклад, і в Америці, і в Європі, і в Японії, які мають фашистські погляди. Але українському народу абсолютно чужий дух фашизму. Тепер нам це приписують, бо це вигідно. Російська Федерація, яка хоче домінувати в Східній Європі, а я думаю, що і в цілій Європі, приписує нам фашизм. Але ніхто нічого не довів. Росія має там (на Сході України — Ред.) сеператистів, але дивно, що у 1991 році під час референдуму за незалежність ці сеператисти голосували за те, що вони хочуть бути частиною України. Що ж раптом сталося? Звідки та внутрішня зміна прийшла? Напевно, це хтось спровокував.

— На Вашу думку, чому частина Донбасу підтримала сепаратизм?

— Я не фахівець у цьому, але, на мою думку, багато років була дуже тонко виконувана пропаганда, яка переконувала людей, хто вони. По-друге, що сталося з корінним населенням Донбасу? Ми не забуваємо про Голодомор. Скільки ко-рінного населення не в Галичині, на Черкащині, а там, східніше — на Слобожанщині, загинуло. А з іншого боку, мені здається, була свідома співпраця з РФ нашої влади або недбалість. Я був у Криму в Євпаторії на відпочинку і чув від людей, що наші ЗМІ були цілковито проросійськими. Там не було українських ЗМІ. Влада це занедбала. Держава повинна стояти на сторожі, щоб такі процеси не відбувалися. На жаль, як я чув, наші президенти дуже рідко відвідували Донбас. Присутність була невидимою, тому там легко було пропаганді осягнути те, до чого ми дійшли. Ми платимо за нашу нездарність.

— Деякі мешканці Донбасу думають, що війна в регіоні є Божим покаранням за гріхи, неповагу до церкви і держави...

— Це тільки побожна думка. Я щиро скажу, я особисто так би не пояснював. Ця аргументація дуже добре говорить до таких людей. Для батька-матері є інша аргументація, для молодших — що боремось із фашизмом. Там працюють люди високовокваліфіковані, які знають, що кому казати. Старих страшать Господом, інших страшать фашизмом. Усе дуже добре випрацьоване.

— Як би Ви пояснили людям в окупованій частині Донбасу, що Україна — не ворожа держава, а їхня Батьківщина, в якій вони прожили багато років?

— Не питайте мене. Питайте нашу владу. Це мусить держава робити. Я би тільки одне зробив застереження — не говорити, а робити так, щоб ті люди відчули, що бути в Україні для них добре. Це сьогодні займе час, але можна направити, якщо буде дуже послідовна дія з боку влади осягнути такі цілі. Воно саме від себе не прийде. Тільки говорити нікому не допоможе. Тут треба діяти. Потрібно показати на справі. Владні люди повинні думати, як це робити.

— Українці звикли терпіти. Наразі їх закликають терпіти через економічні негаразди і стрімке зубожіння. Як набратися терпіння? Як пояснити, що через певний час все нарешті налагодиться?

— Будемо довго терпіти, поки не почнемо працювати. Нічого з неба не впаде. Ми ще живемо за радянськими поняттями, що держава все дасть, про все по-дбає. Я думаю, ми повинні зрозуміти остаточно, що ми матимемо стільки, скільки заробимо. Треба людей вчити не як терпіти, а вчити, як працювати.

— Чи помітили ви різницю між українцями в 1993 році та 2015-у?

— Народ, який я застав у 1993 році, був нащадком радянської влади, яка ще є при владі сьогодні. Зміни будуть, коли прийдуть нові люди. На загал треба, щоб підросло здороводумаюче молоде покоління. Ми у переході.

— Чи могли Ви собі усвідомити, коли переїхали до України, що в України анексують частину території і розв’яжуть криваву війну?

— Ні. Я народився у Львові. Після 46 років я повернувся до Львова і йшов вулицями. Львів з часів мого дитинства, навіть те, що це була війна, був життє-здатним містом. А коли я вперше відвідав Львів у 1990 році, народ йшов і ніхто не усміхався. Більшість людей йшла з похиленою головою. Був загальний сум. Мені складно говорити про соціологічні зміни. Можу сказати, що нам час забути про радянський рай і працювати солідно і чесно. Тоді будемо мати хорошу державу, якою вона повинна бути.

— Заборона комуністичної ідеології сприяє забуттю «радянського раю»?

— Запізніла на 25 років. Дай Боже, щоб забули. Я думаю, що, можливо, людям потрібно пригадати Голодомор, скільки загинуло у в’язницях, скільки зламано духовно. Треба це людям пригадувати, і не можна забувати цих фактів. Мені прикро, що в засобах масової інформації замало згадується, що за останні сто років сталося в Україні. Якщо хочуть далі терпіти, можуть і надалі голосувати за комуністів. Якщо хочуть забути про це, нехай забудуть про комунізм.

— Українців лякають тим, що інтеграція до європейського суспільства призведе до поширення ідей одностатевих шлюбів. Як вирішити це складне питання?

— Це питання не складне. Його вирішити дуже просто. Західна Європа переживає кризу моралі — там моральний лібералізм, який намагається виправдати все. Я думаю, від цього нам треба стояти здалека. Ми не повинні наслідувати все, що відбувається у Західній Європі. Є рухи за евтаназію, одностатеві шлюби або аборти. Дуже підкреслюється, що це свобода людини — не можна нічого забороняти, а про Божий закон забувається. Ми повинні шукати контакти там зі здоровими елементами. Адже є країни у Європі, які протистоять цій ідеології. Це і Польща, Італія, Литва та інші. Крім того, мені здається, ми маємо в Україні дуже позитивний моральний елемент, який повинні плекати, розвивати і посилати в Західну Європу. Ми не повинні брати все, ніби там все найкраще. Все, що є добре в нас, потрібно розвивати і скріплювати, і не боятися про це говорити на Заході. Ми не повинні соромитися того, що є добрими.

— А чи не наближаємось ми в такому баченні до антиєвропейської пропаганди в Росії?

— Потрібно бути дуже обережними, що вони не говорять, а роблять. Вони торгують тим, говорячи, ніби Росія — забезпечення здорового морального розвитку народу. А що вони роблять на кордоні? Потрібно правду говорити і не заплющувати очі. Росія має чудову пропаганду. На Заході дуже багато людей приймає все за правду. Я думаю, що факти покажуть нам, що не все є так, як говориться. Сам факт агресії дуже багато говорить про дійсність.

— Блаженніший, Ви бачите Україну сильною державою?

— Так. Якщо вона буде працювати. Одна розв’язка, яку я бачу, — якщо будемо працювати, боротися. Ми маємо можливість, але не маємо впевненості. У нас є патріоти, які говорять «переможемо». Якщо будемо боротися. Ми можемо перемогти, якщо будемо боротися, а не лише балакати про перемогу. Ми не програємо ще раз, якщо працюватимемо. Треба всім пояснювати, що ми — велика держава і народ. Ми маємо всі можливості бути не тільки сильною, але й доброю і примірною державою, якщо будемо працювати. Без праці, інтенсивного зусилля нічого не буде, але з цим може бути все.

Розмовляв Дмитро СТЕФУРАК.

Джерело: http://tsn.ua/interview.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net