Сонячно й чисто в серці моїм...

Якщо згадати, в якій тісняві жив майбутній письменник Олег Олійників, починаєш розуміти, скільки думок і мрій про краще майбутнє тіснилося у його світлій голові. Літературу і мову знав досконало. Тож не дивно, що саме він керував обласною секцією української мови та літератури закладів профтехосвіти. Відкриті уроки завжди проходили на високому фаховому рівні. «Перше слово, як завжди, надаємо німцеві! Будь ласка, Борисе Борисовичу, — щиро посміхався Олег Семенович, підбадьорюючи до доброзичливої розмови й оцінки уроку. — ...Хтось хоче щось доповнити? Нема бажаючих? Тоді надаю слово інспектору Тамарі Федорівні, а потім зроблю висновок».

Й ось через 20 років отримав листа від Олега Семеновича, в якому він повідомив, що взнав адресу від редактора «Чорноморських новин» і хоче вислати мені свою останню поетичну збірку, а до цього додав з десяток добрих слів від старшого товариша... Від добрих слів навіть кішка муркоче. Тож оті слова підняли в моїй душі такий шторм, бо ж писав їх справжній «маріман», поет, колега-наставник. Схопився за мобілку, потім написав листа — такого ж сумбурного, як життя за минулих 20 років...

Чекав на збірку, мов мале дитя подарунок. Й ось вона на робочому столі: Олег Олійників — «Народжений під колискову хвиль». Дарчий напис: «...на згадку про нашу педагогічну юність з побажанням зберегти її в серці на ціле життя хоч би і на росинку щастя і радощів». На наступній сторінці — два вусатих обличчя: одне — молоде, яке добре пам’ятаю, а друге — суворе і старше, бо ж зустрічалося з різними негараздами і хворобами... Можна сказати, що таке ж і в мене, бо се ля ві...

Зачитався вступними словами Станіслава Конака «Багатогранність козацького хисту» — стисло, цікаво, по-рідному, по-доброму від колеги-однодумця, товариша по поетичній майстерні.

І захопився піснями: «З нами Бог», «З нами Бог і Україна», «Ой, вітри злетіли», «Біля моря», «Осіння мелодія» — майже сорок пісень. Маю сам 13 пісень різних композиторів, дві — від Миколи Колодочки, але його читав із білою заздрістю. Пісні можна співати в строю, подарувати другові, проспівати приємній знайомій... Але навіть у ліричних піснях бачимо любов до Бога й Вітчизни. І не тому, що звання генерал-хорунжого козацького Чорноморського війська зобов’язує, а тому, що та любов прийшла до Олега Семеновича з молоком матері.

Другий розділ збірки — «З нами Бог і Україна»:

Коли надію втратив ти,
Зв’язки згубив поміж віками,
Щоб не втікати від мети,
Дорогу ти знайдеш до храму.
А ці рядки звучать як мудрий
життєвий наказ:
Не робіть добро наполовину,
Не родіть добро на пів-Душі.
Любить не можна на півсили
Батьківщину.
Хто любить так,
той в зародку грішить.

Гріх — субстанція спірна. Кажуть, що чужу жону кохати гріх, але ж кохають; гріх красти, брати хабарі, спекулювати чужою працею, та все одно стають олігархами. Але коли стоїть питання любові до Батьківщини, то замислюються навіть деякі олігархи... Не любити Батьківщину — не любити матір...

Перегортаю схвильованою рукою сторінки збірника і згадую давноминулий 1957 рік, коли отримував із рук Володимира Гетьмана збірку «Рибальське щастя» (1950), Олександра Уварова «Огни на Буге» (1949), Євгена Бандуренка «Дружба» (1948) та інших з дарчими написами та побажаннями творчих успіхів. Потім перша збірка Петра Осадчука «Революційний паспорт» (1967), а потім — кілька десятків інших прекрасних поетів і прозаїків. Й ось остання збірка... Не хотілося б, щоб була останньою...

Хотілося б, щоб, як у ті далекі часи, автобус з одеськими письменниками приїхав до Ананьєва і той же Олег Олійників подав слухачам головні теми своєї творчості: море, Бог, Вітчизна, мати-ненька, кохання, чоловіча дружба, козацький рід і т.д. Хотілося б, щоб збірка «Народжений під колискову хвиль» була у кожній середній школі та бібліотеці й народжувала у юні щирий патріотизм, бо в районі дещо шкутильгає патріотичне виховання підростаючого покоління. Останній призов до лав Української армії вказав на цю ваду: Гандрабурська сільська рада — один призовник із 12, Коханівська — 2 із 10, Новоолександрівська — 1 із 18, Байтальська — 0 із 4 і т.д. Коли 18-річний юнак тікає від захисту Батьківщини в Москву чи Румунію, то міняти потрібно не військового комісара, а директора школи, інспектора відділу освіти РДА та й самого голову РДА, які до цього вірою і правдою служили Януковичу. Коли слуга МП каже: «...Нащо віддали онука у військово-морську академію? Хіба можна служити такій державі?». На жаль, в Ананьєві нема контейнерів для сміття. Мер поставив лише нові урни...

Борис ДРАЇМ,
член НСЖУ,
полковник УЧКВ.
м. Ананьїв.