Де справжнє золото лежить...

Мій співрозмовник — досвідчений, успішний господарник Олексій ЦАРАН, який 25 років (з 1973-го по 1998-й) очолював КСП «Дружба» Роздільнянського району, ділиться своїми думками на злободенну тему.

— Земля — найцінніше, що є в Україні, — наголосив Олексій Авксентійович. — Маємо 38 відсотків світового чорнозему. Дивуюся, чому про це ніхто не згадує, адже вже одна ця цифра здатна викликати неабияке почуття гордості за Україну. Для порівняння: у Канаді, яка є другою за таким показником, чорнозему лише 10 відсотків.

Свого часу мені випало побувати у Німеччині, де разом з колегами знайомився з досвідом тамтешніх аграріїв. У них землі значно гірші, ніж у нас, але вони навчилися отримувати по сто і більше центнерів зернових з гектара. Завдяки впровадженню сучасних технологій, зокрема щедрому збагаченню ґрунтів поживними речовинами. Якби ми мали такі можливості, то давно зрівнялися б за врожайністю. Стали б продовольчою коморою для Європи, і не тільки для неї. Та, на жаль, наша держава ніколи не була для села турботливою матір’ю. Інакше сільгоспвиробник не зазнавав би цінових обструкцій, непродуманих реформ, нестачі соціальних об’єктів…

Однак, незважаючи на брак державної підтримки, ми не сиділи склавши руки. Зішлюсь на приклад «Дружби», яку очолював. На керівну посаду я прийшов у часи, коли колгосп належав до відсталих господарств. Спільними зусиллями ми підвищили ужинок зернових з 2800 до майже 7000 тонн, соняшнику — з 400 до 1000 тонн, виробництво молока — з 300 до 800 тонн. Розвинули тваринництво, утримуючи 6000 голів великої рогатої худоби і 450 голів свиней. Щоб прогодувати це поголів’я, заготовляли 12000 тонн силосу, достатньо сіна та інших кормів. Багато будували. Звели великий тваринницький комплекс на шість тисяч голів худоби вартістю на той час (1974-й) три мільйони карбованців, мехмайстерню на 50 тракторів, склади для зерна, критий тік, завод з переробки зерна ЗАВ-40, сховище для кормів. Проклали бетонну дорогу довжиною 10 кілометрів, на що було витрачено близько мільйона карбованців.

Не упускали з поля зору і со-ціальні потреби. У Виноградарі побудували триповерхову школу на 450 учнів, у Вакулівці — початкову школу. В селах Перше Травня (Молдаванка), Вакулівка і Виноградар звели дитячі садки. У трьох селах пробурили свердловини та поставили водонапірні башти. А ви знаєте ціну води у нашому краї?! Для віруючих збудували церкву у Виноградарі. Нам було чим пишатися.

Але повернімося до земельної реформи. Це добре, що парламент-ська більшість, сформована за коаліційною угодою, усвідомлює все це і реформуванню земельних відносин приділяє велику увагу. Але я боюся одного: щоб не склалося так, що хотіли краще, а вийшло, як завжди. В нашому минулому вже були такі помилки.

— Які це помилки?

— Пам’ятаєте, на початку 1990-х держава у містах «роздавала» людям загальнонародне майно — промислові підприємства. Це здійснювалося під гарними гаслами: «До керівництва заводами і фабриками прийдуть ефективні власники», «Рікою потечуть інвестиції», «Прибутки будуть розподілені між всіма громадянами». З цього галасу вийшов великий пшик: людей обманули. Так, «вибрані» особи майже задарма захопили підприємства, а решті видали кольорові папірці під назвою «ваучери».

Не краще вийшло й на селі при роздачі майнових паїв. Наприклад, у моєму рідному господарстві (вже після моєї каденції на посаді голови правління) теж склалася ситуація, яка не прикрашає головних учасників того розподілу. Всі заходи проводилися з грубими порушеннями, таємно, з підробленими підписами в документах, у тому числі й покійних осіб, які, певно, заради такої важливої справи на якийсь час повернулися з того світу. В результаті найсуттєвіше, що було на той час у господарстві, розділили між чотирма особами, а решті залишився, можна сказати, непотріб.

Я, звичайно, не зміг спокійно спостерігати за цією аферою. Звернувся до правоохоронних органів, аби поставили винуватців на місце, а згодом поцікавилися, куди по-ділися реальні документи на отримання майнового паю на суму 100 тисяч гривень, де документи, за якими використовується збережена і продана інша техніка, хто ро-зібрав будівлю на 1000 голів великої рогатої худоби вартістю 45 тисяч гривень. Слідство триває вже років з шість. Хтось, певно, не хоче розбиратися з цими питаннями. Але доведеться, маю надію, що сьогодні, коли активно йде реформування самих правоохоронних органів, справа зрушить з місця і в цій історії буде поставлено крапку.

— Справді, дивні речі творилися з майновими паями. І якщо слідчим вдасться довести цю справу до кінця, це буде серйозна засторога всіх охочим гріти руки на незаконному привласненні народного добра. Сьогодні, як твердять спеціа-лісти, ситуація принципово інша, ніж та, що була в 1990-х роках, які не випадково називають лихими. Але знову чуємо знайомі гасла щодо інвестицій та ефективних власників...

— Так, є такі висловлювання. Але є й інші. Опоненти кажуть, що ліквідація мораторію позбавить селян і землі, і роботи та остаточно підірве здорові сили села. Втім, самі поміркуйте: з якого це дива власник землі візьметься запроваджувати в Україні європейські стандарти? Це якщо й стане можливим, то лише тоді, коли економічні негаразди в нашій державі будуть подолані і забуті, запанує економічна і політична стабільність, люди довірятимуть своїй владі і рівень їхнього життя підвищиться. Лише у казці за одним помахом руки Попелюшка перетворюється на принцесу. А в нашому неоднозначному і жорстокому світі без волі, здорового глузду і напруженої праці нічого на краще не зміниться.

Ось і останні рішення парламентарів, скажімо, щодо пенсійної реформи та різкого підвищення тарифів на комунальні послуги, оптимізму не додають. Тому я, аграрій з великим досвідом, поки що утримався б від зняття мораторію на купівлю-продаж землі сільськогосподарського призначення. Бо, як на мене, нашим законописцям щось заважає підійти до цього питання різнобічно і глибоко.

Не утримаюся й від слова про субсидії. В цивілізованому світі прийнято так: людина повинна нормально заробляти, отримувати нормальні пенсії, захищені від всяких посягань на них, купувати товари та послуги за нормальними цінами. На мою думку, не варто було затівати цю пенсійно-тарифну епопею, яка підриває благополуччя наших громадян. Ой, боюся, що ніякі субсидії тут не допоможуть...

— Повернімося до земельних відносин. Внаслідок розпаювання і приватизації майже всі жителі села вже давненько, років із 17, отримали державні акти права власності на землю. Проте, як показало дослідження Центру соціальних експертиз Інституту соціології НАН України, лише 12 відсотків власників паїв обробляють свої наділи. Чому так сталося, як вважаєте?

— Тут ніяких таємниць нема. Той контингент, при якому почалися реформи, встиг зістаритися, не дочекавшись їх закінчення. Одні власники земельних паїв померли, другі змінили місце проживання, треті виїхали за межі країни у пошуку роботи. А є й такі, які ніколи й не стояли на своїй землі. Вони живуть у містах, отримавши гектари у спадок від батьків.

Але головне полягає в іншому: мало отримати наділи, треба ще й мати достатні кошти для налагодження власного сільгоспвироб-

ництва. Лопатами та граблями багато не зробиш. Потрібна техніка, а вона дорога. Крім того, економічна наука говорить про те, що виробництво на відносно малих площах є неефективним. За таких умов люди змушені віддавати свої паї — від 2 до 4 гектарів — в оренду. Дві—три тисячі гривень, які землевласники одержують за рік від оренди їхніх ділянок, погоди не роблять, тож власники паїв, як і раніше, виживають за рахунок присадибних ділянок і важкої праці у домашніх господарствах.

Отже, добрі наміри були реалізовані несповна. Виходить, що дали землю, щоб потім її забрати?

Такої ситуації не виникло б, якби було складено реальну ціну на землю. І це, на моє переконання, найголовніше питання у сфері сучасних аграрних відносин. Чому у розвинених європейських країнах, як-от Німеччина чи Франція, вартість одного гектара складає 7—10 тисяч євро, а у нас — близько 6—8 тисяч гривень, або близько 300 євро. І це за умови, що там — переважно глина, пісок, кам’янисті домішки, а у нас — прекрасний чорнозем. Там, щоб отримати добрий врожай, треба додатково внести на один гектар від 800 кілограмів до півтори тонни мінеральних добрив, а це дуже великі затрати. Ми ж, у кращому випадку, вносили від 300 до 600 кілограмів міндобрив. Крім того, там ґрунт перенасичується міндобривами на глибину до 10 метрів, через це великою мірою втрачається якість хліба, кормів тощо. На противагу цьому українська земля дає чистий екологічний врожай.

Отже, ціна землі — це питання з питань! Наш гектар повинен бути дорожчим від європейського і коштувати приблизно 15—20 тисяч євро. Якби ми так цінували свою землю, запевняю, що у нас було б розвинуте сільське господарство, насичене сучасною технікою, добривами і всім іншим, чого вона потребує.

На підтвердження своїх роздумів наведу такий маленький приклад. Одна машина чорнозему коштує 1,5—2 тисячі гривень. А тепер порахуйте, скільки таких машин можна завантажити з одного гектара землі, скажімо в Херсонській області, де товща чорнозему сягає до метра. Ось де справжнє золото лежить! То хіба з таким багатством можна говорити про  якийсь дефолт?

— Як один із виходів із ситуації, що склалася, фахівці вбачають в об’єднанні пайовиків у громади, щоб ефективніше захищати свої інтереси…

— Вважаю, що за нинішніх умов зробити це не реально.

— Є проблема, яка виходить за межі формату відносин землевласника та орендаря. Це — збереження родючості ґрунтів…

— На мою думку, держава допустила взагалі дику з економічної доцільності ситуацію, коли дозволила орендарям «наварювати» капітал, нічого не вкладаючи в ґрунти і при цьому не відповідаючи за винищення національного багатства.

Так, наша земля найкраща у світі. Але це не означає, що про неї не треба турбуватися. А що маємо? У гонитві за прибутками сьогодні сільгоспвиробник, порушуючи будь-які норми, на великих площах вирощує рослини-агресори — ріпак і соняшник, що виснажують ґрунт, забув про сівозміни та якісне дотримання агротехніки. За це треба серйозно питати. У розвинутих країнах світу за кожен втрачений відсоток гумусу зернотехнологічні агрохолдинги зобов’язані внести на кожен гектар сто тонн перегною-сипцю або компенсувати втрату грошима. Якби в нас так було заведено, то й тваринництво відродилося б.

— Тема земельних відносин практично невичерпна. На порядку денному вже постало питання про створення фермерських господарств сімейного типу з наданням їм статусу товаровиробника з правом укладати повноцінні договори на постачання своєї продукції на організовані ринки збуту, що, відповідно, збільшить і доходи. Де-факто більшість особистих селянських господарств уже є фермерськими сімейними і готові трансформуватися у новий розряд за умови формування сприятливого законодавчого середовища. Як на мене, ця новація може стати вдалою спробою відродження заможних господарів в Україні, яких було знищено як куркулів у роки лихозвісної колективізації на початку минулого століття. А ви як гадаєте?

— Можу запевнити, що почуття господаря у більшості селян нікуди не ділося. А щоб воно пробудилося, треба лише створити певні умови. Зокрема, запровадити відповідні економічні механізми й стимули.

Хай будуть сімейні фермерські господарства. Я не проти. Але якщо ми хочемо досягти позитивного результату, не може бути й натяку на якийсь примус, лише демонстрація переваг такої форми господарювання, прозорі і привабливі умови реєстрації, обліку, оподаткування здатні завоювати серця людей.

Нова форма утвердиться, якщо держава надасть сімейним фермерам різнобічну підтримку, зокрема запропонує у лізинг доїльні апарати, обладнання для створення боєнь та для якоїсь місцевої переробки сільгосппродукції.

Неабиякого значення тут набуває кредитування сільського трудів-ника. Він повинен мати можливість безперешкодно отримати необхідні позики на придбання сільськогосподарської техніки і мінеральних добрив на вигідних умовах, скажімо, під 2—3 відсотки річних. Переконаний, що за вмілого господарювання кредити буде нескладно погасити. Пригадую, як у 1975 році у вже згаданому колгоспі «Дружба» ми взяли три мільйони гривень у кредит під три відсотки і повністю розрахувалися з боргами вже через п’ять років. За рахунок чого? На придбані кошти побудували, як я вже говорив, тваринницький комплекс. У ньому вирощували 1200 голів нетелів за тодішньою ціною 1200 гривень за голову. От і рахуйте.

Наостанок скажу таке: нехай існують і великі агрогосподарські комплекси, і малі господарства. Головне, щоб у розбурханому морі реформ ми не втратили нашу найбільшу цінність — землю. Невипадково її називають матінкою, годувальницею, справжнім скарбом.

Бесіду вів
Валентин ЩЕГЛЕНКО.