Переглядів: 1048

Розлом

Закінчення. Початок у номерах за 25 та 30 квітня.

Фронти Української вітчизняної

Не просте питання: за що воюють українці? Як послухати наших політиків, то із Росією, але не проти Росії. Не проти залишків камарильї Януковича, хоч коренева система корупції, сконструйована Сім’єю, не просто жива, а й винахідливо вдосконалюється. Не проти «руськоязичних», бо російської мови серед наших вояків не менше від української. Та й російської в інформаційному просторі стало ще більше. Ми воюємо навіть не проти ватників, хоч саме вони в прицілі українських бійців на фронті. І само собою зрозуміло, що не за «київську хунту», бо у суспільного рушення немає ілюзій, буцім вінницькі кращі за донецьких.

Українці воюють за Україну — найпростіша відповідь. Але вона ділиться на пазли, які не завжди складаються у мозаїчне полотно. Таке у нашій історії вже бувало. На махновських знаменах писали «Здобудемо землю і волю для трудящого люду!», на прапорі Холодного Яру горіло «Воля України або смерть!». У той же час соціалісти-урядовці УНР блукали між трьох сосен — національної незалежності, федерації із Червоною Росією і європейським вибором, Петлюра розстрілював Болбочана, а Скоропадський «закликав німців в наш куток, звалив Центральну раду», галичани дружили із Денікіним.

Причиною історичних поразок завжди були компроміси. У нас до них патологічна тяга. І ми ніколи не переможемо в Донбасі, якщо Головне командування втокмачуватиме у свідомість і душі вояків, що треба сидіти в окопах під зливами свинцю і сталі — й ані кроку вперед. Що війна війною, але торгувати із ворогом — свята справа. Що росіяни, хай вони і воюють проти нас, все ж брати. І рано чи пізно доведеться із ними миритися та родичатися. Що Крим — буде наш, але не скоро. Не на нашому віку, як уже заявив прем’єр Яценюк, очевидно, для підняття духу тих українців, що опинилися під п’ятою окупанта і не зреклися українського в душах і серцях.

У курортному містечку в передгір’ї Карпат, де через війну обмаль відпочиваючих, мене спинило на дверях готельчика «Клуб РН» оголошення. «Окупантів не приймаємо». Без пояснень. Бо і так зрозуміло те, що не втямки прем’єр-міністрові і президентові — із ворогом не мають ніяких справ. Ворога вбивають, знищують, проганяють із своєї землі. А війни тому і починаються, що компроміс неможливий, і на нього потім, після поразки, пристане переможений.

Чесна відповідь на питання, за що воює Україна, іще тільки народжується в муках і стражданнях. До повного прозріння і свідомого вибору далеко. Скажімо, після року війни і жахливих втрат 34 відсотки українців все ще обстоюють однаково рівні, партнерські стосунки із Європейським Союзом і Російською Федерацією. З ворогом. Зрозуміло, що на Сході симпатиків Росії більше — 26 відсотків проти 13 «європейців». На Півдні їх майже однаково. Діагноз: третина нашого населення тяжко хворіє на політичну шизофренію.

42 відсотки українців за мирне вирішення військового конфлікту в Донбасі, причому на Сході та Півдні таких 68 відсотків. Як це зробити? 42 відсотки це знають, але не скажуть. Посоромляться. Бо свідомі того, що Росія не поступиться, нищитиме Україну далі й убиватиме українців. Але 42 відсоткам лиш би війна не докучала у побуті чи бізнесі, а що не буде України… І вже мало втішає, що 63 відсотки прихильників миру, хай і ціною ганьби, бачать своє майбутнє у складі України, що лише чотири відсотки за відокремлення Донбасу і тільки три — за приєднання до Росії.

Важливо, що пряма більшість українців за європейський вибір, за рішучі військові дії на Сході та за повернення Криму — хай і не як першочергової дії. Відсоток поміркованості і схильності до компромісу є фактом незаперечним. То як має вести себе президент та уряд? Відповідь залежить від того, про що вони дбають. Якщо про рейтинги, то, безперечно, треба потрафити політичному вибору і вподобанням тих, що нагадують мавпу з анекдоту, яка ніяк не визначиться, до кого приєднатися — до розумних чи до вродливих. Такий політичний «дуалізм» кардинально неприйнятний для добровольчих формувань, на прапорах яких — «Воля України або смерть!» А право вирішального голосу належить їм. І на них наша надія. Тож хай би як наші владці не хотіли «мирного вирішення конфлікту», перемоги без війни чи іще чогось нездійсненого і неможливого, рано чи пізно доведеться робити вибір: ми поступаємося ворогові чи звільнюємо окуповані землі?

Здавалася б, в ідеології компромісу відтермінування проблеми на потім, коли пухлина розсмокчеться сама по собі, є певна логіка. Що важать двадцять чи п’ятдесят років на годиннику історії? Немає вічних імперій, як і вічних тиранів. Але держава, об яку ворог витирає ноги, мало коли буває успішною.

Близько 89 відсотків мешканців окупованого Донбасу на дух не сприймають «київську хунту». Чому не сприймають, що знають про цю «хунту» і про події на Майдані, розмова окрема. Якщо навпростець, то не знають нічого. Але це не провина людей Донбасу, а недолугість інформаційної політики вже не старої, а оновленої влади.

Сьогодні (попри безпомічність і непрофесійність командування Збройних Сил) 48 відсотків українців готові йти на війну і перемагати. Такого високого рівня патріотичної мобілізації, єднання нації ми не знали давно. І це не просто статистика, за нею стоїть сила духу і характер, якого не мають і не можуть мати 42 відсотки примиренців. Щоб підняти руки і здатися — мужності не треба. Але розмежування в думках є нашим небезпечним, внутрішнім розломом. Розломом, у якому ми тупо не шукаємо причин і пояснень. І, що більш важливо, не знаємо, як його долати. Як приклад. Вітаючи українців із святами, пан президент, підкреслюючи свою толерантність до частини наших співвітчизників, переходить на російську. Не знаю, як президент, але я при цьому згадую парад «мовних суверенітетів», що прокотився від російського кордону на Сході до прикордонної Одеси, де затято і пихато «руськоязичниє» проголошували російську другою державною, викидаючи українську не лише з офіційного обігу, а й повсякденного життя. «Наша родина — русский язык!» — кричало з усіх рекламних щитів. Це у їхній бік поклон? Чи плювок в обличчя українського патріотизму?

Я не знаю, якій частині українців президентський білінгвізм, як медом по губах. Знаю, що його навряд чи потребують ті російськомовні, що пішли в окопи за волю і незалежність України. І тим більше, нічого, окрім злорадства, він не викличе в окупантів та терористів. Мабуть, завдання президента не в тому, щоб розкланюватися із «руським міром», а звільнитися від нього раз і назавжди або знайти такі слова й аргументи, щоб він став українським не за мовною ознакою, а за духом і переконаннями.

Російській Доктрині стримування Заходу мала бути б протиставлена Доктрина творення українського дивосвіту, але наші урядники до неї не дозріли. Бо вона вимагає подолання іще одного розлому, який пройшов уже не міждержавними кордонами, не адміністративними межами областей чи районів. Розлому у свідомості українців.

Гірка це правда, але маємо визнати, що значній частині нашого населення влада Януковича не муляла. 12466281 голос за нього на президентських перегонах — факт. І не будемо тішити себе ілюзією, що це «регіонали» таку цифру намалювали. Бо не тільки Лівобережжя пішло за Партією регіонів під барабанний дріб. Пішло тому, що звичаї і правила кримінально-олігархічної влади звільняли від химери совісті. Від Кучми до Януковича Україна будувала модель новітнього феодалізму. Такому суспільству справді не потрібна була Європа, де не вкрасти, що погано лежить, не розперезатися на товщину гаманця й озиратися на закон. Нація катастро-фічно стрімко деградувала, й іще невідомо, як би закінчилася українська історія, якби Янукович підписав Угоду про асоціацію з ЄС. Інтегрувати країну в ЄС він би не став, а за час другого президентського строку (а що він був йому після підписання угоди гарантований — сумніву немає!) точно перетворив би її на російську колонію. Із 12466281 прихильника Януковича потім і проріс чортополохом «антимайдан», сепаратизм, «опозиційний блок». П’ята колона.

Дозволю собі спогад-асоціацію. Трасу БАМу, який десять років будував увесь Союз і на якому, до слова, була не одна українська станція, перетинав Сєвєро-Муйський хребет. У ньому належало пробити найбільший у країні тунель — 15300 метрів. Технічно завдання не складне, якщо порода гори однорідна. Хай це буде граніт чи глина. Але проектувальники тицьнули олівцем у таке місце, де в часи колосальної сили землетрусів перетерло, перемололо і змінило структуру породи так, що вона перетворилася на неоднорідну масу. Це були, за геологічною термінологією, розломи, які йшли один за одним й у які впиралися прохідники. Вони не знали, як їх долати. Жодна техніка не підходила і жодна технологія також. «Пошла скала без знака качества, а по-научному — разлом. И начинаем мы чудачества, шальными штольнями идем». Пісня самодіяльних артистів тунельного загону була в моді більше десяти років.

Наш політичний клас так само не уміє долати внутрішні розломи. Ми зупинилися на історичному роздоріжжі і вагаємося: куди іти? Ми обираємо новий шлях не розумом, а рефлексіями. І тому маємо щонайменше два фронти. Той, де воюють зі зброєю, і той, де ворогують. Де не відрізниш ворога за шевроном на плечі чи за мовою. І до війни із цим ворогом, внутрішнім, ми іще менше готові, як із російською агресією.

На що вишкірились «Іскандери»?

Після перемоги Революції Гідності, після річної війни на Сході, де ворога хай і не вигнано за пограничні стовпи, але таки спинено, частині наших громадян байдуже, який буде союз. Європейський чи Євразійський. Вони хочуть життя ситого, спокійного і безпечного. Рослинного. І це, загалом, їхнє право. Але серед них є іще особлива категорія. Та, що не хоче України. Для яких Україна не держава, українці не нація — так собі, історичне непорозуміння. Вони воюють у бандах «ЛНР»—«ДНР». У диверсійних групах у нашому тилу — підривають мости і залізниці, волонтерські офіси. Вони ведуть війну пропагандистську, політичну, інформаційну. Якби після Майдану, замість жувати шмарклі, ті політики, що взяли на себе відповідальність і владу за долю країни, вжили заходів на випередження — прийняли закони про обмеження українофобів громадянських прав чи позбавлення громадянства, про примусову депортацію їх із країни, якби взялися не за показушне, а дієве і радикальне оновлення влади та очищення країни, ми мали б доціла іншу ситуацію. Ми зберегли б не лише тисячі життів наших патріотів, а й промисловий потенціал Донбасу, який створили у наднапруженні сил і ресурсів. Ми не мали б мільйона «внутрішніх переселенців», заощадили б на будівництві стін і валів.

Прикро, що навіть тепер, на другому році війни, влада знову і знову заступає за червону лінію компромісів, ладна на особливі статуси, особливий устрій та інші поступки, сподіваючись, що п’ята колона змінить думки і переконання. Зрозуміє хибність своїх поглядів. Але вона була і лишиться непохитна, як преторіанська гвардія — aut bene, aut nihil. Все, або нічого.

Особлива, радикальна форма патріотизму завжди виникає в анклавах. Німці, турки, росіяни чи українці — люди будь-якої національності, які виросли і сформувалися поза межами історичної батьківщини, завжди більш чутливі до проблем свого етносу і більше радикальні у їх захисті, ніж співвітчизники в метрополії. Десь у Вологді чи Рязані люди спокійно сприймають впливи часу на національну культуру чи традиції. Ніхто там не заламує в горі руки, що дівчата більше не збираються по хатах прясти, не співають на вечорницях пісень, танцюють таке-сяке замість кадрилі. Але в національних меншинах поза межами історичної батьківщини такі ж процеси сприймаються як зумисне викорінення національного духу і культури, як сплановані і підступні утиски. Меншини хочуть від історичної батьківщини підтримки, готові не тільки до боротьби, а й до війни за етнічну самобутність. Саме у таких обставинах виковуються і гартуються лідерські особистості, здатні круто змінювати хід історії. Мустафа Кемаль навряд чи став би Ататюрком, якби не виріс у грецьких Салоніках. Адольф Гітлер люто ненавидів Відень за те, що там, на його переконання, потурали слов’янству і неналежно цінували арійський дух. Лідери «руського міра» в Україні аж захлинаються, що зазнають приниження, бо йде українізація «исконно русских земель». Спільне у такому радикалізмі — що анклави, у давньому чи недавньому минулому, були загарбані теперішніми страждальцями. Окуповані. І їхнє панівне становище існувало, допоки існували окупаційні режими.

Можна навести безліч прикладів, як на противагу росіянам зовсім інакше поводилися колонізатори у Південно-Східній Азії, Єгипті, Африці чи Середземномор’ї, коли прийшов час полишати колись захоплені землі. Вони не кидали, виходячи із колоній, не тільки своїх співвітчизників, а і своїх прихильників з місцевого населення. Франція, наприклад, почорніла якраз через масове переселення алжирців, які обрали життя в метрополії і полишили свою батьківщину. Росія мало що не дбала про повернення співвітчизників на історичну батьківщину. Її традиція — сипнути скажених дріжджів у російські анклави, провокуючи їх на боротьбу за «руський мір». Росії не важить і не болить, чим закінчиться Українська вітчизняна. Скільки там загине зачумлених пропагандою людей. Скільки буде зламано доль. Націливши на колишні підвладні землі «Іскандери», агресор хизується: вони сміються із санкцій і воюватимуть до остаточної перемоги.

Від унії до унії?

Наприкінці ХХ століття радянську Литву історія чергово випробувала на розрив. Віленський край, переважно із польським населенням, раптом зажадав чи то автономії, чи особливого статусу. Такого, щоб назавжди із СРСР. Радянські спецслужби славно попрацювали, налаштовуючи поляків на те, чому іще не було назви і що тепер вважається різновидом сепаратизму. Поляки Віленщини вважали себе більш укоріненими в свою землю, як литовці, її споконвічними господарями. Тож результат місцевого плебісциту був передбачуваний. По селах замайоріли червоно-білі прапори, мітинги починалися і закінчувалися співом «Іще Польска не згінєла…» Позаяк спільного кордону з Росією чи Польщею край не мав, то вимагав або назавжди із СРСР, або приєднання до Білорусії, до складу якої входив під час недовгого існування Литовсько-Білоруської соціалістичної республіки. Ситуація видавалася тупиковою.

Колишні творці Люблінської унії, Литва та Польща, на той час були запеклими друзями і ретельно стирали з історичної пам’яті три століття спільного державництва. Перекладений литовською Міцкевичів «Пан Тадеуш» мав доціла інші акценти, як польською. Навіть зойк «Литво! Моя Батьківщино!» у ньому чувся інакше.

Литовці, звичайно, знали, що зойк цей все ще віддає болем у польських серцях, що полякам кривавлять історичні рани — втрата земель, які тепер були Литвою, Україною, Білоруссю. Старе гасло — Польща від моря до моря! — клекотіло у польських грудях. І в інформаційному просторі країни. Але литовці не одразу збагнули, що збагачені стражданнями та історичним досвідом очільники нової Речі Посполитої, її інтелектуальна потуга, пам’ятають про люблінський камінь. І наважилися на вчинок, який вимагав мудрості і мужності. Вони викинули його к бісу на звалище історії. Поляки усіх країн — наші брати, ми всіх раді прийняти в Польщі, якщо вони цього забажають. Але якщо приймуть рішення жити в Литві, в Україні, в Білорусі чи деінде, то мусять стати литовцями, українцями, білорусами. Ми їм допомагатимемо зберігати віру, культуру і традиції, але не більше.

Чекістська військово-політична операція в радянській Литві провалилася з тріском, але ідею спекуляції на патріотичних почуттях і болях зарахували в арсенал потужної диверсійної зброї. Вона спрацювала у нових кавказьких війнах, у Придністров’ї, в анексії частини Грузії. І через 23 роки — в Криму та при окупації частини Донбасу.

Шлях до порозуміння Польщі й України був набагато складнішим, як із Литвою. Не в останню чергу тому, що проросійська п’ята колона в Україні постійно провокувала розбрат, ятрила давні рани. Досить згадати факт, який досі належно не оцінений — ганебне, зрадницьке звернення українських парламентарів до польського Сейму із пропозицією засудження «бандерівських звірств» щодо польського населення на наших західних землях. Це була відверта спроба роздмухати ворожнечу, яка — ніде правду діти! — таки була між нашими народами. І гарячі серця в обох країнах готові були на це повестися. Але, хвалити Бога, були і холодні голови. І вони взяли гору над емоціями.

Після Майдану 2004-го симпатії Польщі до України були демонстративними. Мінялися владні партії, країни обирали нових президентів, але ставлення Польщі не змінювалося. У найбільш драматичні часи Помаранчевої революції Лєх Валенса виступав посередником між Майданом, Кучмою і Януковичем. Олександр Кваснєвський під час другого Майдану, здавалося, не полишає Київ ані на день, і ніхто із політиків не доклав більше зусиль, як він, для підтримки Революції Гідності та для замирення сторін. Польща не лише називала себе адвокатом України, а й насправді була ним у європейських інституціях.

Не із таким градусом теплоти, але по-дружньому, складалися і стосунки з Литвою. Якщо президенти Бразаускас й Адамкус трималися протокольно, то Даля Грібаускайте вже вболівала за Україну душею, серцем і кожною клітиною Литви. Може, і тому, що із досвіду своєї нації знала, як важко вирватися із драговини тоталітаризму. Литовська і польська підтримка була чимось важливішим, як дружня дипломатія чи солідарність. Тут є простір для роздумів.

Після загарбання Криму і частини Донбасу, після диверсій і розгулу тероризму на українських Сході та Півдні у Європейського Союзу наче спала полуда з очей. Мир і війна нагадували проведену по воді межу — примарну і мінливу. До того ж Росія не приховувала наміру захищати «руський мір» у межах колишнього Союзу і вважала цей захист частиною Доктрини стримування. Тож подушка безпеки, на яку ЄС призначив країни Східної Європи, більше не видавалася надійною. А сама Східна Європа зрозуміла, що прагматична європейська політика не є гарантією її безпеки. Заколисані розвалом Імперії зла, європейці, правду кажучи, більше сподівалися на НАТО, ніж на зміцнення національних армій. І лише як гримнуло в Україні — схопилися за голови. Виявилося, навіть у бундесвері танки не заводяться, у поляків замало сучасного озброєння, а в країнах Балтії не та армія, щоб спинити агресора. Тож Європі повіяло за комір холодом. Як Росія розправляється із слабшими, всі пам’ятали.

Висновок дві Європи зробили різний. Не проголошений публічно, але очевидний. Стара Європа не проти поступитися Україною задля своїх інтересів політичних, економічних чи будь-яких інших. Молода — згуртуватися задля захисту суверенних інтересів.

Винахідлива в ідеологічних диверсіях та інформаційних війнах, РФ зуміла створити зони напруження у молодих демократіях Чехії, Угорщини і Сербії. Її проникнення в економіки Німеччині, Франції й Італії, Греції, її фінансова підтримка маргінальних партій, підкуп політичних діячів, її активна присутність у медійному просторі Старої Європи дали плідний результат. Заходом хвиля за хвилею іде підтримка «борців» Лугандону і Росії. Ось уже греки рвуть на грудях сорочки, підтримуючи створення «Бессарабської народної республіки», не уявляючи, де та Бессарабія. Симпатики Росії обурюються: з якого дива вони мають сваритися з Росією, впроваджувати проти неї санкції, які дошкульно б’ють по своїй економіці? Де ця Україна? Хто вона нам? Камінь доцільності підказує, що 700 мільярдів доларів інвестицій Заходу у російську економіку варті того, щоб махнути рукою на Україну. Не вперше. До того ж, російські політики погрожують ці інвестиції націоналізувати. Не треба бути політичним провидцем, аби зрозуміти, що прагматичний Захід перед російською агресією поступиться як Україною, так і Східною Європою.

НАТО, на яке було найбільше сподівань країн смуги безпеки, виявилося структурою застарілою, не повороткою, скоріше — силою стримування, ніж здатною протистояти сильному й агресивному супротивнику. Якби сучасні ядерні «Іскандери», розгорнуті в Калінінградському закапелку, справді завдали удару по неслухняних сусідах, українська війна здалася б Європі дрібною неприємністю. Бо Європи Східної вже не було б. Саме тому і забила тривогу спершу Польща, за нею Литва, а далі й інші країни Балтії. Вони консолідують свої позиції з Україною, збільшують військові бюджети, переозброюють армії, відновлюють призови. Без сумніву, натівські навчання, що відбуваються в смузі безпеки, патрулювання повітряного простору, розгортання обмежених чисельно військових підрозділів альянсу — як бром для розжарених нервів. Але заспокоєння — не лікування.

Литовсько-польсько-українська бригада, яка приторохтіла історичним возом до Любліна — загадка. Про мету її створення мало що сказано. Так, загальні слова. Але інтенсивна дипломатія України зі східними європейськими партнерами наводить на думку, що є підводна, потаємна частина того айсберга, який зветься політичним життям. Логіка розвитку подій, здається, веде іще до одного розлому, який кардинально змінить світ. Лідери Східної Європи заявляють не тільки про повну нашу підтримку, але й про те, що не може бути Європи без України. Це кардинально протилежна позиція до «великої стурбованості і занепокоєння» Старої Європи. Вона не хоче бачити Україну в НАТО, вона не хоче допомогти їй озброєнням, вона у запровадженні санкцій діє за принципом школи танців Шнеєрсона — крок вперед і два назад, і навіть із безвізовим режимом дмухає на холодну воду.

Угода про асоціацію, довкола якої стільки наламано дров і спалено шин, насправді тільки декларація про намір. Он Туреччина живе з нею вже кілька десятиліть. Тож, як не ховати голову під крило, то в українському питанні погляди Східної і Західної Європи розбіжні. Й або Східна відступиться від України, або Західна перегляне свою тактику невтручання і стратегію доцільності. Ризики Молодої Європи у випадку відступництва — політична залежність від Росії. Ризики Старої значно менші — повернення до формату ЄС, що склався в часи існування СРСР. Але чи тільки?

Історія часто нагадує купальника, що стоїть у ваганні на березі річки і пробує ногою воду. Вода завжди на дотик холодніша, як насправді. Отак століття тому Європа стояла у ваганнях, створювати Сполучені Штати Європи чи ні. Дві світові війни додали їй рішучості. Так само довго міркувала: чи варта уваги ідея формування спільної армії Євросоюзу? У неї нема спільного бачення горизонту розширення ЄС тощо. Не знаю, чи ці одвічні вагання та камінь доцільності, чи інші обставини підказали Юрію Липі ідею унії країн Східної Європи. «Чорноморську доктрину».

Уявіть Варшаву 1940-го, уже знекровлену річною окупацією, чергово розіп’яту і позбавлену державності. І саме там політичний емігрант і засновник Українського Чорноморського інституту висуває свою амбітну ідею. Липа заглядає за обрій ХХ століття і бачить те, що здається химерою тогочасним володарям світу. Це геополітична галактика Чорного моря — Україна, Польща, країни Кавказу, Туреччина, Румунія і Болгарія. Не утримаюся від цитати:

«Чорноморський простір — це життєдайний простір України. Україні належить перше місце серед чорноморських країн з огляду на її простір, багатства й енергію людності. В цих словах є зміст Чорноморської доктрини, призначеної для послуг українській закордонній політиці».

Тут геніальне бачення цивілізаційної ролі Чорного моря, яке завжди перебувало у тіні Середземного і примітивно вважалося морем внутрішнім, харчовим ресурсом прибережних земель. Насправді воно було і назавжди лишиться ланкою єднання Європи з Азією, віссю розбудови особливого економічного простору. В античні часи з Ольвії в греки пливли вітрильники із скіфською пшеницею, острів Крим був чи не найдавнішою зоною порто-франко, Чорне море виколисало цивілізації Балкан і Кавказу, слугувало ключем для проникнення на Близький Схід, у Північну Африку і Центральну Азію. Недарма Російська імперія кілька століть прагнула будь-що контролювати Босфор і Дарданелли. Інша справа, що іще Троянська війна навчила давній світ, що найкращий контролер над протоками — мир.

У час Української вітчизняної, де окупація Криму виявилася болючою, але відкладеною проблемою, де розпечені рубежі Донбасу застять обрії майбутнього і вимагають розв’язання нагальних проблем, на передній край вийшло єднання країн Східної Європи перед неминучою агресією Росії. Чорне море слугує поки що захисним бар’єрним рифом для Румунії чи Болгарії. Але завжди виграє той, хто діє на випередження. Тож без особливої напруги можна уявити народження нового союзу, який окреслюють сучасні границі Східної Європи. Країн Чорного і Балтійського морів. Якою буде у ньому роль України, розмова не на часі. У нас війна.

Ми воюємо і помалу усвідомлюємо, що без знищення ворога на внутрішніх фронтах не буде і перемоги в окопах.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net