Блазень – сіль історії?

Цей твір досі не поцінований нашою убогою критикою. Чому?

Ні тими, що є його героями, себто блазнями, юродивими, ні їхніми антиподами — шістдесятниками, що блазнями не стали. Лише тому, що зараз мало читають. Хоч наклад роману 1000 штук-примірників. Так мало…

«Не можу мовчати!» — сказав хтось. Так і я порушую мовчання навколо роману Анатолія Колісниченка «Зозулька з апокаліпсису», що вийшов у світ Божий 2003 року. Чи немає у нас критиків? Чи вже стомилась наша нація? — кажучи словами Тичини. Більш концентрованого (від слова концентрат) твору я не стрічав уже давно.

Роман «Зозулька з апокаліпсису» Анатолія Колісниченка треба сприйняти швидко, як то кажуть, ковтнути. Я читав його, як п’ють воду у пустелі, — і вона задовольняла мою духовну спрагу. Я розумів, що це саме те духовне питво, яке потрібне мені саме тут і саме зараз. Ти його ковтаєш, а воно розпускається, розгалужується в душі твоїй — і ти вже увесь просяк тими ідеями, тими настроями. Так, здається, роблять із концентрованих пігулок кока-колу.

Знаю, про цей роман буде написано ще багато і багатьма, бо він є видатним явищем літератури. А я хочу просто записати перші враження свої, деякі спостереження.

По-перше, особа, від імені якої ведеться розповідь — Іван Мамай — є «продуктом» минулої епохи, дитям диктатури, поет, дисидент, «донощик на самого себе», блазень, політичний в’язень, філософ, літун, що може літати, хоч і без крил, «людинолітак».

Дуже цікаве трактування лікарем здатності до літання Івана: «Явилось вам це літання, як результат глобального, генетичного страху українського народу за своє виживання у світі…Отож, ви ген, ви атом великого страху». Або ще таке: «Мої крила — це рудимент колишньої свободи мого народу. Рудимент птаха. Сокола? Голуба? Чи плебейської жебрацької посмітюхи?..».

По-друге, тло роману — кінець тиранічної імперії, кінець «голої ідеї», тривожний настрій парує з усіх щілин роману, розбігаються, мов щурі, недавні можновладці.

По третє, місце дії — периферія не лише імперії, а й України, а й Одещини — десь над морем, над лиманом, біля Дунайського гирла, а під кінець — отой символічний пристанок сильних світу сього, мисливсько-розпусний будинок-заклад, де «вони» відпочивають…

По-четверте, модна зараз стрімка дія: головний герой утікає, а за ним полюють. Правда, Колісниченко і тут вніс цікаву новинку: не просто гола гонитва, як у тих америко-голлівудських шлягерах, а все це розбавлене філософуваннями героя, зустрічних людей і двійника (другого «я») героя. З цим треба змиритися, бо суть роману якраз не у тих побігеньках-походеньках-літаннях, а в діалогах, роздумах, розмислах, міркуваннях, у тих монологічно-діалогічних, грозових вихлюпуваннях суті, солі, квінтесенції недавнього минулого, пахощах свіжатини, паруючої рабинятини, тиранятини, імперятини…

Та найцікавішою виявилася Колісниченкова теорія блазенства: «Відколи існує людство — блазень! — найстрашніший, найточніший символ людства!». В іншому місці Іван заявляє: «Революція з Блока зробила блазня. Блок — то перша канібальна жертва революції».

Ще в юності сам Анатолій написав пророчий рядок: «О, країно лицарів і блазнів!». А тут, у романі, автор детально розробляє цю тему. Отой знаменитий шекспірівський блазень, обов’язково присутній у кожній трагедії, в романі Колісниченка стає «інтелектуальним рабом», «антирабом», «Блазень — сіль, а може й осадок історії! Зряча сіль!». І, головне, блазень стає чи не єдиним лицарем (!), бо лицарі, які не стали блазнями, знищені!

Заслуговують найприскіпливішої уваги його слова: «Моє покоління, і я з ним — хіба не імперський сентиментальний блазень?! Усі ми вийшли з шинелі вождя і тирана, то й маємо розплачуватися оцією блазенною валюткою».

Тут застерігаю читача: оте «усі ми» стосується, звичайно ж, таких самих, як і Мамай, його співблазнів тодішньої епохи, тодішньої імперії зла, бо письменник свідомо у своєму романі оминає справжніх лицарів, які у той час уже виходили з комуністичних таборів. Якщо не загинули там. І це цілком зрозуміло, і простимо Письменнику: його роман — це резекція душ.

Відвертий самоаналіз Івана Мамая дуже прискіпливий і глибокий: «І все частіше провалюєшся в такі дикі внутрішні ситуації, неначе сам у собі й для себе, у блазневі! — та лицедієш іще одного блазня! Котрий у свою чергу — вже із тебе править кпини. Клоун в клоуні! Блазень у блазневі! Адже і блазень при найкривавішому тирані — мусить мати іще одне дно!? Виходить, так, щоби не буть знищеним тираном!».

А знищувати його є за що, бо це ж він, вони, блазні, «…обов’язково з усмішкою підточують найкам’яніші основи тоталітарії!».

Нещодавно ці слова сказав видатний нинішній блазень Михаіл Задорнов в інтерв’ю Дмитру Гордону — що такі, як Райкін, Жванецький, Висоцький, наблизили розвал режиму.

Ну і зовсім оптимістичний висновок: «Чим кривавіша революція — тим численніша орда блазнів!». Саме оцим гуманізмом і приваблює герой роману (чи не за цей гуманізм він і був ув’язнений?): «У мене від народження алергія до будь-яких повстань і революцій». Або ще: «Я давно вже не сповідував ні гніву, ані ненависті навіть до найстрашнішого ворога».

«А якою іще могла буть твоя душа, отруєна квітка імперського абсурду? Душа — щось середнє між янголом і демоном. І між ними щілинка, в котру ти намагався протиснутися своїм існуванням…Ха, як верблюд крізь вушко голки…».

І віриш Мамаєві, коли він, відчуваючи в собі отого рабоблазня-екстрема, просить Господа спопелити: «Так спопели мене, разом з тим страмом! І попіл мого блазенного серця, до останнього атома, забери, винеси з просторів моєї священної, спечаленої України! Бо й з попелини може знову зродитися раб, рабо-блазень, кривавовусий р-революціонер!».

Коротше кажучи, настійно раджу усім прочитати цю чудову інтелектуальну поживу для розуму! Не пошкодуєте. Це чи не перший у нас роман, написаний вільною людиною у вільних умовах, без цензури і якихось обумовлень. Щиро радий за свого товариша і за Одесу. І за Україну, бо це — роман світового рівня.

Олекса РІЗНИКІВ,
член НСПУ,
лауреат літературних премій ім. П. Тичини, К. Паустовського, Т. Мельничука, Б. Грінченка,
С. Олійника, двічі репресований, але реабілітований тими ж, хто мене репресував.

2003 рік.