Запам’ятай, сину!

Біля автобусної зупинки ще нікого не було. Я знічев’я походжав уздовж молодого скверика, час від часу поглядаючи на бюст Артеменка. В голих тонких гілочках свистів холодний вітер, і якось шкода було, що оцей офіцер, з мужнім обличчям і твердим спокійним поглядом, зупинився посеред рідного села простоволосий у таку негоду. Степана Єлизаровича я знав давно, одинадцять років. Скульптор зумів схопити найхарактерніші риси обличчя героя.

Поступово люди почали збиратися. Міцнішав морозець, пролітав, навскоси штрихуючи каламутне небо, рідкий сніг. Не терпілося швидше забратися в автобус і вмоститися на сидінні. А водія, як на те, все не було й не було. Дехто посилав на його адресу неласкаві слова. Дехто виправдовував, бо знав, що хлопець він справний.

Шофер показався з-за рогу не сам, поруч з ним поспішали якась  жінка і юнак років сімнадцяти. Йшли вони не від бабусі, а з протилежного кінця Малинівки.

Поки водій возився з мотором, пасажири всілися на своїх місцях, і лише жінка з юнаком ще стояли надворі, біля бюста Артеменка, і вдивлялися в кожну рисочку його обличчя. Це були приїжджі, бо всі пасажири з цікавістю і подивом стежили за жінкою і юнаком.

Впоравшись, шофер посигналив. Незнайомі поволі обернулися і попрямували до автобуса.

— Пробачте, товариші, за затримку. Довелося допомогти людям. Здалека, з Донбасу приїхали, шукають свого знайомого. На жаль, не живе він у селі.

На приступці жінка ще раз обернулася до бюста.

— Запам’ятай, синку, — це твій рятівник! — сказала вона після паузи.

— Так, значить, він двічі Герой?!

— Як бачиш... Ми його неодмінно розшукаємо в Одесі.

Хіба міг журналіст байдуже пропустити ці слова? Я перебрався на задні сидіння і познайомився з незвичайними подорожниками.

— З Артеменком я особисто знайомий і зможу стати вам у нагоді...

— Невже?

— Так. За яких же обставин, шановна, звела вас війна?

— Усе, усе чисто розкажу!

Жінка — її звали Алевтина Іванівна — пригорнула сина.

— Це все для нього. Нехай знає, які є на світі люди, та вчиться.

І вона розповіла про те, що сталося

в сорок четвертому році на станції Думбровиця, поблизу міста Сарни. З уст Степана Єлизаровича мені вже було відомо про глибокий рейд у тили фашистів на ділянці фронту, яку утримував генерал Мітте. Тоді наші бійці врятували ешелон з молоддю, яку німці везли в своє лігво. Але де було знати Артеменку, що одна бліда, виснажена дівчина впала бійцеві на плече і благала: «Скажи, товаришу, як звати вашого командира і звідки він. Може, наш, донбасівець, шахтар? Ніколи його і вас усіх не забудемо!». «Він степовик, — на ходу кинув боєць. — Комбайнером, а перед самою війною дільничним міліціонером був у своїй Малинівці під Одесою». От і все, що дізналася Алевтина про Артеменка. Ті слова навіки врізалися в серце. Бачте, сина якого виростила, а не забула. І захотілося жінці, щоб знав воїн, що про його діла бойові пам’ятають, щоб син на власні очі побачив того, кому й своїм життям може завдячувати.

— Тільки-но вийшли ми з автобуса, глянула я на бюст — і серце тьохнуло, — розповідала Алевтина Іванівна. — То ж він збивав замок з нашого вагона! Уже не треба було й розпитувати, хто із села воював під Сарнами. Шофер, дякувати йому, повів мене до бригадира, і той підтвердив: саме Артеменко на тому напрямку йшов.

Синок Алевтини Іванівни жадібно ловив кожне слово.

— У той час Степан Єлизарович ще був просто капітаном, — зауважив я. — Але вже тоді його ім’я полохало гітлерівців. Генерал Мітте наказав будь-що взяти живим чи мертвим хороброго комбата, який завдавав фашистові чимало клопоту. Німецькі розвідники, однак, самі потрапили в пастку. Артеменко слухав, як Мітте жадає бачити його, і реготав. «Я ще з ним побачуся!» — пообіцяв він тоді.

— І що було потім? — юнак присунувся до мене.

— Вони побачились таки. Але про це трохи далі. Степан Єлизарович був досвідченим командиром. Під Харковом він зі своїм підрозділом відбив танкову атаку. Це була десята за день. Здавалося, живої травинки на полі бою нема, а Артеменко тримався. Його підрозділ зарився глибоко в землю і сміливо підпустив броньові фортеці до самісіньких окопів. Отоді й полетіли пляшки з горючою рідиною, вдарили протитанкові рушниці. Комбат не губився в найтяжчих обставинах. Танк, мов дзиґа, крутився над траншеєю, «прасуючи» бійців, але не дістав їх. Вирішивши, що там ніхто не залишився живим, фашисти відкрили звідти вогонь по наших тилах.

За наказом комбата петеерівці скористалися з цього чудового прикриття і підпалювали ворожі танки, аж гай шумів. А коли танк відійшов, то зразу ж також запалав.

Алевтину Іванівну розповідь про Артеменка теж зацікавила. Адже все це було для неї відкриттям. А мені було приємно пригадати подробиці подвигів славного командира.

Уже на території Польщі бійці з ба-

тальйону Артеменка, захопивши зненацька спостережний пункт ворога, довідалися від полонених про те, що за три кілометри звідти поквапливо будується оборонна лінія, щоб затримати просування радянських військ. Звичайно, комбат міг доповісти командирові полку і чекати наказу. Але ж час не жде! І поки зв’язківці тягли кабель до штабу полку, Артеменко вже мчав на трофейних бронетранспортерах до укріплень, що зводилися.

З недобудованих споруд фашистів вибили з ходу. А от готові дзоти огризалися, поливали підступи до них кулеметним вогнем. Бій зав’язався затяжний і жорстокий. Тим часом фашисти, отямившись, прагнули будь-що, за всяку ціну повернути панівну висоту. Батальйон зайняв кругову оборону. Артеменко, закіптявілий, у посіченій осколками шинелі, нахильці пробирався по траншеях і підбадьорював поріділі ряди бійців, радив, як влучніше стріляти.

Фашисти насідали. Особливо дошкуляв батальйонові дзот на схилі: голови не можна було підняти.

— Є добровольці? — звернувся комбат до командира відділення молодшого сержанта Яковлева.

— Є!

— Хто?

— Я перший, — сказав Яковлев.

— І я, — додав рядовий Шило.

— Ну, щасти вам, хлопці!

Артеменко припав до бруствера і пильно стежив за перебіжками сміливців. Яковлев і Шило, обидва зовсім юні, безвусі, за короткий час добре осягнули суворі закони війни, били фашистів люто. Як буде цього разу? Чи вдасться прослизнути крізь свинцеву завісу? Он один уже повзе поза сектором ураження. То Яковлев. Кидає зв’язку гранат. Вибух. На мить кулемет замовкає, і цього досить, щоб Шило стрибнув у вхід до дзоту і застрочив з автомата.

Дзот знову ожив. Але кулемети вже стріляли вниз, по цепу зелених шинель, що поповзом наближалися до висоти.

Під вечір німці все-таки оточили дзот. Тоді Яковлев поставив кулемета на бруствері біля входу, а Шило стояв коло амбразури.

Дві доби тривав бій. Ні снаряди, ні бомбардування з повітря не допомогли ворогові: батальйон не віддав висоту.

На марші наздогнала бійців радісна звістка про присвоєння Артеменку звання Героя Радянського Союзу.

А другу Зірку Героя генерал прико-

лов Степанові Єлизаровичу по той бік Одера. Батальйон Артеменка першим серед підрозділів Першого Білоруського фронту форсував цю ріку, на яку гітлерівці покладали стільки надій.

Був квітень. Уже ніжно зеленіло крихітне листячко на кущах і деревах. Щіткою випорснула на моріжку трава. Десь заливався невидимий жайворонок. Це було затишшя перед боєм. Солдати готували засоби переправи. Пригрівало сонце, і вони поскидали шинелі й куфайки. Тягали дрючки, бочки, шпаклювали човни, кимось кинуті на березі.

По той бік панувала підозріла тиша. Видно, фашисти заздалегідь підготували оборону. За широкими плавнями, перерізаними дамбою, ледь-ледь мріло село — найближчий тил противника.

Артеменко робив рекогносцировку місцевості разом з командирами полку і дивізії. Все з’ясувавши, він виклав план переправи. Генерал пообіцяв підтримку артилерією і літаками.

На світанку, в сірих і пологих сутінках, загриміла артилерійська канонада, вдарили «катюші». Під прикриттям цього вогню батальйон почав переправу.

Німці теж не дрімали. В річці зметнулися високі, мов тополі, стовпи води. Хвилями перекидало човни, чулися крики й стогін поранених. Але ніщо не змогло стримати бійців, вони з усіх сил пливли на той берег. Ось уже кулеметники взводу лейтенанта Орищенка зачепилися за прибережну смугу, прочесали чагарники. А слідом за ними висаджувалися нові й нові групи.

Півтори доби протримався батальйон Артеменка на плацдармі, крок за кроком розширюючи його. Орищенко добрався аж до дамби і там знищив два кулеметних гнізда. Артеменко з бійцями вибив німців з околиці села, де на горищі причаїлися спостерігачі-навідники фашистів. У тому місці комбат мало не загинув. Десь виринув німчуга з автоматом і вже навів дуло на комбата, але наш солдат випередив гітлерівця.

Вночі 18 квітня по наведеній саперами переправі через Одер рушили наші війська.

Поранений у ногу, Артеменко відмовився лягати у госпіталь, адже шлях лежав прямо до близького Берліна. 20 квітня бійці батальйону захопили в полон штаб генерала Мітте і його самого. Побачив-таки Мітте Артеменка!

— Ось яка людина Степан Єлизарович, — сказав я.

— Та-ак! — захоплено вигукнув синок Алевтини Іванівни.

— Навіть подумати не могла — двічі Герой, — тільки й вимовила жінка. — А він же простим комбайнером до війни був і, мабуть, над усе любив колоски... О, яка це буде зустріч!

Я дав Алевтині Іванівні одеську адресу Артеменка. Він тепер полковник запасу. Член комітету ветеранів війни. До 20-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною, очевидно, проводить велику роботу.

— Ми ненадовго, ми тільки на хвилинку: побачити його, руку потиснути, — поквапливо зауважила Алевтина Іванівна. — Нехай знає: то все для нас у Донецьку незабутнє!

Я побажав жінці і її синові щасливої зустрічі.

Борис ДУБРОВ.
Іванівський район.

1965 рік.

Від автора у 2015 році. Не знаю, жива ще чи ні героїня цього чомусь неопублікованого мною нарису Алевтина Іванівна. Але, думаю, живий її син. По який же бік фронту він нині, під час антитерористичної операції, що триває на землі Донбасу, яку визволяв від німецько-фашистських загарбників і батальйон капітана Степана Єлизаровича Артеменка? Вірю: на боці хоробрих захисників суверенної, вільної України! А отже, новоявленого послідовника (чи послідовників) біснуватого Гітлера чекає неминучий крах. Пам’ять про двічі Героя Радянського Союзу Артеменка і його приклад у Другій світовій війні є орієнтиром для всіх, хто рятує сьогодні наш Донбас.

Б.Д.