Геннадій Щипківський. Новели

Вони вже очікували, здалеку впізнавали, летіли назустріч. Чоловік сідав на лавку, птахи оточували його, мостилися на плечах і на колінах, заглядали у вічі, брали з долоні їжу, коли ж набивали вола, радісно воркували.

Якщо хтось підсідав поруч, розговорити — не виходило, мовчав.

Навіть хитрюща двірничка, підстаркувата Полька, що мала язик гостріший за німецьку трофейну бритву з круппівської сталюки, як не старалася розговорити — не спромоглася. «Він не глухий, бо коли щось кажу — повертає голову. Видно, йому щось гнітить душу, тому й мовчить».

А в житті всяко буває. Сам від себе не заховаєшся — нема такого сховку.

Одного разу в сквері біля нього присіла молода жінка з маленьким хлопчиком. Той спостерігав, як дідусь годує птахів, і собі простяг рученята за хлібом. Чоловік зиркнув на жінку, вона усміхнулася. Відламав м’якуша і подав йому. Малюк щипав і простягав голубам, ті обережно брали дзьобиками. Хлопчик радів: «Мамо! Дивися, дивися!».

Жінка з вдячністю кивнула головою, а старому раптом захотілося зазирнути в її очі, та не наважувався: «Ще подумає: ади, старе заглядайло».

І таки набрався сміливості, якусь мить дивився, затим різко перевів погляд убік, наче обпікся.

Сіпнулося і закалатало серце, пішла обертом голова, зав’юнилася кров і з глибини душі, несподівано до нього, виринули такі ж самі очі, його Сонечка, що не зміг знайти за всі повоєнні роки. Вони враз спалахнули, переливалися, визолочувалися, сяяли справжнім сонцежаром, — були такі, яких вже ніколи не надіявся побачити.

Подумав: «Теперечки, хоч сьогодні, зможу завершити свій земний шлях». І не відводячи погляду, роздивлявся жінку.

Вона промовила:

— Дивіться, не наврочте.

І він, за багато років мовчання, вперше заговорив:

— Вибачте. Ви в моїй пам’яті воскресили одну людину, з якою розлучила клята війна. Я сьогодні нарешті побачив ті самі очі у вас, в інших жінок — не такі. Це неймовірно. Видко, Бог наостанок послав мені цю зустріч.

— То розкажіть, мені цікаво.

— Була в мене кохана дівчина з такими очима. Все життя вона у мене перед очима і заступала інших жінок. Але з нею — більше не зустрівся.

— Чому?

— До війни не встиг одружитися, а після — не зміг знайти. Повернувся додому, сусіди засвідчили: «Попала в облаву, й німці вивезли на захід».

— А що казали її батьки?

— Вони загинули. Бомба влучила в їхню домівку.

— А можливо, вона не повернулася звідти?

— Все могло бути.

— Або звідкілясь довідалася, що загинули батьки, та й вас там не було, тому — не поверталася, аби не краяти собі душу?

— Але я весь час шукав, скрізь посилав запити. Усе марно. Навіть натяку на якийсь слід. Вже життя добігає, а так і не зустрів своє Сонечко.

— Це її ім’я?

— Ні.

— А як справжнє?

— Фіоня.

— Як-як?

— Фіоня.

— Жінка задумалася і нарешті промовила:

— Це рідкісне ім’я. Навіть не знаю, як мені бути...

— А що вас бентежить?

— Отож міркую: казати чи ні?

— Про що?

— Про іншу жінку з таким ім’ям.

— Кажіть.

— Справа в тому, що мою маму теж так звали, і в неї також такі очі.

— Вона жива? — аж підскочив співрозмовник.

— Ні. В минулому році — померла. Ми живемо у Харкові. Я тут гостюю у подруги. Мама часто розпо-відала про свої митарства. Після війни була запроторена до Гулагу, бо працювала на баура. Коли відбула виселку, жила в Сибіру. Там вийшла заміж за такого, як і вона, народила мене. Коли помер мій тато, ми переїхали до Харкова, він був звідти. Бачите, як буває.

Чоловік мовчав. І довго дивився, немовби намагався востаннє зазирнути в ті очі, що передала Фіоня. Навіть не запитав, як звати: «І так добре, що нарешті побачив те далеке світло з юності. Тепер вже ніщо не тримає, пора за небесний пруг. Та й наче наговорився за всі роки мовчання».

Вийняв з торбинки решту хліба, покришив, з пакета витрусив крупу птахам, підвівся і повільно попростував додому.

Жінка взяла за руку хлопчика і теж подалася…

А наступного дня дивак у сквер не прийшов. Його довго виглядала пташина братія, та він чомусь не з’являвся, можливо, його душа вже пішла іншою дорогою, за далекий пруг, назустріч своєму Сонечку. Хтозна?..

Велика Михайлівка.
25 червня 2014 року.

Німа  печаль

Відколи діти, наче ластів’ята, покинули хатнє гніздо, — Тетяна одинакує. Першим до міста подався Петрик, найстарший: як не відмовляла — не втримала. «Не буду коням крутити хвости, запобігаючи перед кожним га-ліфетчиком».

Згодом і сестер поперетягував. Казала йому: «Хоч Олюню, найменшу, не зривай з дому, з ким доживатиму віку?». А він своє провадив: «Мамо! Що їм — усе життя міряти гони лаписьками?».

Допоки не поодружувалися — навідувалися. А як посипалися діти — геть забули дорогу в село. Добре, хоч Олюня вряди-годи напише. Старші листівкою коли-не-коли привітають, а щоб описати про своє життя, того — нема.

Сама в місто не рипалася. І зір не той, і ноги не слухаються. То як рушати в далеку дорогу?

Чи добре їм там, чи зле? Не знала. «Певно, не зовсім. Якби все грало — похвалилися б. А так — мовчать».

Але мама є мама. Самотність щодня нагадувала, зирила на дорогу через віконце, прислухалася, чи, бува, не покличе голосиста поштарка:

«Тітко, вам лист, танцюйте».

Вжесь навіть хату не зачиняла на засувку. То молодою, як овдовіла, ще й кілком підпирала від охочих скочити в чужу гречку. Старе доробало — кому треба? А як Господь покличе душу у засвіти, сусіди зайдуть і спровадять тіло на цвинтар.

Отак і жила наодинці. А в минулому році до обійстя прибилося рябоцибеньке котенятко. Думала: кицечка, а воно – котик. За зиму вигрівся на печі й такий ладний став. Усю мишву порозгонив. І в полумисок не лізе. Ще ні разу не крикнула: «Акота!».

На Великдень Тетяна таки отримала листа. Олюня дала знати: «Мамо! Петро розжився на бусик. Ми з Марійкою теж доклали, тепер усі приїдемо, місця вистачить. Міркуємо навідатися на Зелені свята».

Вона навіть сльозу не втримала. Дістала зі скрині фотокартки, роздивлялася через окуляри. Осьо Петро з невісткою. Оно як губки стулила. Чи гордячка, чи строга? Хтозна. В чужій душі, як у темному лісі. Знайди до такої стежку. А Петро — зумів. А мо’, вона його, селюка, сама загнуздала. Бо тут у селі — й до клубу не вчащав. Соромливий був. Дівчата навіть кепкували: «Петре, ти б краще родився дівчиною». А в місті через рік оженився. Така, видно, доля, як степове марево, привиджається те, чого насправді нема».

А це – Марійка. І до роботи справна, і на язик гостра. Ні за що свого не попустить. А накине оком — буде, як задумала. Видко, сама Степана засватала.

Олюня інакша. Весела, добра. Хоч до рани прикладай. І вродлива. Тому Василь на фотці з неї очей не зводить. Як таку не любити? Хоча б ревнощами не мучив. Бо є й такі, навіть до стовпа клеють.

Які зяті на вдачу — не знаю, не виділа.

Але пише Олюня: приїдуть. Недарма проти середи снилося: на подвір’я забіг табунець дітей і котик старанно умивався, наче натякав: бабо, ждіть гостей.

Хотина, сусідка через межу, питала:

— Коли вже твої навідаються? Ти ж зовсім негодяща, най би онуків привезли, аби побачила.

— Хотино! Дали знати: прибудуть на Трійцю. Я цієї ночі не спала, просила Бога: не забирай мене, доти їх не побачу. Навіть двері, як у молоді роки, підперла кілком, аби смерть не зайшла, відчуваю: вже товчеться близько від моєї межі. Її — теж прошу: не поспішай, устигнеш.

Сиділа на призьбі й міркувала: «Як навідаються діти й онуки, поведу на цвинтар, на могилу тата й діда. Аби знали заздалегідь: моя — буде праворуч від Івана».

І почала готуватися до зустрічі. Кожну копійку берегла, але скільки тієї пенсії? Раз на тиждень купить хлібину, вистачає їй і котику. Давно вже обходилася без молока і м’яса. Найпершою їжею була фасоля. Навіть до медпункту не навідувалася, нині тих пігулок не накупишся, навіть клятий радикуліт перестав доймати спину — відчував: баба збирає гроші на гостини.

Тетяна замовила в Хотини (та мала колоти на свято кабанця) цілий клубик. Вжесь в думках і поділила його — кожному по частці й на стіл щось покласти. Кури нанесуть яєць. Пішла на город, підпорпала два кущі картоплі, зраділа: «Якраз визріє. Візьму в сусідки і сала на шкварку, натовчу молодого часнику, оно як вигнався і розпустив вуса, наче парубок».

За день до з’яви гостей прийшла сусідка, учинила тісто, бо сама вимісити вже не годна: «Най покуштують домашнього хліба. Онуки таким ще не смакували. Казенний має інший смак. А тут — свій, випечений на прабабчиній черені».

Хотина принесла клубика, до нього приклала і передню ножку: «Це вам, бабо, на холодчик. Як нині кажуть: презент за те, що ми ніколи за межу і курей не псячилися. А до нього натріть побільше хрону. То буде найліпша страва».

Напередодні свята Тетяна з Мурчиком сиділа на призьбі. Коли почула: зафуркала і зупинилася машина. Котик настовбурчився. Вона приклала дашком до чола суху долоньку, побачила: з бусика вийшли три жінки, чоловіки, ніби з мішка, висипалися діти і простують до неї.

«Прибули. Слава тобі, Боже, таки їх надоумив».

Хотіла зірватися, але ноги не слухалися, задерев’яніли. А котик на подвір’ї зроду не видів стільки людей, не знав, що робити: тікати чи далі сидіти?

Вона однією рукою сперлася на призьбу, другою — на палицю і поволі підвелася. Діти обступили, обіймали, обціловували, проте провинно позиркували на маму. «Бач, видко, встидно. Але нічого не казатиму».

Уранці поснідали і гуртом подалися на цвинтар. Там їх зустріла тиша. Підійшли до могили, коли раптом на вишні, що вкорінилася поруч, здригнулася гілка.

— Мамо! Що це? — аж сахнулася Олюня. — Наче вітру нема і пташка не сідала.

— Діти, вас побачила татова душа і дає знати.

— Мамо, то все забобони, — промовив Петро.

— Сину, так люди кажуть, і я теж.

Довго стояли мовчки, навіть онуки притихли.

Тетяна придивилася, а хрест почав вгрузати у землю.

— Хлопці, — звернулася до сина і зятів, — сьогодні відсвяткуєте, а завтра гуртом поправте його.

Петро відповів:

— Мамо! Не встигнемо. Ми зрання, по холодку рушаємо додому. В кожного справ по горло. А хрест і так постоїть. Хіба татові там не їднако?

Промовчала, ледве стрималася. Намірилася змахнути сльозину, а вона враз закам’яніла від болю…

І знову сама сиділа на призьбі. Мурчик подався до шопи пантрувати мишу.

«Он як виходить. А так раділа, коли побачила всіх. І що з того вийшло? Навіть не встигла надивитися й наговоритися. Тільки де ж та радість поділася? Майнула услід за дітьми та онуками, залишивши мені сум».

Зайшла до хати, глипнула на подарунки, що навезли їй, і стали вони не милі. Перевела очі на божницю, питала: «Господи, чому так швидко черствіють душі, коли покидають своє обійстя?»

Велика Михайлівка.
22 липня 2014 року.