Злочини комунізму під час Другої світової війни

1 грудня в першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії — дачному селищі Тері-йокі, безпосередньо на совітському кордоні, було створено «народний уряд» на чолі з комінтернівським діячем Отто Куусіненом. Уже 2 грудня СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії й уклав з ним «договір про дружбу». Цікаво, що всю викладену вище інформацію взято з відкритих джерел — совітських центральних газет листопада-грудня 1939 року. Але з кінця грудня 1939-го в жодному совітському джерелі ніколи не згадувалося про «народний уряд», на «допомогу» якому рушили совітські «визволителі». Героїчний всенародний опір, який вчинила самозваним «визволителям» малесенька нація, зробив цю пропагандист-ську версію абсолютно неприйнятною.

Совітське угруповання, зосереджене перед початком війни на кордоні Фінляндії, переважало її збройні сили за особовим складом в 1,6 раза, за кількістю гармат і мінометів — у 5,4, літаків — у 9,1, танків — у 88 (!) разів! Фінам вдалося виставити проти агресора 265 тисяч ополченців. Лише 38 тисяч із них були кадровими військовими. Погано озброєна фінська армія відчувала брак боєприпасів: запас патронів — лише на два з половиною місяці боїв, артилерійських снарядів і мін — на один місяць. І попри це, війська маршала Маннергейма три з половиною місяці чинили героїчний опір.

7 січня 1940 року в СРСР було створено Північний фронт, на Карельський перешийок безконечним потоком гнали війська і тех-ніку. 12 березня (за день до взяття Вііпурі) було підписано, фактично без обговорення, «не читаючи», совітсько-фінський мирний договір. За ним Фінляндія втрачала весь Карельський перешийок та узбережжя Ладозького озера, деякі райони в Карелії і на Півночі, віддавала СРСР в оренду півострів Ханко. Здавалося б, Сталін переміг у війні, отримавши більше, ніж вимагав у листопаді 1939-го. Тоді чому він відмовився від повного завоювання Фінляндії?

Насправді війна закінчилася ганебною поразкою СРСР. Фінські війська втратили загиблими 26600 осіб (дуже істотні втрати для такої маленької країни — майже 1% населення). Згідно ж із поіменними списками, складеними у 1949—1951 роках головним управлінням кадрів Міністерства оборони СРСР, совітські втрати в цій війні склали 126875 осіб убитими, померлими від ран, хвороб і зниклими безвісти. Тим часом більшість західних істориків вважають і ці цифри заниженими й оцінюють кількість загиблих совітських військовослужбовців у 150—200 тисяч. Іще сотні тисяч поранених та обморожених. Версія про добровільне входження «Фінляндської Радянської Соціалістичної Республіки» до складу СРСР, про робітників і селян, які зі сльозами радості на очах зустрічали совітських воїнів-«визволителів», уже не проходила. Совітизацію Фінляндії було відкладено. На щастя, назавжди.

«Зимова війна 1939—1940 років, у якій Фінляндія відстояла свою незалежність, мала для СРСР доволі відчутні наслідки: як агресора його було виключено з Ліги Націй» [4]. Можна припустити: якби не «мудре» сталінське рішення про напад на Фінляндію і ганьба, якою вкрила себе на Карельському перешийку «непереможна і легендарна» Червона армія, Гітлер не зважився б напасти на СРСР до остаточної перемоги над Британією.

5. Масові вбивства без суду і слідства на території загарбаних держав — доказ злочинності комуністичного режиму Москви (ст. 23 Конвенції про закони та звичаї сухопутної війни. Гаага, 1907; ст. 147 Конвенції про захист цивільного населення під час війни; ст. 438 КК України).

Вторгнення Червоної армії в низку країн під час Другої світової війни супроводжувалося терором, арештами, депортацією і знищенням. Серед цих країн особливо постраждали Польща — приблизно 440000 жертв у 1939-у, включаючи знищення полонених польських офіцерів в 1944—1945 роках, Естонія — 175000 жертв, включаючи знищення 800 офіцерів, Литва, Латвія, Бессарабія і Північна Буковина.

6. Масові репресії проти власних народів під керівництвом Комуністичної партії СРСР — злочин проти людства (ст. 147 Конвенції про захист ци-вільного населення під час війни. Женева, 1949; ст. 438 КК України).

Масові вбивства під час репресій в СРСР здійснювалися під керівництвом більшовицької партії за принципом Сталіна «з побудовою соціалізму класова боротьба загострюватиметься», а під час Другої світової війни вони лише посилилися. Розстріли здійснювалися нерідко без суду і слідства, досить часто так званими по-літпрацівниками, навіть за найменшої підозри у співпраці (чи співчутті) з численними ворогами у цій війні: спершу — з поляками, потім — з фінами, німцями, турками, угорцями, румунами, болгарами, японцями. Наприклад, «підрахунки депортованих, ув’язнених та вбитих мешканців Західної України в 1939—1941 роках свідчать, що більшовицький режим репресував у 3—4 рази більше людей, ніж гітлерівці у 1941—1944 роках».

Від 22 до 28 червня 1941-го працівники НКВС, уже знаючи про наближення німецьких військ і не маючи можливості евакуювати численних політичних в’язнів, знайшли нечуване «вирішення проблеми» — розпочали нашвидкуруч розстрілювати людей у тюрмах Львівщини, Станіславщини (нині — Івано-Франківщина), Тернопільщини, Київщини, Дрогобича, Вінниці, Луцька тощо. У Ста-ліному (Донецьк) енкаведисти стратили і скинули в шахту 3,5—5 тисячі політв’язнів. До 22 тисяч осіб замордовано тільки у тюрмах Західної України. В’язниці були переповнені трупами закатованих і розстріляних. Деякі тіла були настільки понівечені, що їх ховали неопізнаними на цвинтарях у спільних могилах. У Лучицях Сокальського району енкаведисти розстріляли священика та його синів, у Бродівському районі — новобранців Червоної армії, аби ті не потрапили в полон до гітлерівців [9].

7. Знищення приватної власності комуністами — це зневаження законних прав людини (ст. 46, 47 та 56 Конвенції про закони та звичаї сухопутної війни. Гаага, 1907; ст. 53 Конвенції про захист цивільного населення під час війни. Женева, 1949; ст. 433 КК України).

Московсько-більшовицька влада безцеремонно прибирала все до своїх рук за принципом Леніна «грабуй награбоване». Московські комуністи, особливо під час війни, прикриваючись воєнною необхідністю, грабували все: збіжжя, мануфактуру, релігійне майно тощо. Це здійснювалося комуністичною владою Кремля на рівні державної політики. Наприклад, генерал Г. Жуков та «по-літрук» Л. Брежнєв вивозили цінні речі з окупованих країн Східної Європи вагонами.

8. Невизнання комуністом Сталіним військовополонених під час німецько-більшовицької війни — злочин проти людяності (ст. 4 Конвенції про закони та звичаї сухопутної війни. Гаага, 1907; ст. 438 КК України).

Люди для сталінського режиму нічого не важили. Більшовицька Росія була єдиною країною, що не визнала своїх військовополонених, ніяк не допомагала їм, навіть через Червоний Хрест, а навпаки — всіх оголосила ворогами народу, зрадниками.

Невизнання Сталіним військовополонених під час німецько-більшовицької війни призвело до численних втрат серед військовополонених, які не отримували ніякої допомоги ззовні.

А ще це призвело до масового колабораціонізму (бо хто хотів після повернення з полону стати «ворогом народу» і загинути замість нацистського у більшовицькому концтаборі?!): 250-тисячний корпус російських козаків воював у складі гітлерівського вермахту, армія Власова — також. Загалом до 700 тисяч росіян воювали на боці нацистів. Українці ж дали лише 250 тисяч колаборантів.

9. Мільйонні непотрібні жертви під час бойових дій — теж на совісті КПРС, «натхненника всіх перемог» (ст. 424 КК України).

«Генштаб Червоної армії намагався стабілізувати лінію фронту, навіть проводив контрнаступи, проте невдало: в Криму за це полягли понад 300 тисяч воїнів, задіяних у керченському десанті, під Харковом — три армії, більш як 600 тисяч убитими... На людські втрати Сталін та його поплічники Жуков, Молотов, Хрущов, Ворошилов ніколи не зважали».

У 1942-у Сталін видав наказ «Ні кроку назад!». За лінією передової оборони виставляли частини НКВС і розстрілювали відступаючих. Розстрілювали навіть тих, хто, вибираючи зручнішу позицію, переміщувався хоча б на метр у тил.

Якщо все було лише на патріотичних засадах, то навіщо були численні «особісти», так звані «заградітєльниє отряди», без яких не обходився жоден наступ?! Де ще, в якій армії було щось по-дібне? А кількість загиблих свідчить не лише про кровопролитний характер війни, а й про ставлення до своїх воїнів Ставки Сталіна, бо Жуков та більшість червоних генералів воювали не вмінням, а кількістю кинутих у бій людей.

Зі спогадів офіцера політвідділу армії. Одного разу під час битви за Дніпро за наказом Хрущова стрілецький полк розпочав форсування по щойно наведеному мосту, і тільки після того, як останній боєць полку упав, скошений кулеметною чергою на мосту, Хрущов відмінив свій злочинний наказ.

Зі спогадів офіцера політ-відділу армії. Якось наприкінці війни Хрущов відвідав оточений полк і запитав бійців, які є побажання (вночі їм скинули на парашутах і їжу, і тютюн, і набої). Вони відповіли, що все в порядку, але нема що курити. З’ясувалося, що новоспечений лейтенант, вчорашній випускник пед-інституту, тільки-но призначений на посаду, не встиг роздати до ранку саме тютюн. Хрущов наказав лейтенанта розстріляти, а його матері відправити листа з повідомленням, що син поліг смертю хоробрих.

Після звільнення території України всіх призваних до армії майже без підготовки кидали у бій як гарматне м’ясо. При форсуванні Дніпра розвивали не той плацдарм, з якого наступ був би успішнішим, а який був призначений генеральним штабом Червоної армії — Букринський. Це призвело до тисяч непотрібних жертв. Військам, які наступали, бракувало зброї, набоїв, харчів… Але були людські ресурси і впевненість, що «війна все спише». До них і належали десятки, сотні тисяч не навчених, не одягнутих новобранців. Їх гнали, як худобу на забій. Зате політруки безнастанно влаштовували мітинги, закликаючи охриплими голосами нещадно бити ворога. Новобранці хвилями, одна за одною, йшли у стрімкі води Дніпра. «Заходили у воду тисяч 20—25, а виходили на протилежному березі не більше 5 тисяч», — згадує свідок й учасник форсування Дніпра. Ті, хто здолав його, живою лавою неслись на розпечену лаву сталі й свинцю. З каменем чи дрюком у руці, а то й просто притиснувши торбинку з домашніми сухарями, з якою вирядила матінка у дорогу. Без зброї — її ще треба було здобути у бою. Ціною власного життя. Назад — і не подумай, бо позаду — кулеметно-автоматні цівки «своїх за-градотрядовців».

1942 року наказом Й. Сталіна були ліквідовані іменні медальйони. І тільки 1944-го ці жетони повернули — тоді, коли воєнні дії перекотилися Україною. Чи не спеціально? Ось чому, пояснюють дослідники Другої світової війни, родини забраних до армії українців отримували короткі повідомлення: «Пропав безвісти».

Тоді ж мобілізаційні функції, крім військкоматів, було передано в руки військових частин. До-укомплектування відбувалося по ходу просування військ. Ретельним обліком новобранців не переймалися. Навчати молодих бійців азам воєнної науки не було ні часу, ні можливості. Головне, що вимагалося від командирів, — виконання бойових завдань, будь-якою ціною.

Особливо безжалісно ставилися до цього напередодні чийогось дня народження, наприклад, «вождя народів» Йосипа Сталіна… Або якогось совітського свята. Як відомо, взяття Києва було приурочене до дня «вєлікой октябрськой рєволюції». І результат відповідний — до мільйона полеглих.

У 1945 році до Берліна військам англо-франко-американської коаліції залишалося 60 км, а Червоній армії — 200-300 км. Заради поширення «пролетарської» революції на більшу територію Сталін дав наказ прорвати оборонні ук-ріплення фашистів і здобути Берлін першими. Наказ виконали. Але якою ціною! Командуючі фронтами — Конєв та Рокосовський — навіть змагання влаштували: хто першим увійде до Берліна, хто першим — до рейхстагу! І ні секунди не подумали про матерів, рідних своїх солдатів, яких так чекали, особливо в останні тижні, в останні дні нікому не потрібної, крім комуністів та нацистів, війни! «Офіційні втрати Червоної армії у цій операції склали 361 тисячу осіб, з них — 81 тисяча убитими».

Василь ДЯЧЕНКО,
кандидат педагогічних наук.

(Далі буде)