«Телефот» Бориса Грабовського

Хлопчик ріс хворобливим, близько двох років через викривлення хребта був закутий у гіпс. Але змалечку любив фантазувати, визнавав лише технічні дитячі іграшки. Коли у 1904-у минув термін заслання Анастасії Миколаївни, вона вирішила переїхати в Україну. Спершу мати з сином прибули до Одеси, та після подій, пов’язаних із повстанням на панцернику «Потьомкін», її змусили покинути наше приморське місто. Анастасія Миколаївна перебралася до своєї тітки Августини Василівни Гутовської, яка і доглядала Бориса. В Харкові місцеві жандарми добре знали, що Анастасія Грабовська звинувачувалася за підготовку замаху на царевича, і запропонували їй або покинути місто, або... сісти в тюрму. Щоб урятувати сина від повного сирітства, вона виїжджає з новим чоловіком у Середню Азію.

Борис, залишений під опікою бабусі, вчиться у гімназії, багато читає, все більше захоплюється радіосправою, технікою. Коли у 1918 році бабуся Августина померла, Борис поїхав до матері у Пішпек. Цей період у житті молодого винахідника виявився дуже плідним і цікавим. Вітчим зустрів юнака без особливої радості і вважав його диваком-неробою, котрий не хоче працювати. Аби не засмучувати матір, Борис Грабовський вступив добровольцем до Червоної армії, де служив спочатку у першій легкій туркестанській батареї, а згодом — у складі частин особливого призначення.

Однак уже тоді він почав віддавати перевагу науці. Жадібного до знань юнака направляють на навчання у дворічну ташкентську спецшколу, де він захоплюється фізикою. Вступає на підготовчий курс Ташкентського університету, одночасно працюючи там лаборантом. Тут уперше познайомився з працями Бориса Розинґа у галузі електронної телескопії. Ідея передачі зображення на відстань полонила уяву юнака. Незабаром він створює катодний комутатор — першооснову передавальної трубки, за який отримує премію. Якщо професор Розинґ використовував електронний промінь для послідовного загоряння люмінесцентного екрана, то Борис Грабовський змусив цей промінь рухатися поверхнею надчутливої металевої пластинки, на яку проектувалося зображення. Перші результати експериментів були обнадійливими, але далі справа не пішла — позначився брак знань.

Тоді Грабовський на отриману премію їде до Саратова, де його тітка по матері знайомить племінника з викладачем фізики й математики Миколою Піскуновим, який невдовзі теж захопився ідеєю дальнобачення. До них долучився ще молодий інженер-електрик Віктор Попов. Їхні розробки потрапляють до Бориса Розинґа, який дав їм високу оцінку і допоміг продовжити експерименти.

Минуло ще кілька років напружених спроб і помилок, доки, повернувшись до Ташкента і продовживши досліди з молодим лаборантом Іваном Бєлянським, 26 червня 1928 року Борис Грабовський таки досяг успіху: на маленькому екрані всі присутні побачили зображення Бєлянського, який знімав й одягав кашкета.

За кілька днів експеримент повторили на вулицях Ташкента: зацікавлені пішоходи одним оком (таким маленьким був екранчик!) могли спостерігати зображення руху трамвая, перехожих, різні предмети. Під час випробувань зображення з екрана «телефота» (так Грабовський назвав свій апарат) було знято на кіноплів-ку, і цей документальний фільм певний час демонструвався в кінотеатрах Узбекистану для пропаганди ідеї дальнобачення. 30 червня «телефот» був запатентований. З Москви прислали запрошення з відомої лабораторії провести випробування там. І тут Бориса Павловича чекав жорстокий удар долі. Обладнання, дбайливо і трепетно упаковане в Ташкенті, під час транспортування до столиці перетворилося на купу битого скла і металобрухту.

Незважаючи на допомогу, яку винахідникам надали в Узбекистані для виготовлення нової досконалої трубки в Німеччині на заводі «Телефункен», Наркомзовнішторг з великими труднощами погодився виділити кошти. Але репресивні органи (ОДПУ) категорично відмовили в закордонному паспорті. Відрядження до Німеччини було заборонене, і скасувати цю заборону тоді ніхто в Узбекистані не міг. Роботи були припинені. У 1931 році Грабовський зробив останню спробу зацікавити вчених і керівників своїм винаходом. Але, висловивши цілу низку зауважень, деякі фахівці не повірили в можливості телебачення і назвали «телефот» «безперспективним апаратом».

Це стало останнім ударом для Бориса Павловича. Після пережитого він тяжко захворів, а, одужавши, переїхав із сім’єю до Фрунзе (колишнього Пішпека, нині — Бішкека), де жила його мати. Тут винахідник продовжив навчання (закінчив університет), зробив нові відкриття: побудував малолітражний гелікоптер і трикрилий планер, сконструював прилад для орієнтування сліпих та апарат для глухонімих, його ідею катодного променя успішно застосовували на практиці в інституті Патона. Ось тільки до ідеї свого «телефота» він більше так і не повернувся.

А 23 грудня 1963 року Борис Грабовський отримав листа з Державного комітету СРСР з радіоелектроніки, в якому зазначалося: «Ваш пріоритет на одержання рухомого зображення за допомогою «апарата для електронної телескопії» незаперечний, а факт видачі патента юридично скріплює пріоритет за авторами винаходу». Згодом спеціалізована міжнародна комісія з ініціативи ЮНЕСКО дійшла щодо цієї справи однозначного висновку, яким стверджується «факт здійснення Б. Грабовським та І. Бєлянським першого у світі телевізійного пересилання за допомогою електронних телевізійних пристроїв 1928 року…».

Отже, син видатного українського поета Павла Грабовського здійснив одне з найбільших відкриттів XX століття.

Помер він 13 січня 1966 року в Бішкеку, де й був похований. На той час телебачення із мрії стало реальністю, а пріоритет Грабовського в цій галузі визнали в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Токіо. Президент Міжнародної асоціації преси з радіотехніки й електротехніки Євген Айсбері у французькому науково-технічному журналі «Телевізіон», №157 за 1965 рік, писав: «Фактично стовідсоткова телевізійна система, що використовує трубки з катодними променями, була запропонована ще 1925 року російськими винахідниками Б.П. Грабовським, В.І. Поповим, М.Г. Піскуновим... На жаль, чудовий винахід не був гідно оцінений у роки, коли домінувала механічна система телебачення»...

Ми повинні дякувати народові Узбекистану, який пам’ятає нашого видатного співвітчизника: йому було присвоєно звання «Заслужений винахідник Узбекистану». 1977 року в Ташкенті було засновано Музей електронного телебачення імені Бориса Грабовського. Там зібрано матеріали, експонати, велика кількість документів, листи…

Є музей імені Бориса Грабовського і в селі Пушкарному (тепер Грабовському) Краснопільського району Сумської області. Наш співвітчизник, геній, творець наймасовішого використання людством винаходу — електронного телебачення — заслуговує на більше визнання Батьківщини. Тож коли вмикаєте телевізор, згадайте, що до цього дива причетний наш співвітчизник — Борис Павлович Грабовський.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
вчитель фізики Одеської ЗОШ №105.