Без фальші й словесної потерухи

Щодо справжніх героїв, то згадуються слова з пісні незабутнього Андрія Кузьменка (Скрябіна):

Герой — то не той, хто летить до сонця і, палячи крила, падає вниз,

А той, хто вернеться до людей, щоб їм показати, куда треба йти.

Довго думала над долею незвичайної людини, про яку хочеться написати. Вона вчить багато чому, а головне — як залишатися Людиною завжди, навіть при надважких обставинах багаторічних страждань, що несила терпіти.

Герой моєї оповіді мешкав колись у нашому місті, Білгороді-Дністровському, на Першотравневій вулиці (поряд з генделиком «Гавань», що біля ринку). Непри-мітний чоловік, худорлявий, прямий, засмаглий з інтелігентним обличчям, жив неподалік — от і все, що змогла згадати два роки тому про колишнього сусіда, коли почала читати його книжки.

Це вже в теперішній час Павло Іванович Наніїв — відомий письменник, визнаний на схилі свого життя майстер слова, твори якого знані українському читачеві. Це про його важку і цікаву долю група журналістів американського видавництва «Енциклопедія видатних людей» зняла документальний фільм.

Незважаючи на досить значну літературну спадщину, про самого письменника написано зовсім мало. Так сталося і тому, що Павло Наніїв не любив розповідати про себе. Писав, друкував… А особисте ховав далеко від стороннього ока, як і трагічне своє минуле.

Народився Павло Іванович 2 лютого 1922 року в селі Біла Ям-пільського району Вінницької області в родині селянина-бідняка. У 16 років уже почав працювати в ямпільській районній газеті. До війни писав статті і для обласних газет «Вiнницька правда» та «Чорноморська комуна», а також для республіканської — нинішніх «Сільських вiстей». Там друкував свої вірші, які писав змалку, та фейлетони.

У перші дні війни 19-літній юнак добровольцем пішов на фронт. Одразу потрапив на передову, був кулеметником. Мав нагороди, які, втім, аж ніяк не врятували його від свавілля тодішнього режиму і пекла, в якому опинився згодом.

У грудні 1944-го, після звільнення Одеси, за наклепом, 22-річного Павла було заарештовано органами НКВС і безпідставно звинувачено в причетності до ОУН. З одних витоків — за рукопис з історії Одещини, з інших — дехто з товаришів порився у речах Павла і знайшов рукопис книги «Голод», яку він писав у вільний час. Таке одразу ж було сприйнято як антирадянська пропаганда. Рукопис, звісно, зник, та його сюжет, уже за часи незалежної України, став основою автобіографічної повісті «Лозинова труна», яку, на мою думку, мають прочитати всі.

Хоча слідство велося зі всією прискіпливістю, винним себе Павло Іванович не визнав. Військовий трибунал звільнив його за відсут-ністю провини, проте НКВС направило справу в Москву. Там, на «Особом совещании», видертого з війни молодого хлопця заочно було засуджено до семи років позбавлення волі. Вирок підписано правою рукою Берії Абакумовим.

Табір заслання називався «Казлаг». У вкрай тяжких умовах пустельних степів арештанти будували дорогу в Кизилординській області поблизу м. Байконур. Незабутнім моторошним спогадом Павла Івановича стала 50-градусна спека казахського степу, у якій в’язні-робітники залізними кайлами довбали запечену з камінням землю. Держаки посилювали залізними трубами. Гаряче залізо щоразу розпікалося так, що інструменти треба було періодично занурювати у воду, яка від того закипала. Це ранило руки, шматтям злазила шкіра.

Потім був табір «СибЛОН» (Сибирские лагеря особого назначения), це десь на льодяних берегах Єнісею. «СибЛОН» славився особливою жорстокістю і байдужістю до в’язнів. Хворих не годували, бувало, ховали живцем, не чекаючи кінця. З-під землі інколи в’язні чули стогін. До слова, там, у «СибЛОНі», відбували терміни і багато репресованих священиків з усіх кінців СРСР.

Якось навесні частину ув’язнених відвезли в глуху тайгу на будівництво нового табору, дали колючий дріт і залишили разом з наглядачами серед сніжного лісу. Однак товстий шар снігу почав танути і за тиждень усе навкруги перетворилося на болото, куди неможливо було дістатися жодним транспортом. Почався голод. Через деякий час прилетів військовий літак і з величезної висоти скинув торби з сухарями. Мішки порвалися, а сухарі розсипалися на дрібні крихти. Люди в таборах гинули не тільки через холод, голод і важку працю у нелюдських умовах, а й від авіта-мінозу, цинги, від якої випадали зуби і нестерпно боліли кістки. У таборах смерті всі нещастя вчили одному — щастю «просто бути!». Залишитися Людиною в тих обставинах і не стати озлобленою на весь світ твариною, не зламатися — надзавдання, гідне подвижництва святих.

Після семирічного терміну ув’язнення Павло Наніїв був депортований на вічне поселення в Туруханський ліспромгосп Красноярського краю, де працював на лісоповалі, за 1200 км від залізниці. Там на велику кількість робітників не було жодного медичного працівника. Павло Іванович написав листа у міністерство, і через деякий час у поселення прислали фельдшера. То була ув’язнена з іншого табору і майбутня дружина письменника Тетяна Полікарпівна. Так з’явився медпункт, який був конче потрібний.

Одного разу серед завезеного краму у тамтешньому магазині якимось чином опинилася українська вишиванка, та й ще з орнаментом рідної Вінниччини. Павло Іванович, справжній українець, свою Україну носив у серці, де б не був. Тому, побачивши її, невимовно щасливий узяв до рук цю національну святиню...

У 1956 році, після смерті Сталіна, письменника звільнили, а в 1957-у військова прокуратура переглянула справу і визнала його невинним. Так, ні за що й ні про що безневинна людина відбула 12 років покарання.

Роки випробувань не тільки не вбили в ньому любов до життя і віру в людей, а й нагородили неймовірною силою духу і мудрістю.

Звільненим політв’язням заборонялося жити у столицях і містах-героях. Відтак не міг навіть мріяти про Київ чи сонячну Одесу, які після стількох років північного мороку і холоду були найпривабливішими варіантами. За оголошеним оргнабором родина Наніївих вирішила переїхати у Білгород-Дністровський, де розпочиналося будівництво першої школи. У перший день приїзду, ще не знайшовши ночівлі, Павло Іванович з вечора до ранку блукав вуличками міста, оглядав величну фортецю. І саме тоді зрозумів, що Аккерман — це саме те місто, де хочеться жити. Так і оселився у Білгороді-Дністровському, де прожив 36 років.

Спочатку працював на будівництві школи вантажником, землекопом, каменярем, штукатуром, та через деякий час його неординарність запримітили і скерували на навчання до Харківського будівельного інституту. Закінчивши його екстерном, став майстром трудового навчання у місцевому ПТУ. Разом зі своїми вихованцями звів багато об’єктів у місті.

Однак усе своє життя Павло Наніїв мріяв про літературну творчість. Ніколи його не полишало натхнення, де б не був: чи то в таборах Гулагу, чи на каторжних будовах радянських п’ятирічок. Розраду, втіху і душевну рівновагу він отримував від писання, від творчої праці, якій віддавав короткі години дозвілля, або ночі, коли всі спали і можна було поринути в свій внутрішній світ, де нема ганьби, наруги, брехні, бруду й нікчемства осоружного життя, яке його колись оточувало.

Тому вступ до Літературного інституту ім. О.М. Горького у Москві став особливою сторінкою біографії письменника. Вступав заради цікавості, аби перевірити свої сили, і без надії на успіх, бо необхідні для вступу документи були втрачені. Однак творчий конкурс Павло Іванович не тільки склав з успіхом, а ще й був помічений викладачами. Ця обставина, попри відсутність документів, стала вирішальною у зарахуванні на перший курс. У Літінституті в той час існувала не-ймовірна атмосфера свободи, яка надихала молодь на творчість і розкриття талантів. Лекції читали маститі прозаїки і поети. Павлові Наніїву пощастило ближче познайомитися з Расулом Гамзатовим, з яким жив деякий час в одній кімнаті у гуртожитку. Знаменитий поет приїжджав потім у гості, в Білгород-Дністровський.

Повернувшись у рідне місто, Павло Іванович став співорганізатором літературного гуртка при Будинку офіцерів, де у вільний від роботи час, за розкладом, почали збиратися літератори різного віку. Їх запрошували на міські культурні заходи, виступати у військових частинах.

Проте й органи КДБ не дрімали, тримали всіх під негласним наглядом, і, насамперед, — реабілітованого Павла Наніїва. Стежили за кожним його кроком. Наприкінці шістдесятих він працевлаштувався в сільгосптехнікум викладачем літератури. Після одного з виступів щось не сподобалося партійним номенклатурникам, Павло Іванович невдовзі змушений був звільнитися...

У 1977 році з однодумцями орга-нізував міське туристично-екскурсійне бюро. Починали все з нуля, а це і розробка маршрутів, і написання текстів для екскурсоводів, й укладання договорів. Письменник тоді сам возив групи туристів по всьому СРСР, часто виконуючи обов’язки гіда. Вмів так цікаво розповідати, що люди, як зачаровані, не могли відірватися, слухаючи численні легенди й історії з минулого. І не дивно, бо ж мав він феноменальну пам’ять і майже енциклопедичні знання з різних галузей, передусім — з історії, яку вивчав з особливою цікавістю. Багато часу проводив у бібліотеках та архівах, у тому числі й у московських. У ті роки вийшли його краєзнавчі книжки «Белгород-Днестровский», «Днестровский лиман», «Белгород-Днестровская крепость», які, напевно, є в кожній родині жителів нашого міста.

У 58-літньому віці, бажаючи допомогти дочці, вирішив їхати працювати на Далекий Схід. Пройшов усі інстанції, напевно, вражаючи чиновників своїм непритаманним для риболовецької сфери виглядом. Його взяли матросом. А ще, дізнавшись про освіту у московському виші, поклали на нього обов’язки власкора радіостанції «Океан». Незважаючи на передпенсійний вік, Павло Іванович працював звичайним матросом у режимі 12 годин через 12. Йому вже було досить важко. Щоб підтримувати, бути поряд з чоловіком, дружина Тетяна Полікарпівна через рік звільнилася з роботи і приїхала на плавбазу «Прикордонник Леонов» в сахалінський Корсаков.

Не можна оминути увагою цю жінку. Під час війни Тетяна Полі-карпівна була медсестрою в Таманській дивізії. Фашисти рвалися на Кавказ. Радянський шпиталь був розгорнутий на передовій. Поранених встигли вивезти. Командира госпіталю німці вбили одразу, а молода медсестра разом з медперсоналом потрапили у полон. Залишилася живою. За це її потім радянська влада засудила і відправила в табір.

Загартована духом, з міцним стрижнем, Тетяна Полікарпівна, пройшовши сувору школу війни, військово-польових шпиталів та арештантських медпунктів, була справжньою знахідкою для хірургічного відділення міської лікарні Білгорода-Дністровського, де довгий час працювала з відомим лікарем-хірургом Вікентієм Пенькевичем. Лікарні віддала 30 років, і це окрема історія людини, що не тільки бездоганно виконувала свої професійні обов’язки, а й насправді безкорисно допомагала людям, у тому числі у свій вільний час.

У Тихому океані на плавбазі розміром з невеличке містечко, Тетяна Полікарпівна виконувала обов’язки судового фельдшера, стала справжньою опорою для свого чоловіка.

Там Павло Наніїв замислив написати художньо-документальну автобіографічну повість «Лозинова труна». Сумнівався, чи колись на-друкують, і все ж робив нотатки. У цій повісті нема жодної краплини домислу. Болюча правда усе життя не давала йому спокою. На прикладі своєї родини Павло Наніїв відтворив трагічний час колективізації та її наслідки — найстрашніший в історії України Голодомор 1932—1933 років.

Найчастіше в інтернеті молодь обговорює його роман «Тричі продана». Цікаво, що в час, коли Павло Іванович приніс у видавництво цей твір, там уже лежали підготовлені до друку романи Павла Загребельного «Тисячолітній Миколай» та Івана Білика «Дикі білі коні» і ще дві історичні повісті — Дмитра Міщенка та Раїси Іванченко. Проте головний редактор віддав перевагу роману Наніїва. Казали: «Це річ чудесна. Там нема фальші, бутафорії, словесної потерухи. Все — правда. Слово його, як джерельна вода з криниці. Читачеві буде до смаку».

Книжка не встигла вийти з друкарні, як наробила галасу. Розле-тілася миттєво, продавалася у спекулянтів з-під поли за подвійним, потрійним номіналом. Читачі писали: «Дайте, допоможіть дістати. Видайте, перевидайте...» Мабуть, це єдиний випадок з видавничої практики, коли твір невідомого автора одразу ж знайшов стежку до серця читача  і був виданий вдруге, повторним стотисячним тиражем, потім втретє, вчетверте…

Ось один з відгуків: «Хороша книжка, цікава тема, лише спочатку важко було звикнути до стилю написання. Якийсь він такий ще старий, що складалося враження, що читаю казку, а не історичний роман. ...Багато подій, описів місць, роздумів аж ніби просили більшої деталізації. Та все ж мені було дуже цікаво. …Крім того досить важливою темою, а мені навіть цікавішою, була розповідь про два по-діли Польщі. Про загребущу руку матінки-Росії. Знову страждав бідний народ, а еліта дозволила собі продатися. Як польська шляхта, так і українське козацтво (старшини) прийняли російське підданство і тішилися здобутими російськими дворянськими титулами. Для мене це якось дуже символічно. А ще там прозвучала думка з доповіді Катерині Другій про польських повстанців: «Ті бандити, що називають себе патріотами»... Наших патріотів теж зараз називають бандитами, екстремістами і фашистами... Знову ж символічно для мене. Історія повторюється, потрібне вміння це бачити... Книжка викликала бурю різних емоцій, думок, асоціацій, бажання читати історію. Тому від мене 5 із 5-ти».

В автобіографічній повісті «Чорний ворон» Павло Наніїв описав сталінські репресії другої половини тридцятих років. У повісті «Сповідь душогуба» змалював моральну трагедію людини, яку тодішній НКВС примусив слугувати собі — розстрілювати «ворогів народу». Оповідання «Виплід сатани» — авторове свідчення того, як провидницьки Лев Толстой розпізнав сутність більшовизму...

Мало кому відомо, що Павло Наніїв — один зі співавторів «Праці членів Асоціації дослідників голодоморів в Україні...» (Інститут історії України Національної академії наук України), (Видавництво М.П. Коць, Київ — Львів — Нью-Йорк). У до-слідженні Павло Іванович називає кількість загиблих від Голодомору: «близько 13 мільйонів українців». Книга викликала широкий резонанс у Росії. Загальний вердикт, який винесла більшість російських користувачів інтернету на цю тему, був такий: «книга написана з метою викликати жалість до хохлів».

За радянських часів книги Павла Наніїва довго не видавали, КДБ таємно вів нагляд. Одного разу з його квартири таємничим чином зник рукопис нового роману «Давайте відчинимо вікна», і тільки через багато років сусідка, їдучи в Ізраїль, зізналася, що випадково побачила, як за відсутності господарів у квартирі побував «товариш в штатському», і взяв з неї підписку про нерозголошення.

У роки Незалежності, у 1995-у, Павла Наніїва прийняли до Спілки письменників України. Його книжки перевидаються піратським способом. Але гроші для нього ніколи не були головним у житті. Якось у квартиру вже тяжко хворого письменника прийшли люди з редакції укласти договір на видання чергової книжки. Не вчитуючись в умови договору, Павло Іванович без зайвих запитань усе підписав. І навіть коли друзі виявили, що за умовами договору автор може зовсім нічого не отримати, відповів: «То нічого, головне, що люди прочитають», — згадувала дочка Людмила Павлівна.

Старість письменник доживав у Києві. Перед смертю тяжко хворів на бронхіальну астму. Та й дружина його, Тетяна Полікарпівна, останні роки свого життя ледве пересувалася по квартирі на милицях. Приблизно у той час канал «Бі-Бі-Сі» відрядив до Києва знімальну групу фільму «Правда про ту війну». Частиною кінострічки стала автобіо-графічна розповідь Тетяни Полікарпівни. Цей фільм часто показують на світових екранах і лише один раз демонструвало наше телебачення.

Помер Павло Іванович Наніїв 11 грудня 2001року, не доживши півтора місяці до свого 80-ліття.

Поховані з дружиною у Києві.

Тетяна ВИШИЙВАТНИК.
м. Білгород-Дністровський.

P.S. У цій розповіді використані свідчення Людмили Наніївої (Фаренюк) та Анатолія Камінчука.