Такий народ ніхто здолать не в силі

Мама — Гаврилова Олександра Пилипівна, 1923 року. Родом з Миколаївщини. З батьком познайомилася під час оборони Сталінграда. У складі військ ІІІ Українського фронту визволяли Миколаїв. Мама розповідала, що коли увійшли до обласного центру, серце краялося: за якихось 100 кілометрів і село Єланець, з якого три роки не мала жодних звісток від рідних. Не знала, що її батька етапом погнали до Німеччини, де він і помер, не доживши кілька днів до Перемоги, не знала, як бідувала мама, моя бабуся, з малолітньою донькою...

Та солдати йшли далі. Погода не сприяла. Батько згадував, як самохідні гармати 5-ї ударної армії по вісь загрузали в багнюці, йшли бездоріжжям, через балки та лимани. Й обов’язково підкреслював, що був наказ по Одесі артпідготовки не вести. Артилерія увійшла в місто з боку Роздільної. І тут наче сам Господь Бог відчинив ворота раю: дощ припинився і засяяло сонце. Обідрана, обшарпана, але невимовно гарна Одеса зустрічала визволителів. «10 квітня був день Світлого Христового Воскресіння, — то вже згадувала мама. — Жіночки, худенькі, бідно одягнені, йшли до церкви, і всім, що було в них у кошиках, ділилися з солдатами. Питали, чи не стрічали часом на дорогах війни їхніх рідних, плакали і благословляли».

Я народилася після війни. У мою пам’ять запав 1965 рік, коли вперше 9 Травня було оголошено неробочим днем. До клубу райцентру сходилися люди, а серед вулиці шикувалася колона ветеранів. Офіцер військкомату подав команду: «Кроком руш!». І вони зробили перший крок. Ще не цілком одностайний, але суворий і величний одночасно. З кожним наступним кроком усе впевненішою й чіткішою ставала їхня хода. Малиновим дзвоном відлунювали, поблискували на сонці бойові нагороди. Це йшли солдати Другої світової. Це йшли наші батьки, сусіди, родичі, знайомі... Це йшли герої, які таким ось кроком пройшли пів-Європи, бачили страшне лихоліття, хоронили своїх бойових друзів, перемогли, вижили і повернулися.

Ще снився бій, ночами рани нили,
Хоча давно закінчилась війна.
З райцентру музика на все село гриміла:
«Фронтовики, наденьте ордена!».
Вчорашні воїни, стрункі, помолоділі, —
В їх пам’яті жила ще та весна,
Що перемогу світу сповістила:
«Фронтовики, наденьте ордена!».
Ви про війну в житті не говорили,
Турботи гризли: поле, посівна...
Вас і хвороби з віком не зломили:
«Фронтовики, наденьте ордена!».
Літа, як коні степом, пролетіли,
І в світлий день, як скінчилась війна,
Вже котрий рік приходжу на могили:
«Фронтовики, наденьте ордена!».
Та знов гармати грізно загриміли,
Стоять на смерть — в нас вибору нема —
В степах донецьких внуки посивілі:
«Фронтовики, наденьте ордена!».

Для правнуків, орляток сизокрилих,
Святою стала істина сама:
Ми переможем! Слава Україні! —
«Фронтовики, наденьте ордена!».

Такий народ здолать ніхто не в силі,
Бо з нами Бог, і небо, і земля.
Всім, що в бою майбутнє захистили:
«Фронтовики, наденьте ордена!».

Наступне фото — це мій земляк Іван Михайлович Мартишко в наші дні складає присягу на вірність народові України. Народився у 1984-у, після закінчення школи навчався у Миколаївському педагогічному університеті, за фахом історика працював у рідному селищі Єланець. До війська пішов добровольцем. Інакше й бути не могло, бо його дід — Іван Петрович Мартишко — теж свого часу добровольцем пішов на фронт. Був учасником Корсунь-Шевченківської операції, Умансько-Ботошанської, Ясько-Кишинівської, пройшов через Румунію, Угорщину, День Перемоги зустрів у Празі. Війну закінчив у Японії. Гвардії єфрейтор, за мужність і героїзм нагороджений орденом Червоного прапора.
У героя-діда — достойний онук. На цьому стояла й стоятиме земля наша українська. З таким народом ми непереможні!

Світлана ГАВРИЛОВА.

м. Одеса.