Українці на фронтах Другої світової

У серці Європи бився з окупантами героїчний французький народ. Саме там народився європейський антифашистський рух. Назву «Рух Опору» йому дали двоє молодих учених: українець Анатолій Левицький та естонець Борис Вільде. Ця двійка антифашистів започаткувала й видавала нелегальну газету під назвою «Резистанс». У лютому 1942 року їх розстріляло гестапо.

Несподівано для цілої Франції знамено боротьби супроти фашизму здійняли в’язні табору «Бомон». У ньому було дуже багато вихідців з Вінниччини. Готував повстання комітет на чолі з лейтенантом Василем Пориком, який згодом став національним героєм Франції. За неї він і віддав своє життя.

Звитяжців табору «Бомон» наслідували приречені в таборі «Пельтерс». У ньому діяв підпільний осередок під назвою «Удар по ворогові» під орудою українця з Криму Григорія Трохименка.

Загалом же в роки Другої світової війни на теренах Франції діяло 60 партизанських загонів, сформованих з вихідців колишнього СРСР. Три чверті їх особового складу були українцями. Два загони очолювали сини України.

А до складу Центрального комітету радянських полонених, створеного 1943 року в Парижі, входили і наші краяни, відповідальним секретарем був вінничанин М. Слобідський, завідувачем кадрами — І. Скрипай з Черкас.

Великої шкоди окупантам завдавали загони імені М. Щорса під орудою Йосипа Калиниченка з Київщини, вінничанина Михайла Бойка, якого французи називали «Гран Мішель», та «загін Віктора», який отримав назву на честь свого командира Віктора Олексієнка з Чернігівщини.

Серед бійців-антифашистів Франції було багато й відчайдушних українок. Це і розвідниця киянка Валентина Руденко із загону «Батьківщина», і зв’язкова Василя Порика Галина Томченко, родом з по-дільського села. А в одному з українських партизанських загонів воювало аж 37 дівчат з-над Дніпра.

Від 1943 року значної сили набув партизанський рух на землях Італії. Загін під командуванням Михайла Касьяна з Київщини звільнив з боями три італійських міста: Палістрину, Костелло та Капрінку.

У бельгійському підпіллі уславив своє ім’я та Україну емігрант Іван Ольшанський, який протягом кількох годин у вихідний день висадив у повітря кілька шахт, які постачали вугілля для окупаційних військ. А Микола Харченко з Дніпропетровщини та Антін Максименко з Прилук уславилися як партизанські розвідники та мисливці за ворожими бургомістрами.

Нащадок запорізьких козаків черкасець Василь Кучеренко очолював розвідку бельгійської партизанської бригади. За невловимість його нарекли «Метеором». Перша рота цієї бригади під орудою Юхима Никитенка з Чернігівщини перетнула шлях відступу німецьких військ до кордону з Німеччиною й укупі з бельгійськими партизанськими підрозділами звільнила місто Брей.

І в фашистських таборах далекої Норвегії українці не облишали надій на перемогу. У табірному підпіллі сміливо діяли Федір Якубенко з Київщини, Степан Стешенко з Черкащини, Василь Харченко з Києва, вінничанин Олександр Загородній.

Юрій Лазаренко з Полтавщини був заступником командира партизанського грецького загону й героїчно загинув на землі Еллади. У ста партизанських операціях у Греції, Югославії брав участь Василь Гудзь з Кіровоградщини. Він звільняв Албанію від фашистських поневолювачів, виявив себе як вправний розвідник, а потім як командир батальйону.

Партизанське з’єднання харків’янина Анатолія Дяченка в Югославії за відвагу й непереможність фашисти назвали «Чортовою бригадою». Ця бригада провела 150 бойових операцій, а її командир отримав звання капітана югославської армії.

Хоробрими партизанами на болгарській землі виявили себе Микола Ткач з Херсонщини, Михайло Козаченко з Київщини, Федір Буренко з Харківщини, Микола Матвієнко з Умані. Івана Вальчука з Житомирщини, що воював у загоні імені Ніколи Колпачієва, посмертно нагороджено болгарським орденом «За народну свободу».

Іван Бамота із Запоріжжя вславився тим, що сформував одну з найбільших партизанських бригад Словаччини і, керуючи нею, не зазнав у боях жодної поразки.

На теренах Польщі воювали проти фашистських окупантів 15 українських загонів і з’єднань чисельністю 4400 вояків. Українці посідали високі посади в Армії Людовій. Десятою бригадою командував Терентій Новак, одинадцятою — Степан Рященко. Григорій Водзяк був окружним командиром Гвардії Людової.

Певне, історія не має права забути, що стародавня польська столиця Краків була врятована десантною групою «Голос», на чолі якої стояв українець Євген Березняк.

Про участь у польському партизанському русі супроти фашистських загарбників свідчать державні польські нагороди на грудях синів України. Їх отримали 223 українці. Серед них: «Хрест Грюнвальда» — 28 вояків, орден «Віртуті Мілітарі» — 18, «Хрест за хоробрість» — 147, багато хто отримав «Партизанський хрест».

Далеко від рідного краю билися з ворогом і наші краяни, одесити. Віктор Таскін у Центральному комітеті радянських полонених у Франції відповідав за утворення підпільних табірних комітетів. А Василь Осадчий, кіровоградець Микола Чорновус, киянин Анатолій Зубрицький захопили ворожий «вибуховий центр управління» і цим врятували італійське місто Монтофіоріно від знищення. Одесит Олександр Сиріков, партизан загону «Ніно Франкі», у бою затулив собою командира. Нашого краянина та інших загиблих партизанів ховали побратими та в’язні, що були звільнені в тому бою.

Багато українців воювали в арміях США, Канади (у ЗС цієї країни служило, за офіційними даними, 40 тисяч українців). Недаремно побіля Вінніпега зведено єдиний у світі пам’ятник воїнам-українцям.

Дорого заплатила Україна за своє визволення й за мир у Європі. Відомий історик Тарас Гунчак у книзі «Україна, перша половина ХХ століття» стверджує, що під час Другої світової війни загинуло 14,5 мільйона українців. А західноєвропейські історики називають цифру у 18 мільйонів. 1944 року з 11 мільйонів солдатів Червоної армії 6 мільйонів були українці.

Із 15 фронтів більше половини очолювали українці-маршали та генерали. Серед них — Й. Опанасенко, А. Єременко, Ф. Костенко, М. Кирпонос, Р. Малиновський, С. Тимошенко, Я. Черевиченко, І. Черняховський. Десятки генералів, що командували арміями, також за походженням були українцями: В. Герасименко, А. Гречко, П. Жмаченко, Т. Коломієць, Г. Кулик, К. Мельник та інші. Усього — понад 300 генералів українського походження. Багато старших офіцерів-українців очолювали корпуси та полки.

Про героїзм воїнів української національності на радянсько-німецькому фронті свідчить факт отримання радянських нагород, що для українців було непросто. Серед 13 мільйонів громадян колишнього СРСР, які були відзначені орденами та медалями, 2,5 мільйона були громадянами УРСР. Серед них 63,5 тисячі — партизанів і підпільників. З одинадцяти тисяч Героїв Радянського Союзу три тисячі — українців і українок. До них також належить 95 героїв, що були партизанами та підпільниками. А скільки було звитяжців, які отримали свої нагороди вже по завершенні Другої світової війни або ж взагалі не дочекалися заслужених нагород, бо загинули в штрафних батальйонах та при невідомих обставинах?

Та не треба забувати, що Україна зазнала й інших значних втрат. Окупанти знищили 714 міст і 28 тисяч сіл та селищ. Без житла залишилося 10 мільйонів громадян. З України вивезли численні коштовності, шедеври мистецтва, досягнення науки, промислові вироби й продукти. Кожен фашистський офіцер, відзначений найвищою нагородою, тобто залізним хрестом, мав право вивезти з України залізничний вагон чорнозему.

Україна вийшла з жахливого випробування Другої світової війни не лише зраненою та понівеченою. Вона виявила людству свою мужність і силу.

Олег ОЛІЙНИКІВ,
письменник, краєзнавець.