Дистанціювання від «горької» минувшини

10 лютого 1941 року з ідеологічних міркувань Одеській державній науковій бібліотеці було присвоєне ім’я Максима Горького. Додаткове свідчення того, що у назві книгозбірні це лише рудимент минувшини, — в останні кілька десятиліть у «Горьківці» не було проведено жодного заходу, присвяченого цьому письменнику.

У 2009-у найстаріша публічна бібліотека України, тоді Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького, відзначила своє 180-річчя. Зважаючи на багатство та унікальність її п’ятиміль-йонного фонду, внесок співробітників у розвиток національної науки і культури, указом президента України установі був наданий статус національної. Повна назва така: «Одеська національна ордена Дружби народів наукова бібліотека імені Максима Горького». Такий собі напівсовковий вінегрет, що в умовах української державності поєднує усталене, реакційне і нові здобутки, де останні у цьому словесному нашаруванні нівелюються.

Варто зауважити, що у ЗМІ представники громадськості неодноразово порушували питання заміни в назві колись культового імені Максима Горького на ім’я інших діячів, які були тісно пов’язані з Одесою, чий внесок у розвиток національної науки і культури, а також розвиток самої бібліотеки — беззаперечний. Адже Олексій Пєшков ніколи не відвідував Одеську міську публічну бібліотеку. Під час подорожі «в люди», по дорозі із Бессарабії у 1891 році він короткостроково працював в одеському порту.

Є й інші мотиви, що вже давно вимагають переглянути ставлення до цієї неоднозначної постаті, яку можна по-різному сприймати на різних етапах її життя. Як багато тодішніх романтично й демо-кратично налаштованих російських інтелігентів-різночинців, у нових умовах радянщини Горький невдовзі показав себе пристосуванцем. Згодом він був використаний і розчавлений нищівним колесом новонародженого тоталітаризму, який сам же й випестив.

Незважаючи на свою честолюбність, Горький не страждав на манію величі. Наприклад, він був проти надання його імені Нижньому Новгороду. Але саме «вітхненний апостол чоловіколюба» (І. Франко), «инженер человеческих душ» і автор «Беломорско-Балтийского канала имени Сталина» легалізував тодішнього диктатора як «наступника Леніна». Про Біломорканал він писав таке: «...Это отлично удавшийся опыт массового превращения бывших врагов пролетариата... в квалифицированных сотрудников рабочего класса и даже в энтузиастов государственно-необходимого труда...» Офіційний адвокат нелюдської тоталітарної системи в побуті був здатний на сентименти. Так, під час відвідин Біломорканалу, слухаючи гірку сповідь хлопчика-в’язня про реальне становище ре-пресованих, Олексій Максимович розчулився і заплакав, очевидно, також від усвідомлення власного безсилля. Сталін, який спершу підносив письменника, підтримував з ним дружбу і листувався, згодом охолов до Горького, а пізніше фактично посадив його під домашній арешт і, як стверджують історики, позбувся його шляхом отруєння, списавши вину на троцькістів. Такий сумний фінал життя талановитої людини, яка вже не мала вибору, хоча раніше могла наслідувати приклад Буніна, Набокова чи свого приятеля Шаляпіна, котрі, як і багато інших, зважилися на еміграцію.

Горький та «українське питання» — тема також неоднозначна. Він міг із захопленням говорити про Михайла Коцюбинського, з яким товаришував, грати в українських п’єсах, сприяти перекладам російською української класики, але при цьому нетолерантно висловлюватися про українську мову. У листі до письменника Олекси Слісаренка на завершальній стадії українізації (1926) Горький назвав українську мову «наречием», що дало привід поету Миколі Хвильовому назвати його російським шовіністом, а Володимира Винниченка змусило розірвати з ним стосунки.

Повертаючись до вже згаданого опитування, яке нині проводить ОННБ, 84,4% підтримує ідею назви установи як «Одеська національна наукова бібліотека». Лише десята частина респондентів схильна іменувати книгозбірню на честь якогось із уславлених діячів. Серед претендентів найвищий рейтинг у бібліофіла, україно-знавця і просвітянина Михайла Комарова. Приблизно однаково голосів за меценатів, громадських діячів чи творчих особистостей, найперше — графа Михайла Толстого і Григорія Маразлі, Івана та Юрію Лип, а також автора проекту споруди бібліотеки Федора Нештурха. На користь кожного із названих осіб достатньо переконливих аргументів. Здорова логіка більшості одеситів пропонує компромісний, безпристрасний варіант. На мою думку, в оновленій назві варто також винести на перший план вагоміше слово, яке відображає масштаби діяльності та значущість установи, — Національна.

Володимир КУДЛАЧ,
член НСХУ та НСЖУ.