Злочини комунізму під час Другої світової війни

«Після відвоювання окупованих територій усі чоловіки віком від 16 років миттєво були мобілізовані в лави діючої Червоної армії та були, фактично, без-збройними (інколи — з холодною зброєю) кинуті в бій на позиції фашистських військ, тому що більшовицький режим уважав усіх громадян, які перебували на окупованих територіях, «ворогами народу». Недарма мобілізованих з окупованих територій людей фронтовики охрестили «одноразовими солдатами», «чорною піхотою», а також «чорносвиточниками», оскільки у бій вони йшли у звичайному цивільному одязі та майже беззбройними. Втрати цієї «чорної піхоти» (ніде не зареєстрованої, до речі) були жахливими — до 90% убитими».

А позаду йшли бійці «заградотрядов» з червоним прапором, кулеметами та автоматами, щоб новобранці, не дай Боже, не побігли назад. Чи не тому більше половини моїх односельчан (с. Андріяшівка Балтського району) не повернулися з фронтів Другої світової війни?

Наприклад, під час боїв на Букринському плацдармі під Києвом. «Як свідчили потім нечисленні учасники тих боїв, що вижили, такого кровопролиття, як на Букринському плацдармі, не було з початку війни. Ні під Ленінградом, ні під Москвою, ні під Сталінградом. «Спускаючись з боку села Грушева до Ходорова, — розповідала Ганна Федорівна Крижаненко, — ми побачили жахіття. Все поле — справа і зліва від дороги (це площа 5 км на 1,5 км) було встелене трупами, один проз одного. Вони лежали долілиць, уткнувшись обличчям у землю. Майже всі були одягнені у домашнє — білі свитки і штаненята, хтось у вишиті сорочечки. За плечима торбинки. Без зброї. І скрізь задавнені висохлі калюжі темної крові. Німецьких трупів майже не видко. Тільки багато було розбитих танків з хрестами». Таке ж криваве місиво було довкруж усіх сіл Букринського мису. Ходорів не виняток.

Загиблих була сила-силенна. Стільки, що за якийсь місяць усіх не змогли прибрати і їх засипало снігом. Наступного року, як розтанув сніг, трупи знову почали збирати по полях… Кого змогли, поховали у братських могилах. Але переважну більшість закопували там же недалечко, в полях, ярках, на кручах».

7 квітня 1944 року 9-та гвардійська козача кубанська кавалерійська дивізія та 30-та кавалерійська ди-візія зайняли територію Біляївського району Одеської області. «За спогадами місцевих мешканців, всі чоловіки віком від 16 років миттєво були мобілізовані в лави діючої армії. Всього 7—8 квітня з навколишніх населених пунктів було сформовано два батальони (бл. 1000 осіб). Їх набрали у Біляївці та навколишніх селах і фактично безбройними кинули в бій на позиції німецько-румунських війск. Погнали, як скотину на забій... Із новобранців у першому ж бою загинуло більше 900».

11. Порушення прав громадянина (ст. 147 Конвенції про захист цивільного населення під час війни; ст. 438 КК України).

Цей злочин московського комунізму виражається, зокрема, в тому, що здійснювалося упереджене кримінальне переслідування та судочинство.

Наприклад, навесні 1944-го, з приходом нових, червоних, окупантів, більшість підпільників ОУН совітські каральні органи заарештували. Те, що не вдалося гестапівцям, зробили слідчі СМЕРШу. Ще не звільнили Одесу, а в селах уже почалися арешти патріотів-українців. Як свідчить Тамара Задирака: «У березні 1944 р. заарештовані, а невдовзі розстріляні Олександр Яковлєв, Домна Яковлєва, Григорій Чухліб, Любомир Аріман, Борис Горбатий, Дмитро Тихоненко, двох селян, Антона Нездолія і Парфентія Задираку, спочатку жорстоко допитували. Їх зв’язували за шию мотузкою і опускали в криницю, куди збігала снігова вода з даху, і тримали там усю ніч, вранці підіймали і страшенно били, потім тягли до камери. Було це у селі Гросов, що на Одещині. Там вони і поховані 14 травня 1944 р. Вирок їм оголошено тільки 22 липня 1944 р., вже після смерті». І таких випадків — безліч.

У 1945 році американці та англійці зі своїх зон відповідальності передали радянській стороні 30 тисяч дівчат віком від 17 до 20 років, яких нацисти вивезли до Німеччини на примусові роботи і які погодилися повернутися додому. Більшість з них була з України. Всіх їх за наказом комуністичного режиму Кремля розстріляли, «чтобы бандеровцев не рожали».

12. Масові депортації народів СРСР — ще один кривавий злочин комуністів проти людства (ст. 147 Конвенції про захист цивільного населення під час війни; ст. 438 КК України).

Депортація цілих націй з боку большевицької Москви була загальноприйнятим політичним методом, особливо під час Другої світової війни. «У 1940—1941 рр., приблизно 330 000 польських громадян, що проживали на території, окупованій Червоною армією, було депортовано у східні райони Совітського Союзу, більшість — до Казахстану. Депортація 220 тис. українців у лютому 1940 року до Сибіру — теж гірка правда». Всього до 1,2 млн чол. було депортовано комуністичним режимом із Західної України у 1939—1941 роках. З решти територій України проводилися планові переселення до Сибіру, Казахстану, на Північ.

У 1940-х режим Сталіна за домовленістю з гітле-рівськими верховодами передав їм близько двох мільйонів євреїв та комуністів із захоплених територій Західної України та Західної Білорусії. Майже всі вони знищені у нацистських концтаборах.

900000 німців з районів Волги були вислані восени 1941 р.; 93000 калмиків було депортовано в грудні 1943 р.; 521000 чеченців та інгушів було депортовано в лютому 1944 р.; 180000 кримських татар було депортовано в 1944 р. Список буде неповним, якщо не згадати латишів, литовців, естонців, греків, болгар, вірмен, які проживали в Криму, месхетинських турків та курдів з Кавказу.

У планах Сталіна та його кліки було депортувати й увесь український народ. Ставлення в СРСР до українців ілюструє наказ від 22 червня 1944 року №0078/42, підписаний народним комісаром внутрішніх справ СРСР Берією і заступником народного комісара оборони СРСР Жуковим. У цьому документі наказується: «1. Вислати у віддалені частини Союзу РСР всіх українців, які проживали під владою німецьких окупантів. 2. Виселення здійснювати... в) розпочати після того, як буде зібраний урожай і зданий державі для потреб Червоної армії; г) виселення здійснювати лише вночі і зненацька, щоб не дати сховатися одним і не дати знати членам сім’ї, які перебувають у Червоній армії. 3. Над червоноармійцями та командирами з окупованих областей установити такий контроль: а) завести в особливих відділах спеціальні справи на кожного;

б) всі листи перевіряти не через цензуру, а через особливий відділ; в) прикріпити одного таємного співробітника на 5 осіб командирів та червоноармійців. 4. Для боротьби з антирадянськими бандами перекинути 12 і 25 каральні дивізії НКВС. Наказ оголосити до командира полка включно».

Але українці мали свою армію — УПА, яка стала на захист свого народу, та й забракло сил і ресурсів у комуністів. Хоча у 1944-у за допомогою Червоної армії депортація таки почалася. Вивозили українців до Сибіру, Казахстану, на Північ — у чисте поле чи в тайгу, без засобів до виживання, навіть взимку. В основному — за співробітництво чи навіть за підозру у співчутті до ОУН—УПА. «До 800 тис. українців із західних земель України були депортовані сталінським режимом з предковічних земель». Зовсім небагато їх повернулося на Батьківщину.

13. Медичні та психічні досліди совітських «учених» над засудженими — жахливі злочини під ке-рівництвом «совісті, честі та розуму епохи» — КПРС (ст. 147 Конвенції про захист цивільного населення під час війни; ст. 438 КК України).

Є неспростовані факти, що найбільші «гуманісти» у світі — совітські «учені»-медики здійснювали над засудженими медичні та психічні досліди, зокрема над мозком. А піддослідні з числа засуджених у цей час були ще живі.

14. Етноцид з боку комуністичної влади Москви — злочин проти людства (ст. 1 та 2 Договору про захист установ, що служать цілям науки і мистецтва, а також історичних пам’ятників (Пакт Реріха). Вашингтон, 15.04.1935; ст. 56 Конвенції про закони та звичаї сухопутної війни. Гаага, 18.10.1907; ст. 2 Конвенції про захист культурних цінностей на випадок збройного конфлікту. Гаага, 14.05.1954).

Етноцид означає знищення культури народу, а не фізичне винищування самих людей (на відміну від геноциду). Світове співтовариство, міжнародне право й гуманістична мораль рішуче засуджують будь-які прояви етноциду й розглядають його як злочин проти людства. Скільки культурних пам’яток безповоротно знищено совітською владою! Перелік — довгий-предовгий. Достатньо назвати святиню українського народу — Святоуспенський собор у Києві, який знищили без будь-якої військової необхідності совітські війська у 1941-у.

15. Совітський режим як суцільна мережа тюрем та таборів — вражаючий злочин проти людяності (ст. 147 Конвенції про захист цивільного населення під час війни; ст. 438 КК України).

Концентраційні табори — витвір Леніна, появилися у нас в 1919 році з приходом більшовицької влади в Україну. До них зганяли не лише аристократів, своїх політичних опонентів, а й свідомих українців. У роки Другої світової війни це вже суцільна мережа тюрем та таборів для інакомислячих. «Страшний сумозвісний Гулаг в «найдемократичнішій та найгуманнішій» державі світу СРСР використовував безплатну каторжну працю засуджених — в основному політичних, і водночас був більшовицьким засобом знищення кількох мільйонів політичних каторжників». Загальновідомо, що всіх своїх військовополонених комуно-московський режим оголошував ворогами народу і засуджевав як мінімум до 10 років відбування кримінального покарання.

Висновок

Злочинна суть комуністичного режиму СРСР не є результатом обставин, а наслідком добре продуманої політики, ретельно розробленої засновниками такого режиму до того, як вони узяли владу в свої руки. Комуністичні лідери СРСР ніколи не приховували своїх цілей, таких як диктатура пролетаріату, знищення політичних опонентів та категорій населення, що не поєднуються з новою моделлю суспільства.

Комуністична ідеологія, зокрема московсько-большевицького режиму, завжди вела до масового терору, злочинів і порушень прав людини в широкому масштабі. Аналізуючи наслідки застосування цієї ідеології, не можна не надати значення тій схожості з наслідками застосування іншої ідеології ХХ століття, а саме — нацизму. Злочинний характер нацистської ідеології і нацистського режиму є безперечним, і його лідери та багато їхніх підручних понесли відповідальність. Натомість комуністична ідеологія та комуністичні режими ще не отримали відповідної реакції. Злочини, здійснені в ім’я комунізму, були нечастою темою судових звинувачень, і більшість комуністичних злочинців так і не постала перед судом.

Комунізм приніс лише страждання, горе, порушення елементарних прав людини та громадянина, масові смерті, злочини проти людства та людяності і повинен бути засуджений за це, як і нацизм.

25 січня 2006 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію про необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів, 3 червня 2008-го було прийнято Празьку декларацію з цього питання, а 2 квітня 2009-го відповідну резолюцію підтримав Європейський парламент.

В Україні було кілька спроб за минулих скликань Верховної Ради внести на розгляд парламенту законопроект про заборону у нашій державі комуністичної партії та символіки тоталітарного московсько-більшовицького режиму. Нарешті більшість депутатів нинішнього скликання схвалила закон про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) режимів, у тому числі про заборону пропаганди їхньої символіки. Злочини проти людства та людяності терміну давності не мають. Українці, рішучіше позбавляймося кривавого і ганебного комуністичного минулого, порвімо з ним назавжди!

Василь ДЯЧЕНКО,
кандидат педагогічних наук.

Список використаних джерел

Довідник з міжнародно-правових актів щодо засад демо-кратії і прав людини. — К.: МО України, Міжнародне товариство прав людини, 2001. — 144 с.
Международное право. Ведение боевых действий: Сборник Гаагских конвенций и иных международных документов. —
3-е изд., испр. и доп. — М.: изд. Международного Комитета Красного Креста, 2001.
Кримінальний кодекс України. —Х.: Одіссей, 2013.
Ґудзь В. Історія України: Підручник. Вид. друге, доп. і переробл. — К.: Видавничий дім «Слово», 2008.
Семен Цвілюк. Двадцять два місяці // Чорноморські новини, квітень — червень 2011 р.
Версальский мирный договор. Полный перевод с французского под ред. Ю.В. Ключникова и А.Сабанина. — М.: Литиздат НКИД, 1925.
Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 25.01.2006 р. «Про необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів».
Ідзьо В.С. Українська Повстанська Армія — згідно зі свідченнями німецьких та радянських архівів. Монографія. — Львів: Сполом, 2005.
Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. /Упоряд.: І.О. Кресіна, В.Ф. Панібудьласка; за ред. В.Ф. Панібудьласки. — К.: Вища школа, 1997.
Левко Лук’яненко. Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні. — К.: Видавничий дім «Коzаки», 2006.
«Спільна історія» — штука вибухонебезпечна // Персонал+. № 1, 13—19 січня, 2010 р.
Віктор Швець. Чим є 9 травня для українців? // Чорноморські новини, 30 квітня, 2011 р.
Король В.Ю. Історія України: Навчальний посібник — К.: Видавничий центр «Академія», 2005. — 496 с.
Євген Горбуров. Підпільний і партизанський рух на території Миколаївщини в роки Другої світової війни. ОУН на Миколаївщині. Інтернет.
Василь Яременко. Епістолярна історія більшовизму без купюр і демагогії. / Персонал + . №42—43, 28.10—03.11.2010, С. 10—11.