Чи доживе коаліція до 2016-го?

Як партійців, так і окремо взятих діячів об’єднувало бажання зберегти державу, не допустити хаосу після перемоги Майдану. Але уявлення про те, що треба для цього робити, у Юлії Тимошенко, Віталія Кличка, Олега Тягнибока чи Анатолія Кінаха не збігалися. Обрання Олександра Турчинова головою ВР, виконуючим обов’язки президента та Арсенія Яценюка — прем’єр-міністром розглядалося як тимчасовий крок. І коаліція була тимчасовою.

Після обрання нового глави держави вона проіснувала лише два місяці. А нову більшість можна було зібрати тільки після дострокових парламентських виборів до нової Верховної Ради.

За цей час відбулися величезні зміни. Післяреволюційний період в Україні змінився періодом передвоєнним, а потім і воєнним. Президентсько-парламентська республіка стала парламентсько-президентською. Економіка затріщала по швах, і рівень життя більшості громадян став різко знижуватися.

Це вплинуло на результат дострокових парламентських виборів і на склад сформованої у листопаді 2014 року коаліції «За європейську Україну». Програма реформ та національна єдність з партійних гасел перейшли в загальний для країни соціальний запит. І вперше в історії незалежної України переможці на дострокових виборах сформували парламентську більшість на основі коаліційної угоди. Наповненої конкретними цілями, обумовленої термінами виконання і публічно презентованої суспільству.

Тоді здавалося, що союз фракцій Блоку Петра Порошенка, «Народного фронту», об’єднання «Самопоміч», Радикальної партії Ляшка і ВО «Батьківщина», незважаючи на суттєві розбіжності щодо окремих питань, вистоїть до кінця повноважень Верховної Ради восьмого скликання. А війна та економічні труднощі не послаблять, а, навпаки, зміцнять цей союз у парламенті. Але все виявилося складнішим й одночасно простішим.

Артилерія
б’є по своїх

Реалізація соціального запиту, пов’язаного з проведенням реформ, як то кажуть, окрема пісня. Без розбіжностей щодо цього між державниками і популістами у складі строкатої більшості не можна було обі-йтися. І не обійшлося, коли на результати голосувань у Верховній Раді з економічних та фінансових реформ почали впливати політичні спонсори, так звані олігархи.

Завдяки цьому впливу країні досі не вдається розірвати господарську пуповину, яка зв’язує нас з агресором, організувати економічну блокаду територій, захоплених сепаратистами. Завдяки цьому впливу довгий час не вдавалося почати реальну боротьбу з корупцією, яка вросла в економіку і набула системного характеру.

Повільне проведення, а то й відсутність реформ сповна використовують «молодші» партнери по коаліції — парламентські фракції «Самопомочі», Радикальної партії Ляшка та «Батьківщини». Причому використовують проти своїх «старших» партнерів — Блоку Петра Порошенка та «Народного фронту». Найчастіше — не підтримуючи голосуванням урядові законопроекти, рідше — вимагаючи відставки уряду Арсенія Яценюка.

Удари по своїх поки що не торкнулися больових точок, але дедалі частіше до них наближаються. Свіжі приклади: голосування за проект змін до закону про прокуратуру та до Конституції в частині децентралізації, коли дві з п’яти фракцій, що входять у коаліцію, відмовилися підтримувати урядові та президентські пропозиції і кілька разів демонстративно виходили із зали засідань ВР.

Як неодноразово було помічено, малі фракції в коаліції дедалі частіше поводяться не як партнери, що враховують думку більшості, а як внутрішня опозиція. Причому, недотримання дисципліни видають за торжество демократії та свободу вираження думок обранцями народу. А в узгодженнях спільних рішень у раді коаліції та на зборах коаліції внутрішні опозиціонери беруть участь рідше і рідше.

Сковані
одним ланцюгом

Великі фракції (БПП і НФ) у тому випадку, коли бракує голосів для результативних голосувань, можуть звернутися до двох джерел. У залі під куполом — до колег, які не ввійшли в коаліцію, і поза залою — до кураторів з Адміністрації президента. У першому випадку доводиться розраховуватися «борзими цуценятами», у другому — беззаперечним підпорядкуванням главі держави. З усіх питань.

Звернення до «незалежних» колег-депутатів небезпечне тому, що в підсумку зміцнює знамениті «схеми» і робить боротьбу з корупцією безперспективною. Звернення за допомогою до Банкової небезпечне тому, що доріжка за двадцять років протоптана і веде до методів, якими Віктор Янукович не так давно керував фракцією Партії регіонів.

Нинішній президент уже кілька разів застосовував ці методи і, схоже, входить у смак. Найчастіше про можливі зміни не тільки в законодавстві, а в будь-якій сфері життя країни ми дізнаємося з виступів глави держави по телебаченню або з повідомлень про засідання Ради національної безпеки та оборони України під головуванням того ж Петра Олексійовича. І це при тому, що виконавчу владу в парламентсько-президентській республіці очолює прем’єр-міністр, призначений і відповідальний перед парламентською коаліцією.

На жаль, у смак підпорядкування волі глави держави входять і народні депутати. А коли віжки слабшають, голосують, наче коаліції нема і згадки про неї не було. Приклад — самовбивчий закон про реструктуризацію банківських кредитів.

Помилково було б, однак, стверджувати, що коаліція п’яти різнорідних фракцій зберігається завдяки волі Порошенка і може припинити існування за рішенням Банкової або через дурість внутрішньої опозиції. Цемент, що скріплює крісла поміркованих, популістів і революціонерів в одну команду, має іншу природу.

Три сотні борців «За європейську Україну» в парламенті, незважаючи на будь-які розбіжності, триматимуться разом доти, поки йде війна. З тієї ж причини діяльність коаліції і діяльність призначеного нею уряду — успішну чи провальну —терпітиме виборець. А коли війна скінчиться, розбірки під куполом не матимуть значення.

Значення матиме тільки внесок кожного у спільну нашу перемогу.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.