Поговори зі мною, батьку...

Чую, як ти гнівно запитуєш: як ми таке допустили? Хто приспав нашу смиренну волю? Гадаю, поміркували б разом з тобою, чому цей «родич» ніяк від нас не відчепиться впродовж віків. Та й нас історія нічому не навчила. Часто залишаємося довірливими, мов сліпі кошенята, чубимося між собою, а ворог того й чекає, тим користується. Чому ж воно так?

А чи зміг би ти собі уявити, що через сім десятиліть з’явиться поруч, у Росії, послідовник біснуватого фюрера і взірцем для нього стане геббельсівська пропаганда? Задумав собі цей фюрер сотворити свій рейх, нову стару імперію, проковтнути нашу державу й не тільки нашу. Як кажуть у народі, кістка б тобі в горло. «Душу й тіло ми положим за нашу свободу» — це святі для нас слова з українського гімну. То наша відповідь цим ворогам.

Даруй, батьку, що з висоти свого віку і я тобі в чомусь могла б дорікнути — в святій наївності розуміння того жорстокого «совєтського» часу. І ти ж, мабуть, вірив, як і всі ми, що фашистська Німеччина зненацька напала на нас. А ніяк то не наслідок змови Гітлера і нашого «світоча» Сталіна. Просто перший випередив. А нашому «великому, мудрому» на довгі дні заціпило звернутися до народу, пояснити, як таке сталося і чому. І довелося тоді мільйонам радянських людей боронити свою землю ціною величезних жертв. У тій війні Україна зазнала найбільших втрат. По суті — зупинила ворога. Двічі із Заходу на Схід і в зворотному напрямку пройшли по нашій землі фронти. Зруйновані міста, спалені села... А тепер кремлівський фюрер не соромиться патякати, що й без України Росія перемогла б. То ж чи існує такий Сірко, котрий позичив би йому очі?..

Перебираю твої фронтові листи, фотознімки. Перечитую і зупиняюся ледь не на кожній фразі. З викреслень військової цензури в листах, з напису на звороті останнього фронтового знімка зрозуміла, що ятрила тобі душу якась жорстока несправедливість. Яка? Та хіба мало несправедливості несла з собою війна? Це з часом довідалися про ціну нашої Перемоги. Ми в рази більше зазнали втрат, ніж переможені. Одна Україна втратила десять мільйонів своїх синів і дочок. А Жуков «втішав», мовляв, «баби єщо нарожают»...

Як журналіст ти часто виїжджав у відрядження, привозив гостинці і щоразу навчав мене нових слів. Пам’ятаю, що від тебе почула вперше слово «космос». Чомусь сприйняла його як щось страшне, волохате. Це після поїздки в Калугу, де ти побував з нагоди ювілею К. Ціолковського. А тепер космос став для багатьох місцем роботи, літають на орбітальних станціях навколо Землі, запускають штучні супутники, виряджають космічні апарати на інші планети, людина вже побувала на Місяці і готується відвідати Венеру та Марс.

Відчуваю, ти більше хотів би почути про моє життя і всієї родини. Ти знав, що від рук фашистів загинула твоя шанована теща, моя бабуся Степанида Петрівна. Ти обіцяв особисто за неї помститися, відкрити новий рахунок знищених ворогів. В одному з листів писав, що в тому списку вже є сімнадцять. До речі, ти, мабуть, нізащо не повірив би, що сьогодні німці на нашій стороні, рішуче засуджують російського агресора. Ось так змінюється наше життя, народжуються інші історичні реалії.

Що тобі ще було б цікаво? До Києва по війні ми так і не повернулися. Дідусь не хотів з нами їхати, мати не могла його залишити самотнім, вся віддалася учительській роботі. Згодом у нашій сім’ї з’явився вітчим, а потім і брат. Фронтовик, добра, порядна людина, який старався хоч якоюсь мірою замінити нам батька. Ми з братом були щиро вдячні йому за ту турботу.

Хотіла б тебе спитати, почути твою думку, чи схвалив би ти вибір моєї професії. Певна, що старався б переконати, аби я отримала музичну освіту. Ти ж був таким шанувальником музики! Далеко не в кожній родині до війни був патефон, а ми мали його і майже чотириста платівок. Деякі з них і досі пам’ятаю. Власне, і мене нарік іменем своєї улюбленої співачки Оксани Петрусенко. Мати ж мріяла бачити мене лікарем. Та я обрала професію журналіста. На твою, татку, честь. І жодного разу не пошкодувала.

Уявляю, яка була б у нас співдружність. Знаю, ти виношував творчі плани. Часто надсилав нам у листах вирізки своїх матеріалів з фронтових газет, окремі записи. До фронтового нарису була примітка: «До підрозділу «Червоні маки». Певно, написав би ти про війну правдиву книжку, бо з перших її днів пішов на фронт, у піхоті відміряв ті важкі дороги і під Орлом, і на Курській дузі, і в битві під Сталінградом. Долав, визволяючи, болота Білорусії, Прибалтики і майже дійшов до фашистського лігва. І ще запам’яталася деталь в одному з листів: ти писав, що, крім усього іншого, війна закарбувалася багнюкою, яку місили невтомні, натруджені ноги піхотинця — десь руда, десь сіро-зелена чи чорна, десь коричнева — і незбагненне відчуття сухих ніг, коли після контузії прийшов до тями у шпиталі. Сповна ти випив чашу солдатського горя. Прости, батьку, що не всі листи і записи збереглися. І я вже давно живу в Одесі.

Наша розмова могла б розтягнутися на роки, і не знаю, чи завжди ми одразу знайшли б спільну мову, в чому б мене осудив, поправив, а можливо, й похвалив. Мені так важлива твоя думка. Знай лише одне: старалася ні в чому не осоромити твоє ім’я, твій світлий образ, який залишився в серці. Назавжди.

Оксана ПОЛІЩУК.

НА ЗНІМКАХ: таким тато пішов на війну; остання листівка з фронту, надіслана рівно за два тижні до загибелі.