«Останній москаль». Що це?

Цей продукт був поданий глядачеві під соусом «дивись українське». Ну що ж, давайте подивимось «українське».

Почнімо з топоніміки. Село має вигадану назву Великі Вуйки. «Вуйки» — жартівлива, а скоріш — образлива назва жителів Західної України серед деяких інших українців й, особливо, росіян. Все від того, що на маминого брата тут кажуть не «дядько», а «вуйко». Вуйко є і в сусідніх європейських народів: wujek — польською, ujak — хорватською, ujak — боснійською, вуjко — македонською. Тож ми не єдині вуйки у Всесвіті. Серед карпатських топонімів географічних назв зі словом «вуйко» або його похідними нема.

У Великих Вуйках Валєру недолюблюють, тихо ненавидять і зі шкіри вилазять, щоб робити йому всілякі капості-пакості. Це героя мало бентежить. Він закохується у місцеву красуню — вчительку Оксану. Почуття взаємне, але село проти. Особливо сільські чоловіки. У фільмі вони виглядають найкарикатурніше — Іван, Бодя, Стефко, голова сільради, фельдшер. Такі собі нелякані ідіоти — на кожному кроці блазнюють, демонструють якусь некомедійну глупоту, зовсім не смішну. На їх тлі головний герой — московський мажор Валєра — виглядає невимушено і переконливо. Сміливий, кмітливий — біла людина навчає затурканих туземців, що таке інтернет, Фейсбук, джіпіес. Його «маасковскій» прононс звучить краще за ту жахливу балачку, якою спілкуються «місцеві», суржик, що не має нічого спільного з гуцульською говіркою. Оксана, єдина цілком позитивна героїня з тутешніх, розмовляє з коханим чистою російською літературною. У Валєри є суперник — перший парубок на селі. Звати його геть по-клоунськи — Дзюньо (не можу збагнути, як це ім’я пишеться у паспорті?). Щоб глядач, бува, не замислився, хто ж для Оксани кращий? Дзюньо від Валєри на цілу голову нижчий (приблизно путінського зросту), примітивний і скидається на тихого втікача з божевільні.

Чим же займаються гуцули у повсякденному житті? Пиячать. Алкоголізм — норма життя. У кожній серії дудлять або мутний самогон з десятилітрового бутля, затканого качаном кукурудзи, або якусь сумнівну наливку. Окрім «бухання» хоч інколи доводиться братися за натуральне господарство, різьбити по дереву та лагодити повалені паркани. Живуть ці кретини-алкоголіки у старезних, почорнілих від століть, тісних приземкуватих прадідівських хижах з малюсінькими віконечками. Ва-лєра усвідомлює, з ким має справу. До Івана каже: «Ты че! Мозги себе проверь! Дичь гуцульская!». Або до Боді про його свиню: «Свинья похожа на хозяина! Одно лицо!». Москвичі, котрі з’являлися в епізодах, — до таксиста: «Че тупишь? Дурень карпатский!».

Але повернімося до архітектури. Фільм же про наш час! Навіщо було занурювати сучасне карпатське село у дрімучу архаїку? Автори чомусь нахабно перенесли глядача у село кінця XVIII — початку XIX століть. Сумновідомий кремлівський пропагандист у такому випадку неодмінно вигукнув би свою знамениту фразу: «Випадковість? Не думаю!». Гуцули ХХІ століття живуть у халупах, котрим по 200 і більше років? Села такого в Карпатах зі свічкою не знайдете. Та ніхто й не шукав. Навіщо далеко їздити? На халтуру (а саме до такого «жанру» я відніс би це кіно) знімальна група подалася до Пирогового, що під Києвом, в музей народної архітектури та побуту.

Але кожен, хто хоч раз бував у Карпатах, не міг не зауважити самобутність та стильність сільського житла, велику кількість нових добротних будинків, споруджених з використанням сучасних технологій та з великим смаком і збереженням місцевих архітектурних традицій. Проте у творців «українського» кіно з «1+1» цілі інші — показати «Западну» та «вуйків», які її населяють, затурканими та відсталими.

Режисер фільму, корінний киянин з Череповця, Семен Горов, напевно, уявляв, що села на Гуцульщині та тамтешні звичаї як дві краплі води схожі з дійсністю русскіх дєрєвєнь його рідної Вологодської губернії.

Так само стосовно вбрання. Місцеві на щодень ходять у кумедних кептариках, мало схожих на гуцульські, а дехто має на голові солом’яного бриля (в цих краях такого головного убору не знають). Підбір костюмів — шароварщина на гуцульський лад. Насправді тут етнічний одяг ніхто по буднях не вдягає, лише на великі свята та на весілля. Творці фільму в народному вбранні не тямлять так само, як і в народній архітектурі.

Пересічний глядач зі Сходу чи Півдня України, який не надто уявляє собі межі етнографічних ареалів та історичних областей, який через матеріальну скруту має змогу бачити Карпати лише по ТБ, незабаром забуде нехитрий сюжет серіалу, але вже ніколи не забуде, які унтерменші живуть у «Западній». Західні українці зображені за суворими канонами московської пропаганди. Підступні та недалекі салоїди, миттю готові продатися за сто баксів і за п’ятдесят також, особливо, якщо ті гроші з російських рук.

Фільм знімали минулого літа-осені, коли наші солдати, добровольці та мирні люди гинули в Донбасі від російських куль. Коли в куточку кожного телеекрану був синьо-жовтий прапорець і напис «Єдина країна — Единая страна». А в цей час «1+1» майстрував страшилку про гуцулів, яка складається з набору брехливих кліше. Схоже, що цей, як вони цинічно називають «патріотичний серіал», його творці виношували плани показати і в Росії, якщо карта ляже… А чому б і ні? В головній ролі, як ведеться, російський актор. Русскій — молодець, українці — відстій, все за правилами меншовартості. За такий «шедевр» можна отримати чимало золотих самоварів. Серіал закінчився, автори, окрилені великою кількістю переглядів, уже погрожують знімати продовження «Останнього москаля».

...Скінчилася чергова серія. Усе пізнається у порівнянні. Перерва на рекламу і… диво! Рекламний ролик на ліки від геморою після «патріотичного серіалу» від «1+1», як ковток цілющого повітря.

Володимир ГЕНИК.