«...а душа так и рвется к Черному морю»

Чехи назвали б його «будителем» — цим словом наші західні сусіди-слов’яни пошановують тих, хто в страшних обставинах гніту й приниження не давав приспати свою націю і робив усе, щоб утвердити її культуру, гідність, славу. М. Максимович, як писав М. Драгоманов — «цілий історично-філологічний заклад і, вкупі з тим, живий народний чоловік».

Доля поділила життя Михайла Олександровича на дві половини. Спочатку — блискуча кар’єра вченого у Московському університеті, дружба з В. Одоєвським, О. Пушкіним, В. Жуковським, П. Кулішем, О. Бодянським, М. Гоголем, особливо з Т. Шевченком, у 30-річному віці — посада ректора у щойно відкритому Київському університеті імені Святого Володимира, а потім, 1841 року, він назавжди поселяється на Михайловій горі, Черкащина, в хаті, подарованій йому дідом...

Син Олександра і Гликерії Максимовичів був, поза всяким сумнівом, вундеркіндом. Щось особливе таки дісталося йому від Бога. Недарма дехто з гімназійних учителів, помітивши ранню Михайликову пристрасть до збирання флори по новгород-сіверських гаях, яругах та монастирських садах, казав: бути йому московським професором ботаніки.

Різнобічність наукових захоплень Михайла Максимовича, яка пізніше дивуватиме його друзів, спиралася на фамільну традицію. П’ятеро Тимковських — рідних братів його матері — потрапили до енциклопедії Брокгауза та Єфрона.

Неподалік від Золотоноші був колись хутір Тимківщина, куди не раз і в малі, і в зрілі свої літа приїздив Максимович. Там він пізнав ази грамоти. «Моя родимая Калифорния, сиречь Золотоноша», — любовно-іронічно напише Михайло Олександрович в одному з листів незадовго до кінця свого життя. Магнетичну силу цієї землі він особливо гостро відчує в Москві.

Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії 15-річний Михайло опинився в московській квартирі свого дядька, професора Романа Тимковського. Однак під його опікою був лише кілька місяців: невдовзі дядько помер, і Михайло став тепер уже казеннокоштним студентом словесного відділення Московського університету. І все ж головною його любов’ю залишалася ботаніка. Там він знайомиться з університетськими ботаніками і, зрештою, переходить на фізико-математичне відділення.

Серед його приятелів тієї пори був і Микола Гоголь. 23 грудня 1833 року Гоголь писав Пушкіну: «Кстати, ко мне пишет Максимович, что он хочет оставить Московский университет и ехать в Киевский. Ему вреден климат. Это хорошо. Я его люблю. У него в «Естественной истории» есть много хорошего, по крайней мере, ничего похожего на глупости Надеждина...»

Першим ректором Київського університету призначили професора М. Максимовича. Імператор Микола I розпорядився, щоб до складу університету входили два факультети — філософський і юридичний. Тоді, 1834 року, був це зовсім невеликий заклад, у якому навчалося 60 студентів. Університету належало на практиці утверджувати «православие, самодержавие, народность», як те й передбачала знаменита формула міністра освіти Росії С. Уварова.

Обставини змусили М. Максимовича перекваліфіковуватися на філолога, що, втім, для автора багатьох московських літературних журналів та альманахів, видавця збірки «Малороссийские песни» (1827) цілковитою несподіванкою не було. «Да, мы господина Максимовича давно считаем нашим литератором», — сказав якось про нього Пушкін...

У Київському університеті професор М. Максимович читав російську словесність. Ще в Москві він займався дослідженням «Слова о полку Ігоревім». А з 1837 року дедалі більше захоплюється дослідженням історії.

1839-го з-під його пера вийшла «История древней русской словесности». В його особі маємо одного з кращих знавців історії Києва.

У 1845 році Тимчасовий комітет з дослідження старожитностей Києва був приєднаний до Комісії з роз-гляду давніх актів. З цього часу діяльним помічником М. Максимовича в науковій праці стає П. Куліш. Серед співробітників названої орга­нізації, тісно пов’язаних з Михайлом Олександровичем, бачимо і запро­шеного на посаду художника Т. Шевченка. З моменту знайомства їх об’єднувала тепла дружба (згодом М. Максимович присвятив великому Кобзареві один зі своїх найкращих віршів українською мовою «Ой, як ду­же за Тобою тужила Вкраїна»).

Професором університету М. Максимович залишався до 1841 року. А потім змушений був — через важкі хвороби — подати у відставку й оселитися на Михайловій горі на Канівщині. Не забуваймо, що в цю пору йому було лише 37 років. Уряд призначив колишньому ректорові й професорові щорічну пенсію — 762 рублі, і саме відтоді бере початок сумна історія подвижництва серед скрути й самотності. М. Максимович поселився на горі у звичайній хаті (будинок він зведе значно пізніше). Найбільшою цінністю в ній була зелена скриня, у якій учений зберігав свій архів.

У цю пору життя науковця можемо знайти цікавий факт, пов’язаний з Одесою: виявляється, Михайло Олександрович мав намір оселитися в нашому місті, але здійснити мрію не вдалося через хворобу.

У 1853 році померла його сестра. Невдовзі він одружився. «Я все на Горе Михайловой... стал наконец женат, — писав він листа в Одесу архієпископу Інокентієві Борисову. — ...Я женился на дочери той украинки, о смерти которой я упоминал в последнем письме к Вам, писанном года за два... В прошлую осень лишился моей сестры-питомицы, и с нею ушло от меня все уже из прежней жизни моей в здешней стороне... Новая спутница жизни моей доброе дитя, и я люблю ее; но мне и при ней скучно здесь в настоящее время, что я сижу на горе бездейственным домонтарем, — а теперь еще более скучно, ибо еще крепче прикован к горе тою же железною цепью нужды, — а дума так и рвется к Черному морю...» Бачимо, що Максимович дуже страждав, прикутий хворобою до одного місця, а непосидючий характер вченого кликав його у мальовничі краї Одещини.

З-під крила Михайла Олександровича, коли він був ректором університету, вийшло багато талановитих дослідників, адже він дбав і про творчий розвиток своїх студентів. Серед найвідоміших його учнів — і професор Новоросійського (Одеського) університету І. А. Лінниченко, славіст та історик.

З ініціативи М. Максимовича було створено «Киевское общество истории и древностей». Самого ученого впродовж 1829—1847 pоків кооптували у члени багатьох науково-дослідних товариств, серед яких і «Одесское общество любителей истории и древностей» (у 1839-у).

Особливе місце відводив Михайло Олександрович дослідженню теми козацтва. Він цікавився степовими землями України і вивчав козацтво Південної Русі. Одним із перших серед вітчизняних істориків він показав справжнє значення Визвольної війни українського народу. В журналі «Основа» надрукував «Листи про Богдана Хмельницького» (1861). М. Максимович ви-вчив багато архівних документів. Зібрав рідкісні відомості з історії міст і сіл України, серед яких і села Новоросійської губернії. Ці відомості й досі не втратили наукової цінності. З творчої діяльності М. Максимовича почалася й українська фольклористика як наука.

У вересні 1871-го на святкуванні 50-річчя науково-літературної діяльності М.О. Максимовича за пропозицією Київського університету йому було вручено диплом почесного доктора слов’янської філології, а в жовтні обрано членом-кореспондентом Російської академії наук (відділення російської мови і словесності). Він був почесним членом 21 організації, товариства й навчального закладу, зокрема Московського, Петербурзького, Київського та Новоросійського (Одеського) університетів. За своє життя цей видатний вчений написав й опублікував понад 260 праць.

Дослідники творчої спадщини М.О. Максимовича називають його «українським Ломоносовим», людиною «універсальних інтересів», яка прожила інтенсивне, багатогранне життя, мала «всеєвропейське ви-знання», залишилася в народній пам’яті «нащадком козацького роду», «діячем доби Відродження», вченим-патріотом, який підніс українську науку на рівень найкращих світових досягнень.

Тож, як бачимо, хоч Михайло Олександрович так і не побував в Одесі, деякі факти його насиченого життя пов’язані з нашим краєм, і хтозна, як могла б скластися доля вченого, якби йому вдалося здійснити плани і продовжити свою діяльність, разом з іншими просвітянами XIX ст., на березі Чорного моря…

Олена БУТ,
студентка III курсу історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова.