Перелита у слово душа

Звісно, не все ще ми про них знаємо, багато чого поки що недомовлено, недосліджено. Але вони, завдячуючи Незалежності, вже ввійшли в життя рідної України.

Врешті-решт прийшов до читачів і могутній митець Тодось Осьмачка. Його імені мільйони земляків не знали ще 10 — 15 років тому. Таке гірко усвідомлювати, бо це ім’я вписане в світову літературу, твори письменника читають у Німеччині, США, інших країнах. Ще гірше усвідомлювати почуте в деяких бібліотеках: «Это у нас не берут». Щоправда, за хвилину після тих слів прозвучало, що й Пушкіна з Достоєвським також «сейчас совсем мало берут». (Така от культурно-просвітницька ницість). Дарма. Біда від неосвіченості чи туги за «старшим братом» згине. А великий українець Осьмачка залишиться.

Його Україна — то душа, «перелита в слово». Україна — особиста, універсальна і неймовірно трагічна. Оскільки твори Тодося Осьмачки — жахлива правда про більшовицький терор в Україні в 20 — 30-х роках ХХ сторіччя. В першій же поетичній збірці «Круча» (1922) відбилася величезна тривога-пересторога, що більшовицька влада починає етноцид України знищенням насамперед селянства як основи нації. Перший роман «Старший боярин» — теж про Україну: Україну 1912 року, підневільну, але привабливу, світлу, життєрадісну, із запашними ярами, лісами, широкими полями, важкою косовицею, тишею, священицьких садиб і господарчою метушнею простих селян.

«Ротонда душогубців» — одна з найтрагічніших, найскорботніших книг в українській літературі. Осьмачка відверто, жорстко висвітлює злочинні діяння Сталіна, Єжова. Молотова…

Роман «План до двору» стоїть у середині прозових творів Осмачки і є надзвичайно драматургічним. У ньому відображається Україна вже колгоспна, в якій розгортаються події 1932 року. Гадаю, що ще й сьогодні у північній, центральній, східній, південній України живі ті, хто або сам був малим свідком, або чув розповідь батьків про те жахітливе, сатанинське судочинство більшовицької влади в наших селах, тим більше, що воно тривало ще й у 1940-і. Це було не розкуркулення, це було явище, як зауважує сам Тодось Степанович, наближене до аутодафе інквізиторів — спалення на кострищах єретиків. Тільки ж то були єретики, було розуміння, «за що», а тут більшовицька влада гноїла, «спалювала» в одну мить просто так, мовби граючись. Була сім’я, було подвір’я — і не стало. Причому «план до двору» застосовували зразу до цілої родини. Коли приходили з цим рішенням, невідомо ким прийнятим, то зразу ж наказували всім покинути свою господу в чім стоїш і вже ніколи в ній не з’являтися. Все майно забирала сільрада. Це явище було гірше за смерть, бо люди миттєво ставали бездомними і безправними. А тих, хто висловлював співчуття і допомагав переховатися, карали тим же «планом до двору». Вигнані або вмирали з голоду, або їх арештовували і везли на північ рубати ліси чи копати канали.

Отаке жахливе явище зачепило й героїв роману. Молодий вчитель Нерадько вчасно «почув своє нещастя яко совєцького громадянина, який тільки потрібен на деякий час державі, а не держава йому, і що ця сама держава поводиться зі своїми людьми, неначе свиня з тією їжею, що в неї в кориті». «Нерадько, — розповідає далі автор, — вже пересвідчився, що совєцька власть винищує не вперше найрозумніших, а між ними нищить тих, що одверто стоять ділом чи словом проти неї. А потім уже добираються і до тих, що ніколи не виявляють себе нічим супроти влади ні за владою. А що до найнижчої верстви населення, то і там відкручування голів ведеться тим самим методом. Причім, війна ведеться широко і без жодних обвинувачень, а просто через те, що прийшла черга. І таким чином совєцька власть себе навіки забезпечує від жодних нарікань і повстань».

Ця «машина» діяла всюди: вона перемелювала й тих, хто працював на неї і складав її основу — в «гєпєві, в міліції і навіть в Політбюрі». І все робилося в ім’я «старшого брата». «Бо, — як зауважував письменник, — робітничий клас всієї Росії загине без хлібного резерву України. І нам тут одна дорога боротьби — це роз’єднання всіх місцевих зв’язків суспільного життя. І диктаторські засоби для цього найпевніші».

Те ж саме на початку 1920-х (коли Україна виборювала незалежність) сказав Троцький Леніну: «Росія не виживе без України, треба потопити в крові, але повернути». Потопили. Повернули. Минуло майже століття, а тема «Росія не може жити без України» й сьогодні актуальна. Росія стала агресором, застосовує сталінські диктаторські методи, розв’язала війну проти України, вбиває наших людей. І як прикро, що багато українців (особливо на півдні і сході) не бажають визнавати агресивних дій сусідки, не хочуть знати тієї істини, що саме Росія народилася від України, що її християнство, її назва, її мова — це паростки української землі. Нам би пишатися цим, а не дослуховуватися до успадкованої монголо-руської брехні.

Але це інша тема. Повернімося до Тодося Осьмачки. Він народився 16 травня 1895 року в селі Куцівці Черкаського повіту Київської губернії. Прожив неймовірне тяжке життя, переніс багато поневірянь. Сидів у тюрмах і божевільнях. Спав часто в скирдах соломи, на паркових лавочках, на вокзалах. Ходив здебільшого босий, у селянському білому одязі, ще й обов’язково в білому брилі. В руках — торбинка і ціпок, а в торбинці — в будь-яку пору року томики Шекспіра та Байрона, яких перекладав майже все життя.

Сучасники порівнювали його творчість з Шевченковими віршами, Гоголевими українськими повістями, а поему «Поет» (1947) ставили поряд з «Божественною комедією» Данте. Совєтська ж критика характеризувала його творчість як писання «найнахабнішого поета в СССР».

Його постійно переслідували. Та за будь-яких умов писав. Боровся. Все поривався перейти кордон нелегально, бо в кишені нічого не мав. Врешті, за приходу німців дістався до Львова, де видав книжку віршів «Сучасникам». Його оцінили і навіть дали літературну винагороду в сумі 1500 злотих. У кінці 1944-го, як і чимало талановитих митців України, був змушений емігрувати на Захід.

Існує припущення, що 1962 року Тодось Осьмачка мав отримати Нобелівську премію. Зокрема, за «Ротонду душогубців». Він мріяв про це, хотів піднести у світі українське слово, саму Україну, замовив переклад твору англійською мовою, надіслав його у Нобелівський комітет.

Не сталося. 7 вересня 1962-го Тодось Осьмачка помер (премія присуджується тільки живим). Помер недалеко від Нью-Йорка, і дуже далеко від рідної землі. Його повернення конче потрібне незалежній Україні. Потрібне учням, читачам, нашій культурі, щоб ми могли показати світові, які маємо могутні постаті національного і загальнолюдського значення.

Олександра МАРЧЕНКО.
м. Одеса.