Пролетарський послідовник Валуєва, або Як називатися ОННБ ім. М. Горького?

Пам’ятаю, як співробітники бібліотеки відводили мені спеціальне місце і приносили заборонені в радянські часи журнали «Нова ґенерація», «Червоний шлях», «Життя і революція», «Вапліте» та інші з жирним штампом «не выдавать», з яких я визбирувала новели Шкурупія, бо видання творів щойно реабілітованого письменника світу ще не бачили.

З Одеською науковою бібліотекою я, фактично, йду по життю весь час, і мені небайдуже, яку вона має назву і яку матиме.

Але спочатку про ту частину офіційної назви книгозбірні, яка носить ім’я М. Горького.

10 лютого 1941-го, на п’яті роковини смерті «великого пролетарського письменника» Олексія Максимовича Пєшкова (Максима Горького), указом Президії Верховної Ради УРСР його ім’я було присвоєне Одеській науковій бібліотеці. У ті часи, коли існував один-єдиний метод літератури — метод соцреалізму, який передбачав «конкретно-історичне зображення дійсності у її революційному розвитку» (формулювання Й.Сталіна), тому були спочатку ліквідовані всі літературні угрупування, а згодом і ті, хто «не вписався» у рамки цієї схеми, а Максим Горький з «босяка» перетворився на рупора комуністичної ідеології, давно відхрестившись від своїх «Несвоевременных мыслей», у яких таврував і «незлим, тихим словом» крив і революцію, і більшовиків, і її очільників. Взявши активну участь у створенні знову-таки єдиної спілки літераторів СРСР — Союзу радянських письменників, він й очолював його з 1934-го по 1936 рік.

А перед цим, у 1929-у, Горький здійснив поїздку на Соловецькі острови, у Соловецький табір особливого призначення (російська абревіатура — СЛОН), і заплямував себе не тільки самим цим фактом, а ще й виступив у журналі «Наши достижения» з нарисом, у якому захоплювався чекістськими методами боротьби з «ворогами народу» (цитую мовою оригіналу): «Я не в состоянии выразить мои впечатления в нескольких словах. Не хочется да и стыдно (!) было бы впасть в шаблонные похвалы изумительной энергии людей, которые, являясь зоркими и неутомимыми стражами революции, умеют, вместе с этим, быть замечательно смелыми творцами культуры». Так, за образним висловом одного нашого сучасника, від «Буревісника Революції» він став «Соловієм СЛОНу». Не хочу далі вдаватися в подробиці цього ганебного факту біографії письменника, бо про це вже багато опубліковано матеріалів, але хотіла б навести цитату ще одного нашого сучасника, відомого письменника й історіографа Бориса Акуніна, який у статті «Испорченный некролог» писав:

«Наверное, самый хрестоматийный и ужасно грустный пример испорченного некролога — Алексей Максимович Горький.

Невероятно сильный талант, очень красивая жизнь, в которой было всё: мощные книги и всемирная слава, любовь прекрасных женщин и обожание читателей, большие гонорары и большая щедрость, борьба с диктатурой царизма и борьба с диктатурой большевизма. Если бы Алексей Максимович умер десятью годами раньше, в эмиграции, он остался бы в нашей памяти как одна из самых светлых фигур русской культуры.

Но финал его жизни был так жалок, что перечеркнул все былые заслуги. Поездка на Соловки посмотреть на перевоспитание зеков; восторженный отчет об этой поездке; «Если враг не сдается — его истребляют»; особняк Рябушинского; Нижний Новгород, переименованный в город Горький при живом Горьком… Господи, до чего же всё это стыдно…»

Ще одне питання, яке не можу оминути: Горький і Україна, точніше, Горький та українська мова.

Коли українське видавництво «Книгоспілка» у травні 1926 року в особі Олекси Слісаренка, який його очолював, звернулося до Горького, котрий тоді ще розкошував на Капрі, з проханням дозволити переклад скороченої версії для юнацтва його роману «Мать» українською мовою, автор твору, зокрема, відповів: «…мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия» (підкреслено мною. — Т.А.).

Як кажуть, коментарі зайві. А звучить дуже актуально, як на сьогодні. Просто тобі путінсько-днр-лнрівська доктрина стосовно «русскоязычных»! Бо Горький у листі до О. Слісаренка йде ще далі — обстоюючи «всемирный язык», тобто російську мову як єдино вживану і необхідну в усьому світі.

Забігаючи наперед, не можу не зауважити, що Олексу Слісаренка через 11 років чекатимуть ті ж Соловки, і 3 листопада 1937-го він разом з численними в’язнями, у тому числі й багатьма діячами українськими культури, буде розстріляний в урочищі Сандормох під Медвеж’єгорськом.

Історія з листом до Слісаренка мала серйозний резонанс. Свідок тих подій письменник Петро Панч зазначав, що лист М. Горького «викликав у більшості справедливе обурення»: позицію Горького гнівно засудили як в Україні, так і за кордоном.

З огляду на це не можу не згадати «Одвертий лист до Горького» Володимира Винниченка, який і зараз має актуальність, а з огляду на останні події в нашій державі — актуальність надзвичайну. Так, Винниченко писав (уривки з листа подаються за першодруком):

«У Вас склалося собі переконання, що українська мова не є мова, а «нарєчіє». Що тут такого особливого, неймовірного чи страшного?

Здається, нічого. Кожен може мати собі свої переконання.

А тим часом, громадянине Горькій, тут є і особливе, і неймовірне, і навіть страшне. Не те, [громадянине] М.Горькій, що Ви вважаєте українську мову за «нарєчіє». Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москва-ріку, — від цього Дніпро в Москва-ріку не впаде і ніякої географічної пертурбації не станеться. І не з страху за українську мову я пишу до Вас оцього одвертого листа, а з цікавости до того громадського явища, що Ви його викрили оцим невинним слівцем «нарєчіє»…

В цьому слові, громадянине Горькій, — цілий політично-національний світо-гляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слав’янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Горькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіялі-стично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце «Малоросія» служили тією димовою заві-сою, під якою Москва, Санкт-Петербург і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріяльно і духовно.

…Ні, не нове це Ваше філологічне відкриття, громадянине Горькій! Ще … один із сатрапів царського уряду, міністр Валуєв, цілком як Ви, формулював його: «Никакого украинского языка не было, нет и быть не может». А на доказ цього видав закон, що не дозволяв (точнісінько як Ви) видання на українській мові яких-будь літературних праць. Так що етнографи мусіли записувати народні українські пісні латинською або французькою мовою…

…От у цьому страшне. Бо Ви ж не можете не розуміти, що своїм валуєвським покликом Ви даєте своїм прихильникам гасло лютої зоологічно-націоналістичної ворожнечі до української нації…

…І мимоволі з’являється питання: що ж би Ви зробили з иншими книжками, надрукованими цим нарєчієм, коли б мали силу та були послідовним? Заборонили б? Звеліли б на латинську мову перекласти? А з 16 тисячами шкіл, нищих і вищих? Позачиняли б?.. «Упразднили б за ненадобностью»? «Не было, нет и быть не может»?

Ну, а якби оті «дурні та злочинні люди», що «переслідують» руську культуру тою «українізацією», не згодились би на

«упразднение», то Ви ж не обмежились би, мабуть, самим Вашим «переконанням», а, будучи послідовним, і гармат ужили б на доказ Вашої правоти? Хіба не так?..» (підкреслено мною. — Т.А.).

Цей лист В. Винниченка, як бачимо, у повній мірі відповідає і сучасним реаліям, бо письменник, політичний і громадський діяч ніби зазирнув у наше сьогодні, ще в 1928 році передбачивши наші негаразди через те, що ми зараз розумі-ємо як русифікацію і зловісний «Русский мир», до якого і М.Горький доклав свою руку.

Від цього імені в назві бібліотеки слід було позбавитися давно. Я згадую 1996 рік, коли в Одесі відбувався VІ конгрес СФУЛТ (Світової федерації українських лікарських товариств), і до нашого міста з усіх усюд планети з’їхалися україномовні лікарі. І ще тоді й вони, і члени Союзу українок різних країн зверталися до одеської і навіть київської влади з вимогою зняти з назви бібліотеки «ім’я бандита» Горького. Богу дякувати, що цей час настав хоч тепер.

Іще одне міркування щодо перейменування нашої книгозбірні. З її історії вже знаємо, що в 1979-у «за заслуги i з нагоди 150-рiччя від заснування бібліотеку нагороджено орденом Дружби народів». Що ж це за орден і чи варто, щоб наша бібліотека мала у своєму найменуванні це словосполучення: «ордена Дружби народів»?

Відомо, що орден «вручався за великі заслуги у зміцненні дружби і братського співробітництва соціалістичних націй і народностей, за значний внесок в економічний, соціально-політичний і культурний розвиток Союзу РСР і союзних республік». І виникає запитання: де тепер і той Союз РСР, і ті союзні республі-ки? А стосовно дружби народів, то ми вже прочитали про це й у листі В.Вин-ниченка до Горького, і набачилися й начулися про вияв дружби «зелених чоловічків» та «ввічливих людей» зі зброєю в руках у Криму, і про «братню дружбу» російських «градів» та «буків» на Донбасі…

Може, досить?

Може, час позбавлятися від комуністичних ідеологем і символів?

І, може, варто нашій єдиній на Півдні України національній науковій бібліотеці мати таку назву: «Одеська національна наукова бібліотека»?

Тетяна АНАНЧЕНКО,
культуролог.